Марина була найпомітнішою дівчиною в селі. Ще зі шкільної лави вона розуміла, що вродлива і користувалася своєю чарівністю. Вона чула, як сусіди та колеги по роботі говорили її мамі:
-Ну й дочка гарна в тебе, Рито. І очі, і фігура, і волосся. Все при ній. Заміж віддавайте за доброго та багатого. Не прогадайте.
Це «не прогадайте» відклалося у Марини у свідомості міцно. І вона дивилася на всіх залицяльників упереджено. А їх було в Марини чимало. І однокласники, і сусідські хлопці, і приїжджі – всі задивлялися на красуню.
Мати плекала дочку, а батько частенько виказував їй за це:
-Не балуй ти, Рито, нашу Маринку. Їй заміж скоро виходити, а вона ні зварити, ні пошити, ні на город ні ногою. Кому буде така потрібна?
-Наша донечка красуня. Нема чого їй замолоду на городі та в полі поратися. З її зовнішністю за багатого в місто вийде і житиме приспівуючи.
-Що?! І де ти такого нареченого їй знайдеш? Дружина – не лялька, щоб нею тільки милуватися та захоплюватися. Дружина в будинку повинна поратися, і затишок створювати, і працювати. А вона лише перед дзеркалом і крутиться, вбрання міняє кілька разів на день. Зовсім вже зі своєю красою!
-Відчепись від дівки. Себе згадай в молодості. Усі люблять на молодих і гарних дивитися… Мужики, вони і є мужики. Правильно вона все робить. Вона на виданні скоро.
-Ну, дивися… Потім не плачте, – і батько йшов до себе в гараж.
Там на нього чекав підсобник Сашко, сусідський хлопець, з яким вони майстрували черговий кухонний стіл на замовлення.
-Що там у вас, Сергію Івановичу? Шумить? – весело спитав Сашко, бачачи, що господар прийшов похмурий.
-Так… Маринка від рук відбивається. Виросла, наречена, а справи все мати по дому сама робить.
-Пора в неї така… – пробував заступитися за дівчину Сашко. – До того ж вона така… Одна.
-І ти туди ж… Ех, Сашко. Не наступи на граблі… – лагідно попередив Сергій Іванович хлопця.
Він давно зауважив, як зацікавлено дивиться на дочку його підсобник. І думка, що працює хлопець тут не тільки через заробіток, неодноразово приходила йому в голову.
А Сашко був справді закоханий. Давно, з дитинства, бо жили вони по сусідству, і дівчина розквітала немов чудова квітка. Залишитися байдужим було неможливо.
Але Сашко не плекав жодної надії. Він був із простої родини, середнього зросту та малопримітної зовнішності.
Звичайно ж Маринка знала свою владу над Сашком, вона звикла до того, що швидко могла зачаровувати хлопців, і насолоджувалася цією своєю перевагою. Але вона мріяла про більш вигідну пару для себе.
Марина вступила після школи на заочне, мати не змогла відпустити від себе дочку, дуже любила.
Їздила Марина з навчання на сесії, а Сашко був на заробітках. Коли він повернувся, то відзначив, що його красуня-сусідка стала ще кращою і поки що серце її вільне.
Звичайно, Марина мала друзів і приятелів, але нікому вона не віддавала переваги, оскільки в місті приглядала для себе вигідного нареченого.
А Сашко вирішив діяти. Він дарував Марині квіти, не відходив від неї на танцях у клубі, всюди намагався бути поряд.
Він став, як і раніше, працювати в майстерні її батька, часто допомагав Сергію Івановичу по господарству в усіх справах, і за будь-якої нагоди виявляв Марині своє кохання.
Він підкладав їй на підвіконня влітку лісову суницю, приносив шоколадки та цукерки. Маринка, наче принцеса, прокидалася літнього ранку, а на підвіконні відкритого вікна знову лежали дари від Сашка.
-Сашко, даремно стараєшся, – якось сказала вона йому прямо. – Дякую, звичайно, але ти мені друг і другом залишишся.
