Ігор прийшов з роботи втомлений. Він підробляв у літні канікули на будівництві. Не завжди ж за рахунок мами жити. Через рік закінчить інститут, піде працювати за професією, тоді одружиться з милою дівчиною Юлею.
– Мамо, а поїхали в село на вихідні? Відпочинемо, я на риболовлю схожу, – мрійливо сказав Ігор, доїдаючи вечерю.
– Я сама хотіла запропонувати, синку. Та думала, втомлюєшся на роботі, не до села. Може, продамо будинок? – Антоніна поставила перед Ігором чашку з чаєм. – Якщо у ньому ніхто не живе, він розвалюється. Як батька не стало, так і не були там жодного разу. – Антоніна зітхнула і сіла за стіл навпроти сина. – Якщо вам він не потрібен? Грошей за нього багато не дадуть, але на весілля вистачить.
– У батьків Юлі дача близько від міста. Я згоден, давай продамо. – кивнув Ігор. – У п’ятницю ввечері їдемо до села.
– І Юлю з собою візьмемо, – радісно додала Антоніна.
Ігор усі літні канікули, коли ще була бабуся, проводив у неї в селі. Перші роки після того, як її не стало, батьки приїжджали у відпустку, навіть намагалися садити город. Але потім сталася біда – батька не стало, і мама зовсім закинула село.
Увечері в п’ятницю вони їхали в автобусі у село. Ігор сидів біля вікна, а Юлю спала, у нього на плечі. Їхати недалеко – хвилин сорок. Але в спеку ці сорок хвилин здалися кількома годинами.
Нарешті автобус зупинився на околиці села. Люди з полегшенням підхоплювали сумки та поспішали залишити салон автобуса. Ігор зіскочив з сходів, вдихнуло чисте тепле повітря.
– Ой, вся сорочка мокра від поту. Бідолашний, – поспівчувала Юля Ігору.
– Нічого. Зараз прийдемо, залишимо речі, і підете купатися на річку, – сказав Ігор, радіючи закінченню шляху.
Вони йшли селом, намагаючись не помічати цікавих поглядів. Жінки, які зустрічалися їм на шляху, віталися, дивилися їм услід. Думали, в чий двір звернуть приїжджі. Не прийнято питати у селі.
Ігор бадьоро ніс сумки із запасом їжі на два дні. Але прогулянка здавалася легкою після сидіння на сонці в автобусі.
Двір старого будинку заріс високою травою та кропивою.
– Обережно, дивіться під ноги, – попередила Антоніна.
Юля ойкнула і всім тілом притулилася до Ігора. Замок на дверях заіржавів, але легко піддався. По черзі всі троє увійшли до прохолодної хати і застигли на порозі.
– Начебто й не виїжджала, – посміхнулася Антоніна, піддавшись ностальгійному почуттю.
Ігор помітив і згадав все: вицвілі фотографії на стінах; вирізані ним у дитинстві з журналу картинки, що сподобалися; коротенькі фіранки на вікнах. На двох високих залізних ліжках гіркою стояли подушки, накриті зв’язаними бабусею візерунчастими накидками. Довгий стіл посередині покритий потертою від часу блакитною клейонкою.
– Добре тут у вас. Не шкода продавати? – першою заговорила Юля.
– Я розберу сумки. Ігоре, принеси дров. Надворі мають залишитися. А ти, Юлечко, оглянься поки що, – розпорядилася Антоніна.
І будинок ожив, дочекавшись господарів. Весело потріскували дрова у печі. На столі з’явилася тарілка зі звареною ще у місті гречаною кашею, пакетики з чаєм, банка з цукром, пачка печива… Стара плитка з відкритою спіраллю, на щастя, працювала. Ігор приніс із колодязя води. Антоніна поставила чайник на плитку. Потім, коли в хаті стало жарко, відчинили всі двері та вікна, випускаючи зайве тепло надвір. Ігор із Юлею пішли на річку купатися.
Вночі довго не могли заснути. Хата скрипіла, охала, ніби скаржилася гостям на старість і довгу розлуку.
Прокинувшись, Антоніна приготувала сніданок, після сніданку послала молодих на горище з ревізією, а сама зайнялася шафами та скринями з одягом.
– Ой, павутиння скільки! – Юля тулилася до Ігора, пригнувшись під похилим дахом.
