-Ну що, Любцю, твій Михайло ж і не хоче приїхати хоч раз із тобою? Сходив би на шашличок біленької б трохи взяв. Відпочив би, розслабився.
Сестри – молодша з трьох, Люба та старша Віра, сиділи на веранді. Трав’яний чайок із маминими пиріжками – ох, добре!
-Ой, Віро, ти ж знаєш: він вважає, що якщо офіційно мені не чоловік, то й нічого в чужу сім’ю лізти.
-Ага… А може, просто переживає, що батько йому влаштує… Як того разу Геннадію Надійкиному.
-Та не переживає він! Просто вихована людина, от і все! Ну, і ти ж знаєш – це я за тата переживаю. Ось коли одружимося, тоді й приїжджатиме.
-Коли одружитеся… – хмикнула Віра. – Коли ж то буде.
-Віро, ну я ж сто разів пояснювала. Михайла в тій родині нічого не тримає, окрім доньки. Ось їй вісімнадцять виповниться, тоді піде. Не може ж він її залишити без батька!
-Ну так. Дочка не може. А вашого Артема, значить, може. А Артем, між іншим, молодше.
-То він Артема і не залишає. Нехай хоч і «вихідний тато», але ж є! А дівчинці батько важливіше!
-Ну так ну так. Найважливіше тобі локшини на вуха начепити, – мляво відповіла сестра і замовкла.
Ця розмова в них повторювалася вже багато разів, і обидві знали, що ні до яких результатів вона не призведе. А наполягати – значить посваритися, Любу образити. Ну, що вона може вдіяти в цій ситуації?
Люба познайомилася із Михайлом на роботі. Класична історія – пацієнт та лікар…
Новоспечений лікар, вона щиро переживала за кожного пацієнта, намагалася бути уважною та лагідною. І веселою. Прекрасно розуміючи, що гарний настрій пацієнтів теж допомагає їм одужувати.
Її однокурсниці майже всі обзавелися чоловіками ще під час навчання. А у Люби якось не вийшло. Ну що ж, буває.
Після навчання повернулася до рідного міста. Тут і батьки, і сестри із сім’ями, тут будинок. Тим більше, що бабуся вирішила піти жити до сина з невісткою в їхній котедж, а свою квартиру залишити їй, Любі. Ну а що? Старші сестри на той час вже були одружені і жили окремо.
І ось – Михайло. Симпатичний, привабливий, впевнений у собі чоловік.
Компліменти, жарти. Потім шоколадки, букети.
Виписався – і того ж вечора зустрів її з роботи:
-Я без вас, Любо, не зможу. Не можна жити без кохання. І без Любові – також.
Запросив у кафе. Потім погуляти. Ще – кафе, прогулянки… Красиві слова, гарні залицяння… Загалом усе красиво. Романтично. Приємно. Спорідненість душ – здалося тоді Любі: розмовляти вони могли годинами. І судження їх збігалися у всьому та про все.
А як вона його любила! І цілком взаємно! Їхня ніжність, їхня любов все зростала і зростала, тривала і тривала… Здавалося, ось воно, щастя! І тепер так завжди буде!
А далі – все цілком очікувано. Дорослий закоханий чоловік та молода закохана жінка.
Люба мріяла, як далі все буде красиво. Вона скаже про вагітність, він радісно ахне, візьме її на руки, закрутить.
Потім – він на одному коліні, проситиме її руки… Каблучка… Весілля, біле плаття, фата… Добре б, животик на той час не дуже виріс. А то вагітна наречена – якось не дуже!
Він встав. Тільки не на одне коліно, а на два. Вибачення просити.
Банально. Любо не можу без тебе. Але одружений. Звичайно ж, через дурість. Не знав, що Любцю зустріне і закохається.
Там, у тій родині – жодного кохання. І донька. П’ять років, мала зовсім. Не може він так дочку лишити. Вона ж ні в чому не винна, бідна! А як дівчинці без батька рости? Який приклад чоловічої ницості подасть? Щоб вона потім усіх чоловіків зрадниками вважала?
