Оля жила звичайним життям самотньої жінки. Мала будинок, невелике господарство, непогану для села роботу, а от родини не мала.
Не склалось…
Заміж вона виходила і навіть встигла розлучитися, але дітей у тому шлюбі у неї не було. Хоча вона і колишній чоловік їх дуже хотіли. Прожили вони п’ять років, а діток не було.
Після такого шлюб незабаром і розпався.
Чоловік сказав, що йому таке не підходить і поїхав жити до себе…
Спочатку вона замкнулася в собі, а потім, коли трохи відтанула, просто перестала вірити в чоловіків.
Зовсім.
Тепер вони для неї зовсім не існували, а думки про будь-які стосунки вона замінила роботою.
Збоку здавалося, що Оля сильна та самодостатня жінка. Втім, такою вона намагалася бути і нікому ніколи Оля б не зізналася, що часом плаче в подушку.
Від самотності. Від образи. Від переживань.
Але якщо ночами вона давала слабину, то вранці на роботу йшла цілком задоволена життям жінка.
Працювала Оля бухгалтеркою. Зарплата непогана, а одній багато і не потрібно. Ось і накопичила пристойну собі суму.
Незабаром була відпустка і Оля думала поїхати до сестри, єдиної рідної людини, або поїхати кудись у санаторій.
Із сестрою у Олі були хороші стосунки, розбіжності були лише в одному.
Ірина, сестра Олі, дітей мати могла, але не хотіла. На цьому ґрунті у них зазвичай траплялися розбіжності.
Усі суперечки Олі з сестрою завжди закінчувалися однаково. Вони просто сварилися. Хоча досить швидко мирилися, але осад від сварки залишався.
Розуміючи, що швидше за все усе знову піде за звичайним сценарієм, Оля вирішила їхати в санаторій.
Насправді їхати їй не дуже й хотілося, але набридли співчуваючі погляди місцевих жіночок. Як би не хотілося Олі здаватися щасливою, а цих пані не проведе!
Вони завжди все знали.
Олю це дивувало. Вона і сама була сільською, але таких “здібностей” не мала і завжди про все дізнавалася останньої на відміну від місцевих панянок, які всіх шкодували і всім співчували.
Співчуття Оля не терпіла і для того, щоб не турбувати уми і серця своїх землячок, вона все-таки вирішила поїхати на відпочинок.
Довго не вибирала, вирішила їхати до найближчого санаторію. Тим більше, що люди його хвалили і він ще нікого не розчарував.
У поїздку збиралася недовго, склала в сумку все необхідне, і на цьому підготовка до поїздки була закінчена. Залишалося зробити деякі справи на роботі і можна було їхати, але в ніч перед від’їздом трапилося те, що змінило життя Олі повністю.
Оля зазвичай лягала спати рано, але того вечора їй ніяк не спалося.
Вона довго крутилася в ліжку, а потім вирішила піти на кухню попити води.
До кухні Оля дійти не встигла, бо раптом почувся гучний стукіт у двері.
Оля застигла від здивування.
Зазвичай у цей час ніяких гостей у неї не було.
Оля накинула халат і пішла відчиняти. На порозі стояла сусідська дівчинка Ганнуся.
Найдивніше було те, що за руку вона тримала свого дворічного брата Миколку.
Цей факт найбільше здивував Олю. Час був пізній. Обом дітям давно настала пора відпочивати і факт їхнього знаходження на порозі будинку не міг не дивувати.
Самій Ганнусі було 14 років і вона не раз забігала до Олі на чай, звичайно не так пізно, але все ж таки.
Жили Ганна та Миколка з матір’ю Людмилою, через два будинки від Олі.
Сім’я була, як заведено говорити не благополучна, мати про дітей не дуже й дбала. До того ж про це знали всі і як могли намагалися допомогти дітям.
Думки про те щоб повідомити куди слід ні в кого не виникало, мати у дітей була, яка не яка, але Ганну з Миколкою більш менш гляділа, а в ті моменти коли не гульбанила, то була дуже непоганою господинею. Діти її любили, а взагалі матір ніхто не замінить. Саме тому люди й мовчали.
-Здрастуйте, тітко Оля.
-Доброго дня, Ганно. Ви чому не вдома? Щось трапилося?
Оля настільки розгубилася, що навіть не одразу запросила дітей у хату.
Схаменувшись, вона завела їх додому і провела в кухню. Весь цей час вона спостерігала за Ганною, яка була дуже напружена.
-Так, що трапилося, Ганно?
Дівчинка мовчала. Вона сіла на стілець, посадивши маленького братика на коліна.
-Ганно, що сталося?!
-Тітко Оля, здається мама… Вона там лежить…
Спочатку Оля навіть не усвідомила слова Ганни, а після того, як до неї дійшов сенс сказаного, вона присіла на стілець.
Дівчинка подивилася на Олю, її очі були сповнені сліз.
Ольга побігла до будинку сусідів.
Будинок зустрів її тишею.
Оля увійшла у спальню Людмили, мами дітлахів і ахнула.
Людмили не стало…
Додому Оля не йшла, а пленталась. Вона не знала, як повідомити дітям, що їхньої мами більше немає.
Вдома теж стояла тиша. Оля вирішила, що діти сплять і тихенько пройшла на кухню.
Ганна сиділа за столом. Вона підвела очі і з якимось дивним спокоєм запитала.
-Мами більше нема?
З очей Олі пішли сльози. Вона підійшла до дівчинки і міцно обняла її.
Потім вони довго плакали разом і єдине, що сказала Ганна за весь цей час.
-Миколку шкода. Маленький зовсім. Погано йому без мами буде…
Ховали Людмилу всім селом. Ні рідних, ні родичів вона не мала, а батьки дітей були невідомі.
Ганну та Микиту забрали в дитбудинок…
Минуло півроку.
Життя Олі увійшло у свою колію. Однак не було жодного вечора, щоб вона не згадувала Ганну та Миколку.
Оля навіть відвідувала їх кілька разів і бачачи сумні очі Ганни сама не могла стримати сліз.
Оля раптом усвідомила, що з радістю забрала б діток до себе, але тут же розуміла – буде нелегко.
Якось Оля зайшла в магазин.
Там була невелика черга і Оля встала осторонь.
Несподівано до неї підійшов дідусь із їхнього села і спитав.
-Ну, що, дорогенька. Як там дітлахи? Знаю, ти у них буваєш?
-Та буваю. Погано їм там дідусю, але нічого не вдієш.
-Так! Он яка доля в сиротинок. Бідні, бідні.
Оля мовчала. Вона не знала, що відповісти дідусеві.
Той трохи помовчав, а потім промовив.
-А ти ж їм, дівчинко не чужа.
-Ну так, дідусю. Сусідка.
-Та ні. Рідня ти їм. По тітці своїй.
Оля здивувалася.
Вона розпитала дідуся і з’ясувала, що справді є для дітей далекою ріднею.
Оля була здивована.
А далі понеслося.
Вона робила документи майже рік і, нарешті, їй вдалося.
Щастю всієї трійці не було меж.
Ганна та Микола відчули себе потрібними, а Оля повною мірою відчула себе мамою. Вона більше не була самотня.
Вона стала мамою!
Та й особисте щастя, Оля це відчувала, було вже десь зовсім поруч.
Бо це було правильно.
Тому що так і мало статися…