-Чому? – вихопилося у Сашка. – Я зовсім тобі байдужий?
-Ти хороша людина. Людина. Розумієш? А мені потрібний чоловік. Чоловік моєї мрії… – Маринка простягла останні слова немов віршовані рядки.
-Ні, не розумію, – сумно відповів Сашко і відвертався від глузливого погляду дівчини. – І пояснень твоїх слухати не хочу.
Він йшов, щоб переживати на самоті свою невдачу. А через кілька днів слова Марини здавались йому жартом, варто було побачити її.
Вона знову привітно віталася, і Сашкові здавалося, що вона передумає, обов’язково передумає, як тільки зрозуміє, нарешті, як він її любить.
Але час минав, Маринка поїхала на чергову сесію в інститут, а повернулася звідти з великим плюшевим ведмедем. Вона несла його вулицею до будинку, і було видно, що в неї піднесений настрій.
-Подарунок? – зустрів Марину запитанням Сашко, перегородивши дорогу біля будинку.
-Подарунок. А ти здогадливий.
-Від нареченого? – розпитував Сашко.
-Так, – коротко відповіла Марина і пройшла до ґанку.
Новина про нареченого Маринки облетіла село. Сашко дізнався від Сергія Івановича, що залицяльник Марини – заможний бізнесмен, щоправда старше її років на десять, чому Сергій Іванович зовсім не радий.
А мати була на боці Марини. Вона благала Бога, щоб дочка знайшла хорошу і гідну, «серйозну людину».
Сашко взяв себе в руки і не став ходити за Мариною. Дав їй спокій і почав намагатися заспокоїтися сам. І наче Господь допоміг йому в цьому. Потрібно було йому поїхати в сусіднє село, щоб зробити виміри нового замовлення – кухонного гарнітуру з дерева.
Там Сашко познайомився із замовниками. У сім’ї він і побачив Олесю. Дівчина – його ровесниця, з білою ніжною шкірою та великими чорними очима одразу звернула на себе увагу, хоч вона і була скромно одягнена та говорила тихим голосом.
Сашко буквально застиг, побачивши її. Жести дівчини були плавними, вона показувала йому кухню. Мати та батько були на роботі. Бабуся зробила Сашку чаю. І розповіла трохи про їхню родину, не забувши розпитати і про його.
-Пам’ятаю, пам’ятаю я його, – казала бабуся. – Давно цей рід у вашому селі живе. Ще наші бабусі зналися.
З того візиту Сашко зрозумів, що в його душі все перевернулося. І що саме ця Олеся, ласкава, уважна, і є та дівчина, на якій він одружиться. Вона дивилася на нього, як на чоловіка. І це йому лестило.
Яке ж було здивування Марини, коли вона незабаром дізналася, що Сашко, той закоханий у неї Сашко, одружується!
А в Сашка та Олесі справді все закрутилося-закрутилося так швидко, що молоді були немов уві сні були до самого дня весілля.
Вони стали один для одного і світлом, і повітрям, і мріяли лише про одне – не розлучатися.
А Марина так і не дочекалася пропозиції руки і серця від свого «заможного» залицяльника.
Коли стурбований батько навів довідки про приятеля дочки, то дізнався, що той був одружений, і не раз. Чому дружини тікали від нього, Сергій Іванович з’ясовувати не став.
Він заборонив Марині і думати про свого приятеля. А Марина зрозуміла, що вона для міського бізнесмена – тільки швидкоплинне захоплення. Не більше.
Вийшла заміж красуня на останньому курсі інституту за свого однокурсника та поїхала до нього у місто. Мати Марини довго звикала до розлуки з донькою, але що робити. На запитання сусідів про чоловіка Марини відповідала коротко:
-Хлопець, як хлопець. Її професії. Її ровесник. Нічого особливого – звичайний… Могла б, звичайно, і краще знайти, адже вона ж у нас, самі знаєте, дівчина не простої зовнішності, але, ось – доля…
Сусідки кивали, мовчали і дивилися на матір Марини зі співчуттям. А потім казали:
-Не вродись красивою…