Загалом багато говорив. Плакав навіть. Запевняв, що без Люби не житиме. Обіцяв, що не залишить.
Люба теж плакала, звісно. Виставила. Чесно – навіть думка про глибоку річку була…
А Михайло від неї не відставав. Приходив до роботи, чатував під під’їздом… І говорив, і вмовляв, і просив.
Люба погодилася. А, нехай іде як іде.
Та і йшло. Як уже Михайло там викручується, вона не знала. Але всі вихідні він проводив із ними – Любою та Артемом.
Будні та свята – «там». Та й нехай. Свята вони – сестри з сім’ями, все одно завжди проводять у батьків.
Найскладніше було пояснити мамі і татові – чому вона не має чоловіка. Точніше, чому дитина буде, тато начебто є, а начебто й ні. І нізащо не сказала, хто саме тато, відбувалася загальними фразами.
Добре пам’ятала той випадок із Надійкою.
Надя, середня сестричка, вийшла заміж з великого кохання. І все в них добре: чоловік роботящий, дбайливий, і дружину, і дітей любить. Але. Ревнивець. Що називається, до кожного стовпа ревнує. Все мусить знати: куди пішла, з ким, коли повернеться. І не дай Боже, Надя десь затримається, з роботи, наприклад… Навіть до батьків Надя тільки разом із ним їздить. І ніколи вони не ночують. Скільки разів мама просила: та залишіться до завтра! І самі відпочинете, і дітлахам весело! Ні. Додому – і крапка.
І одного разу приїхали, а Надя проговорилася мамі,що Геннадій знову з нею сварився… Дуже…
Ох, батько тоді розізлився! Генці добре виказав.
А батько аж заслаб, але обійшлося.
Надя тоді у батьків місяці два не з’являлася, лише телефоном дзвонила. Потім все ж таки зуміла якось чоловіка вмовити. З’явився, навіть із вибаченнями. Мовляв, зрозумів, більше Надійку не чіпатиме. Велике кохання. Не чіпав, і справді. Ревнував, сердився, насварити міг, але – не чіпав.
А Люба переживала. Не за Михайла, за батька. Тож і не розповідала про нього. Вірі тільки, та та теж розуміє, мовчить.
З роками Любу такий чоловік, що приходить, навіть більше влаштовувати став. А подруги, сім’ями та побутом замотані, їй відверто заздрили. А що? Ні тобі прання, приготування зайвого. Ні тобі лінивого мужика, що лежить на дивані, ні ігор на компʼютері, футболу і пінного з друзями, та інших «чоловічих радостей».
Прийшов у суботу з ранку чистенький, гладенький. З посмішкою та квітами. Що треба – полагодив, пересунув, вирішив, допоміг. Грошей підкинув. Навіть усі ремонти – все Мишко. І грошей дасть, і працівників найме, і матеріали закупить-привезе. З дитиною погуляти, сходити кудись усім разом – будь ласка. Тато – свято. І Любі – любов і ласки дістаються, а не бурчання чи роздратування. Краса! Ще й подарунки до свят. Дарував завжди з винним виглядом:
-Кохана, це тобі. До завтрашнього свята. Ти вибач, що знову не з тобою. Але донька…
Ось тут були варіанти. То заслабла, то ще щось. Люба розуміла – відкуповується. Ну і нехай!
Через два дні після сімнадцятиліття дочки був черговий «татусин день» Михайла – субота.
Прийшов Михайло – а Люба бачить: щось він не такий, як завжди. То всміхається, то серйозність на себе напускає. Подивиться на неї. Явно щось сказати не терпиться, але при Артемі не хоче.
З ранку він синові алгебру пояснював, потім обідали, потім у парк пішли. Артем має нове захоплення – ролики. Так він і тата з мамою на це підбурив! Тепер утрьох у їхньому парку катаються.
Після роликів – кафе.
І ось нарешті додому прийшли. Артем у свою кімнату втік, до компʼютера. Ну тепер це на весь вечір. Одягне навушники – і немає його.
