-І що ти все вдома сидиш, Микито? Так і просидиш усе життя один. Подивись, Василько, друг твій колишній, вивчився на механіка, працює, все добре в нього.
Одружився, син у нього народився. Веранду облаштував. З дружиною не зійшлися характерами, ну що ж робити, так буває.
Так Василько розлучився, іншу з дитиною взяв, потім свого народили та жінка. І від першої дружини хлопця на літо до бабці теж привозить!
І всі задоволені, навіть колишня, вона теж одружилася вдруге.
А вже Галя сусідка яка задоволена! Троє онуків у неї, дім у тітки Галі повен дітей. Шумно, життя вирує. Василько з Любою, другою дружиною з усіма дітками вправно справляються, тітка Галя у них на підхваті. Все Василько встиг, а ти сидиш.
А в нас тиша!
Ну, у кого ти такий, горенько ти моє! Нас з батьком не стане, один же залишишся, слово сказати не буде кому! Та вимкни ти нарешті свою дзижку, коли мати з тобою розмовляє.
Микита вимкнув верстат, підняв голову від роботи:
-Все нормально, мамо, у мене замовлення термінове.
-Ну зрозуміло, Микито. Нічого не зміниться. Як ти сидів уже тридцять два роки вдома, так і будеш сидіти. Не зрушиш тебе нічим. Ще й татко тобі допомагає, підтримує. Ох, синку, батько твій тихий, а ти то ще більше!
Мама вийшла з сарайчика, де у Микити майстерня була.
Микита ледве девʼять класів у сільській школі закінчив. Навчався добре, але у школу не хотів ходити. Не подобалося йому, що всі там кричать, бігають, заважають думати.
А як школу закінчив, так все каже, не вчитимуся більше. У мене і так уже справа є улюблена. На все життя, а іншого мені й не треба.
Столяр він на той час був уже непоганий. Батько все життя столярем на фабриці у їхньому селищі відпрацював.
І Микитку до своєї столярної справи привчив. Микита ще краще тата мовчун. Любить один сидіти та з деревом працювати.
І все щось собі думає, думає.
Мати хвилюється за нього, може, щось не так з хлопцем? На гулянки не ходить, на дівчат не дивиться, один, та й один. Шумні вони всі, та нудні, каже. Мені і так добре.
Що правда, то правда заробітки у сина хороші. У сараї собі він майстерню спорудив. Сидить цілими днями, на верстаті щось робить, точить. То іграшки по дереву, а то навіть і дрібні меблі.
Стілець дивовижний зробив. Замовлення розписано на півроку вперед, з міста навіть до Микити їдуть. А мати про одне все хвилюється, і переживає. Четвертий десяток пішов Микиті, а він один, та й один! Не хоче одружуватись, і дітей не хоче. На друзів надивився, не подобається йому таке життя.
Ось і тепер термінове замовлення отримав Микита. Парта з особливим стільцем для хлопчика зробити. По інтернету із замовником все узгодив, просили пошвидше. От і старається Микита, добре треба зробити, щоби користь була. Від усього, що робиш, користь і радість має бути.
Через тиждень зробив Микита парту. Стіл та стілець з фіксаторами, його можна як треба налаштувати, вище, нижче з нахилом.
Написали, що у хлопчика, для кого замовляли, щось не так, вдома вчиться, слабий. Замовник просив Микиту приїхати, замовлення привезти. Щоб якщо щось не так, підігнати на місці. Самі вони ніяк не можуть приїхати. Микита теж їхати не хоче.
Йому зазвичай батько на замовлення матеріал привозить. А готову річ тато відвозить замовнику. Завжди так було, не хоче Микита спілкуватися ні з ким чужим. Галасливі люди, говорять багато.
Замовник не хоче, щоби хтось інший привіз. Просить майстра, Микиту значить приїхати.
Тільки одного його. Заради дитини просить, щось робити? Поїхав Микита разом із батьком у далеке село, раз так треба.
Приїхали на потрібну адресу, вивантажив Микита замовлення. Добре, що він хлопець міцний, а парта невелика. Доніс, у двері постукав. Відчинила дівчина. Не чекав Микита, він із Женею листувався, думав це чоловік. Женя креслення йому надіслав, хіба це дівчина зможе так виразно накреслити.
-Здрастуйте, можна Женю, я замовлення привіз, – попросив Микита.
-Здрастуйте, це я Женя, проходьте, – вона відповіла тихо, двері відчинила, до стіни відійшла, Микиту із замовленням пропустила. Голос тонкий, слабкий, усмішка мила:
-Ви в ту кімнату проходите, тільки прошу вас, будь ласка, не говоріть дуже голосно. Синочок мій Олежик через чужих переживає.
Зайшов у кімнату Микита – хлопчик сидить за столиком, явно йому незручно. З конструктора щось будує.
-Ви не дивуйтеся, Олежик мовчун у мене. Давай, синку спробуємо, нам Микита нову парту зробив.
