– Що ти тут робиш? – Віра, прийшла з роботи, застала у своїй квартирі колишнього чоловіка. Він сидів і тихо пив чай на кухні.
– Чай будеш? Він ще гарячий, – спокійно промовив Віктор.
– Я питання задала. Що ти тут робиш? – повторила Віра.
– Чай п’ю, – знову ж таки спокійно повторив Віктор.
– Навіщо ти прийшов? І де ти взяв ключ. Ти казав, що загубив їх, – здивувалася жінка.
– Ну, загубив, а потім знайшов. Я до тебе. Можна я повернусь, – сказав чоловік.
– Погуляв собі, і повернусь? – не зрозуміла Віра.
– Вибач. Я зрозумів, що з тобою краще. Ну пробач, – тихо сказав Віктор.
– Не треба. Чаю попив? До побачення, – відповіла жінка.
– Навіщо так одразу. Мені нема куди йти. Адже квартира тобі залишилася при розлученні, – спробував пояснити чоловік.
– У тебе батьки є, а за квартиру я тобі все виплатила. Тепер вона моя, – сказала Віра.
Їхнє розлучення було не з легких. Квартира була в іпотеці, яка добігала вже кінця. Спільно нажите майно чоловік хотів забрати все собі. Його коханка народила дитину, а тут дітей не було. Йому квартира потрібніша. То був його другий загул. Більше Віра терпіти не збиралася. Розлучення.
Захотів квартиру – справедливо ділитимемо. Більшість грошей було дано батьками Віри. На суді, зрозумівши, що йому мало що світить, він погодився на компенсацію. Віра взяла кредит і все одразу йому виплатила. Тепер вона єдина господарка цієї квартири.
Працювала і батьки допомогли. Усі кредити та іпотека закриті. Боргів немає. А тим більше перед колишнім чоловіком.
– Навіщо тобі одній така величезна квартира? – раптом запитав чоловік.
– Чому одній? – здивувалася Оксана.
– Мама сказала, що ти сама живеш. Може, почнемо все спочатку, – усміхнувся Віктор.
– Це вже ні! Давай на вихід. Чай попив і хватить. Бувай, – категорично відповіла Віра.
– Чому так категорично? Бувай. Добре, я піду. До побачення. Скоро побачимся.
Віра забула забрати у нього ключ, та він може його і не дав би. А може, й копію встиг зробити. Потрібно терміново замок поміняти, подумала вона. Кохання до цієї людини вже немає. Немає й поваги. Він сам усе розтоптав при зраді та розлученні.
Наступного дня ввечері до неї прийшла колишня свекруха. Вона в їхньому житті раніше ніяк не брала участі. При розлученні тримала нейтралітет.
– Віро, привіт. А ти все така ж нарна. А мій негідниу. От говорила я йому, не треба розлучатися з тобою.
– Та це вже в минулому. Що ви хотіли.
– Ну, ви помиритеся? Адже вам так добре було.
– Ні. У мене своє життя. У нього своє. Я йому нічого не винна.
– За старою пам’яттю, нехай поживе в тебе. Може, все й складеться.
– Не складеться.
– Йому допомога зараз потрібна.
– Він що занедужав?
– Ні. Боргів у нього повно. Та й ця його… всі гроші з нього виманила. А дитина виявилася не його. Ось і вийшло так. Від неї пішов, а борги залишились.
– Смішні ви. Я за цю його жінку, борги віддаватиму? Сам хай і віддає.
– Та він сам віддаватиме. Йому жити нема де.
– А ви?
– А я не можу його утримувати. У мене маленька пенсія.
– А я утримувати його не збираюся. І у квартиру впускати теж. Бувайте.
– Ти подумай, він же добрий. Зрозумів усе.
– Ага. Подумаю.
Звичайно ж, думати вона не збиралася. Все скінчено. Давно скінчено.
Прийшов майстер міняти замок. Поки він з ним порався колишній чоловік знову прийшов.
– А ти хто? – одразу запитав він у майстра.
– А ти?
– Андрію, підійди сюди, – вигукнула Віра з кімнати.
Майстер пішов на поклик.
– Ви вибачте, не могли б підіграти. Це мій колишній чоловік. Через нього замок і міняю. Скажіть, що ви мій наречений. Будь ласка. Я вам навіть доплачу за це, – з благаючим поглядом тихо сказала Віра.
– Звичайно, люба, – і він знову попрямував до дверей, – ви все ще тут? Що треба?
– То я до дружини прийшов.
– А. То ти колишній чоловік. Так це тепер моя жінка. У нас весілля незабаром.