Михайло мовчки роззувся у коридорі, пройшов на кухню і сів за стіл. Люба розігрівала обід у мікрохвильовці. Чоловік якось дивно глянув на неї і раптом видав:
-Любонько! Зовсім же ж трохи залишилося тобі, потерпіти! Тільки рік – і я вільний! Нарешті ми зможемо одружитися, і ми матимемо нормальну сім’ю!
А що? Мені – всього сорок вісім буде, тобі – тридцять шість, не молоденькі, звичайно, але й не старі! Самий розквіт життя! Та ми з тобою ще дітей народимо! Тільки вже у законному шлюбі!
Михайло дуже радів, цілував її руки, обіймав, говорив різні приємні та гарні слова.
Люба аж застигла від здивування. Вона не розуміла, що відбувається.
Вона теж наче зраділа. Начебто. А насправді, обіймаючи Мишка, раптом упіймала себе на думці:
-Ні! Не хочу!!!
І яке ж вона отримала полегшення, коли раптом задзвонив його телефон.
-Тільки б він пішов! Аби зараз пішов! – благала вона про себе.
Мишко вислухав, що йому казали. Радість на його обличчі зникла.
-Любочко, вибач. Щось там удома з краном. Дружина каже, залило все. Потрібно їхати…
-Та що ж це таке, – бурчав він, одягаючись у коридорі. – Вже й у вихідний висмикнути треба.
-Вибач, Любонько. Скоро все це вже закінчиться, – і втік.
А Люба нарешті залишилася сама. І стала витягувати за хвостик ось це своє раптове “не хочу”.
Витягала-витягала та й зрозуміла: так. Не хоче. Заміж за Мишка не хоче. І взагалі, виявляється, з ним більше не хоче. Ні у вихідні, ніяк. Зовсім…
Згадувала свої мрії, потім розчарування та сльози. Батьків, котрі за стільки років жодного разу так і не побачили «зятя». Подружок, які на словах начебто і заздрили їй, а в очах іноді читалося: «Та вже хай будь-хто, але законний чоловік, ніж так». Артемові питання, коли він був малюком:
-А чому у нас тато тільки іноді приходить, а не завжди?
Співчутливі, глузливі, «розуміючі» погляди знайомих. А то й відверту злість:
-При живій дружині…
Шипіння бабусь на лавках:
-Розлучниця… Нахаба… Безсоромна…
І так далі, і так далі, і так далі.
Люба плакала, виправдовувалася – перед ким? Перед собою? Знову плакала, злилася, шкодувала себе та сина. І додумалася до того, що помститься. Тієї ж монетою. Мріялося: ось Михайло простягає їй колечко, пропонуючи руку та серце. А вона гордо посміхнеться, відкине його пропозицію. І скаже:
-Ти спізнився. Повернеться і піде з високо піднятою головою. Так, нехай він неодмінно перед цим розлучиться з дружиною!
А потім злякалася сама собі.
За що мстити?
За те, що покохав її, Любу, коли вже був одружений? За те, що доньку не покинув? За те, що Люба має чудового сина? За те, що Артем має прекрасного батька?
Чи, може, через те, що всі ці роки допомагав їй, підтримував, вирішував усі її побутові питання?
За ремонти у квартирі? За те, що навчив її їздити на машині і заплатив більшу частину за машину? За подарунки, квіти? За ніжність, порядність, слова кохання?
Ні… нісенітниця це. Як склалося, так і склалося. Ось тільки треба вже все це припиняти. Як кажуть, «пішла любов, зав’яли помідори», – посміхнулася Люба про себе.
Припиняти. Але як? Як сказати це Мишкові?
І почалися Любині роздуми. Перед кожними вихідними вона давала собі слово: ось цього разу точно скаже, що у них все скінчено. Делікатно. Але твердо. Так. Точно скаже.
Але приходив Мишко – очі сяють. Вискакував до нього Артем – такий самий задоволений: «Татусю!».