Було видно, що Олежик не хотів відволікатися. Микита це розумів – сам такий. Микита швидко парту розклав, коробку з конструктором акуратно переставив. Микита підняв, пересадив його. І вони вийшли з Женею.
Було видно, що Олежику зручно. Випростався, ніжки на підставку поставив і далі в конструктор грається.
Женя побачила, як Микита дивиться запитально і коротко відповіла:
-Чоловік гульбанив, іншу завів. В Олежика і так проблеми були, а чоловік якось сполошив його дуже. Веселий прийшов. Кажуть все пройде, час потрібен, – помовчала вона і додала: – Виставила його, удвох живемо, дякую, за замовлення я вам переказала гроші.
-Удачі вам і здоров’я сину, поїхав я. Якщо ще щось хочете замовити, пишіть. Так, а води можна? – чомусь у Микити в горлі пересохло.
Випив він склянку води, спустився, батько в машині чекав, додому поїхали.
Весь наступний тиждень Микита інше замовлення робив. Робота погано рухалася, все йому хлопчик згадувався. Відклав те замовлення, набрав брусків обрізків з бука та липи. До ранку в сараї сидів, майстрував щось. Мати хвилювалася, мовляв, зовсім ти вже. На ранок склав вироби в рюкзак:
-Тату, я візьму машину, з’їздити треба?
Мати дуже здивувалася – сам поїдеш? Батько мовчки ключі дав – звичайно їдь, синку, мовляв.
Доїхав швидко, дорогу пам’ятав. Подзвонив – тиша. Ще раз. Шурхіт. Хтось у вічко подивився. Клацнув замок.
Олежик стоїть, за стіну тримається:
-Здрастуйте, дядько Микито.
-Ти один? А де мама? Ти навіщо відкрив, чужим не можна відчиняти! – Микита зайшов, двері зачинив.
Подумав – щось багато я говорю. Олежик мовчки в кімнату пішов, по стінці тримається. Микита рюкзак зняв, по хлопчика пішов.
Мовчки з рюкзака став вироби з дерева діставати. До будиночка, що Микита з конструктора робив, Микита з дерева зробив, і лавочку. І собачку, і кішку, і фігурки людей з бука та липи виточив. І багато іншого.
Олежик простяг руку і взяв – приємно на дотик. Дерев’яні іграшки. Подивився на Микиту і раптом усміхнувся. Як його мама Женя, точнісінько-точнісінько.
Женя прийшла з магазину з важкими пакетами продуктів. Ще й кавуна прихопила на додачу. Свого сина Олежика вона надовго самого ніколи не залишала. А тут ось!
Вона зайшла в коридор і прислухалася. З кімнати сина чулися якісь голоси.
Женя зайшла в кімнату й очам своїм не повірила! Її син грався іграшками з якимось чоловіком. Обоє посміхаються, фігурки переставляють і тихо розмовляють. Один одного з півслова розуміють, буває ж таке!
Вона придивилася до того чоловіка і ахнула.
-Це ж Микита, майстер той!
Мати Микити такого не очікувала. Спершу зрозуміти ніяк не могла – куди це він раптом один на машині їздити почав?
-Облиш його, не лізь, – застерігав батько. – Не треба його чіпати, наш Микита ніколи нічого поганого не задумає. Час прийде, сам розкаже, не жени.
А одного разу, місяці через два, Микита повернувся додому не один:
-Познайомтеся, мамо, тату, це Женя, а це наш Олежик.
Мати тільки рота розкрила, а батько цикнув, тихенько, мовчи, мовляв.
Мати тільки й дивувалась, що далі було. Микита весною покликав Василька, він же рукостий. Та й батько з радістю допомагати почав. Так вони до осені півбудинку прибудували, утеплили. Тихо весілля відгуляли і Женя з Олежиком переїхали.
-Синку, Микито, ти хоч розкажи матері, звідки раптом радість така несподівана? Ти ж все мовчав, сидів усе дерева свої випилював. І раптом дружину в будинок привів та ще й з дитиною.
-Та не знаю я, мамо, а ти пам’ятаєш, у дитинстві ти мені казку читала? Про силача, який тридцять три роки сидів. А потім йому води живої Ангел дав, він випив і почув у собі силу неймовірну.
-Це ж хто ангел, Женька, чи що, синку?
-Мамо, ну що ти смієшся. Я одразу, як її побачив, і Олежика, зрозумів, що вони такі ж, як і я. Ну просто як на замовлення для мене вони обидвоє створені. Як я для інших стараюся, вирізую, шліфую. Так і для мене просто сім’я на замовлення. Я не мріяв, що так може бути, мамо.
Мати зітхнула – ну й фантазер. Ніби дорослий мужик, а як дитина, весь у батька.
А до весни у Микити та Жені донька народилася. Олежик зовсім розтанув і слабість трохи пішла.
До школи його тепер водитиме дядько Микита. Хоча, якщо для сестрички Маринки Микита тато, значить і для Олежика теж тато.
Розсміявся Олежик і пішов до тата в сарай. Він там знову щось цікаве робить, обіцяв і його, Олежика, навчити…