– А вона нічого не казала.
– Так ти й не питав.
– А ти звідки все знаєш?
– А у нас немає секретів. Давай, йди звідси. Ключ можеш викинути, – майстер засміявся слідом.
– Дуже дякую.
– Та облиште. Розумію.
– Скільки я вам винна?
– Ну, за розмову з колишнім чоловіком – чашка чаю.
– Ну, може ще щось? Міцніше за чай у мене немає нічого. Може гроші?
– Ні. Чаю вистачить. Міцніше я не п’ю. Зовсім. Батько полюбляв. Після розлучення весь час до нас ходив, гроші у мами просив, ключ теж не віддавав. Я на замок заробив та поміняв. Листівки, газети роздавав. Матері допомагав. Від батька не було допомоги.
– Дякую вам велике. Хоч цей тепер перестане ходити сюди.
У суботу пролунав дзвінок у двері. Господи, знову прийшов, чи його мама, подумала Віра. Дзвонити продовжували. Потрібно відкрити. На порозі стояв Андрій.
– Доброго ранку. Я прийшов вас запросити на прогулянку. У нас із мамою є дача. Можемо прогулятись там. Або містом. Ви не проти?
– Тоді на дачу. Сто років не була за містом.
– Добре. Я чекаю на машині біля під’їзду.
Вийшовши з під’їзду, Віра подивилася на всі припарковані машини. Чим може їздити майстер, який вставляє замки?
– Я тут.
– Яка в тебе гарна машина?
– А ти що тут хотіла побачити? Старий жигуль?
– Та ні.
– Ну що в село?
– Так.
Село було майже одразу за містом.
– Нічого собі дача? Це ж будинок.
– Це бабусі дім був. Зараз мамин. Ми тут часто буваємо. Тільки не дивуйся. Грядок немає. Тільки квіти та сад. І то квіти такі, за якими догляду менше. Ми тут просто відпочиваємо.
Назустріч їм вийшла жінка.
– Це моя мама, Вікторія Леонідівна. Це Віра.
– Як у вас добре, тихо.
Вікторія Леонідівна була чудовою господаркою. Будинок сяяв чистотою. А пироги видавали казковий аромат. Віра давно не їла таких пирогів.
– Дуже смачно. Дякую. Прямо як раніше у бабусі.
– Я теж люблю пироги. Мені тут більше подобається, особливо зараз. Ніхто не заважає. Тихо. А ви йдіть гуляйте. У нас гарне озеро.
Вихідні пройшли непомітно.
– Ну що, тобі сподобалося?
– Дуже.
– На правах нареченого запрошую наступних вихідних на рибалку. Любиш риболовлю?
– Мабуть люблю. Зачекай, які права нареченого? Звідки?
– Ну, як же. З тієї самої хвилини, як твого чоловіка спровадив.
– Ми так не домовлялися.
– Ще як домовлялися.
Обидва засміялися.
Усі літні вихідні вони проводили в селі. Мама Андрія теж іноді приїжджала, пригощала їх пирогами.
В один із вихідних вони пили чай.
– З’їж ось цей. З капустою він найкрасивіший, – Андрій простяг їй пиріжок.
– Я сьогодні може з м’ясом хочу. Ну, давай, з м’ясом другий буде. Ой. Вікторіє Леонідівно, це ваше, напевно коли пекли, воно злетіло, – сказала Віра, простягаючи їй обручку.
– Ні, дівчинко, це твоє.
– Моє?
– У тебе зовсім нема романтики. Це Андрій придумав. Мене сьогодні не буде, ми із сусідкою до міста їдемо. Їй треба з покупками допомогти. А ви відпочивайте. Бувай.
Вікторія Леонідівна поїхала.
– Ти вийдеш за мене заміж?
– Так.
– Пиріжок із м’ясом?
– Так.
– Але ж ти з капустою завжди любила.
– Так буває. Я думаю, у нас буде малюк.
– А чому ти одразу не сказала?
– Я ще не впевнена. Але найімовірніше це так.
– Ура. Мама зрадіє. Ти дуже сподобалася.
Весілля зіграли скромне. Родичів мало, друзів ще менше.
Жити стали у квартирі Віри. Холостяцьке житло Андрія почали здавати.
Звичайно не забували про маму та її дачу. Діти, що з’явилися один за одним, радували батьків і бабусю.
– Треба твому колишнього чоловіка дякую сказати.
– За що це йому, дякую?
– Ну як, якби він не приходив до тебе, то й замок міняти не довелося б. Ми б і не познайомились.
– Ну, тоді дякую йому.