І знову мовчала. Посміхалася, жартувала, робила радісне обличчя… Потім сварила себе, що знову промовчала, знову сама собі рішуче обіцяла… І все це тяглося й тяглося… А рік не гумовий, нескінченно тягтися не буде…
А вирішилося все легко та просто. І цілком у стилі Михайла.
Якось їй зателефонувала його дружина. Попросила зустріч.
Прийшла звичайна жінка. Цілком собі приємна, доглянута, симпатична. Трохи старша за Любу. І мовчки поклала на стіл тест. Із двома смужками.
-Це вам. На пам’ять. Другий отримав сьогодні Михайло.
Видно було, що вона дуже нервує, але намагається тримати себе в руках. Говорила уривчасто – напевно, щоб не розплакатися.
-Я всі ці роки все знала про вас. Але не могла Мишка відпустити. Навіть не через доньку. Люблю його дуже. І знала, що хотів від мене піти незабаром. Ось і наважилася. Спеціально довго про вагітність не говорила, тягла, щоб термін був більшим. Щоб напевно. Вік, знаєте вже… Так що, Любо, доведеться вам таки віддати його мені. Або теж народити вирішите? – раптом глянула прямо в очі.
А у Люби полегшення! Вона так зраділа: не треба нічого вигадувати, підшукувати слова Мишкові!
-Та ні, – посміхнулася вона. – Не вирішу. Забирайте свого Мишка.
Вона помовчала.
-Пробачення просити у вас не буду. Немає за що. А «дякую», мабуть, скажу. Що терпіли всі ці роки, сварок не влаштовували, Мишкові з сином бачитися не заважали.
Помовчала ще, дивлячись у здивовані очі жінки.
-Тож живіть спокійно. Ростіть дитинку, любіть Мишка. І будьте щасливі! – цілком щиро побажала. Встала та пішла.
-Ну що, Любо, Київ? Остаточно вирішила?
-Та куди вже остаточніше, – посміхнулася Люба, дивлячись на Віру. – Ігор мені там навіть роботу знайшов. Те саме, але зарплата більша. І Артему школу. А з квартирою сказав: якщо мені не сподобається, ну, що там дружина його раніше жила, потім обмін. Тепер же це просто, через купівлю-продаж.
-Та це все зрозуміло, – махнула рукою Віра. – А Артем як?
-Ти ж бачиш, – Люба теж махнула рукою у бік «чоловічої половини» їхньої великої родини.
Сьогодні всі тут, усі зайняті дровами. Хтось коле, хтось носить, хтось у сараї складає. І тато, і Надійкин Геннадій, і Вірин Іван, та їхні сини. Й Ігор із Артемом. Артем від Ігоря не відходить, робить те саме, що й той, сміється над його жартам.
-І потім, Віро, знаєш же: головною моєю умовою було, щоб Ігор із сином порозумівся. Ну, дякувати Богу, все склалося. Та й то: Ігор добрий, ти ж бачиш. А Артем на той час так по батькові засумував! Бачились же ж рідко. Зрозуміло – у Михайла дитина маленька, дружина вже не молода, втомлюється, допомоги багато потрібно… І ось чи то тому, чи Ігор такий вже прекрасний, але якось вони одразу спільні інтереси знайшли, потоваришували навіть. Ну а що? У шістнадцять років хлопцеві потрібний поряд розумний дорослий чоловік.
-Ось щастить тобі з мужиками! – усміхнулася сестра. – І Михайло добрий, й Ігор, як на замовлення. Та півміста жінок заздрять! Киянин, вдівець, багатий, з квартирою!
-Щастить… – зітхнула Люба. – Звісно, щастить. Я ж щаслива, Вірочко! За життя… Ось тільки заміж вперше в сорок років вийшла …
-Та годі тобі, сестричко…
-Мамо! Винеси попити, га? – сказав Артем.
-Точно! Жінки, що сидите? Чоловіки тут працюють, а вони розсілися на ґанку! – засміявся Іван.
Сестри переглянулись і пішли на кухню, де мама з Надею вже закінчували приготування обіду…