На мотузках висіла білизна, залишена після прання чи то матір’ю, чи то ще бабусею. Мотлоху на горищі було багато, але нічого цікавого вони не знайшли. Скинули купу старих журналів з горища, піднявши хмару пилу. Стануть в нагоді. Потім злізли і склали їх біля дверей. Юля підняла листок, що випав.
– Ігоре, підійди, – покликала вона.
– Що в тебе? – Він підійшов і заглянув їй через плече. – Лист якийсь.
– Послухай, – і Юля почала читати.
«Привіт, Павло. Що сталося? Ти обіцяв, як приїдеш, поговориш із батьками, і повернешся за мною. Але вже минув цілий місяць, а від тебе немає звісток. Я не знаю що думати. Звелася вся. Хотіла сказати тобі, коли приїдеш. Але може це поспішить тебе. Я чекаю на дитину.
Була б мама, розповіла їй, вона підтримала б мене. А тітка … Не впевнена, що вона зрадіє, коли помітить мій животик. Коханий, приїжджай швидше…
Далі дівчина писала, як любить, сумує і чекає на Павла… Наприкінці листа стояло ім’я Поліна»
– І що тебе так зацікавило? – Ігор знизав плечима. – Лист як лист.
– Який ти недогадливий, – трохи розчаровано сказала Юля. – Це не просто лист. Тебе звуть Ігор Павлович, так?
– Так, – підтвердив Ігор, поки не розуміючи, до чого хилить Юля.
– А лист написано Павлові. Дійшло? – Юля починала дратуватися від недогадливість Ігора.
– Ну і що? Може, мама знає… – Ігор на мить задумався. – Я зараз спитаю. – І він зробив крок до дверей.
– Зачекай! – Ігор вже взявся за ручку дверей, як Юля зупинила його. – Не поспішай. Лист написала Поліна, а не твоя мама. Навіщо і хто зберіг його в журналі на горищі? Сховав, але не викинув?
– Правильно. Ти просто детектив, Юля. І що робити? Як дізнатися, хто його написав? – Ігор був сповнений рішучості розшукати автора листа.
– Жаль, що твоєї бабусі не стало. Вона, думаю, знала відповідь на твоє запитання. А в селі лишилися старі? Ровесники твоєї бабусі?
– Не знаю, – Ігор знизав плечима. – Зараз спитаємо. Мамо! – вигукнув він і відчинив двері до хати.
– Що? – Антоніна чхнула від пилюки.
На ліжку лежало дві купи білизни.
– Питаю, чи залишився хтось у селі зі старих?
– Наче бабуся Зіна є ще. А що? – Антоніна підозріло окинула поглядом Ігора з Юлею.
– Просто. Хотів дізнатися історію нашого роду. А де живе Зіна? – Ігор надав обличчю вираз сумної цікавості.
– Найостанніший будинок наприкінці села. Вона якоюсь родичкою твоїй бабусі доводилася. Куди ж ви? – гукнула вона Ігору, що зібрався йти.
– Ми на річку, – відповів Ігор і пішов з Юлею із хати.
Вони дійшли до кінця села і зупинилися перед похилим, врослим у землю одним боком майже до самого вікна, будинком.
– Справді, тут. Згадав! – сказав Ігор радісно.
– Таке враження, що тут ніхто не живе, – не поділила радості Ігора Юля.
Надто старим виглядав будинок.
Поки вони стояли, не наважуючись зайти, двері безшумно відчинилися і з’явилася маленька, бабуся в білій хустці.
– До мене, чи що, прийшли? – Запитала вона.
– Баба Зіна? – голосно вигукнув Ігор і підійшов ближче до бабусі. – Я Ігор Бондаренко, Павла та Антоніни Бондаренків син.
Бабуся згадуючи примружила очі.
– Заходьте, якраз чайник поставила.
Ігор з Юлею увійшли до тісної хати і з подивом озирнулися.
– Що, думали, тут все павутинням заросло? Я поки що можу дотримуватися чистоти. От коли не зможу, тоді все, значить, прийшов мій час, – сказала бабуся Зіна. – Ну, викладайте, навіщо прийшли.
Ігор із Юлею переглянулися.
– Ми знайшли листа на горищі в нашому будинку, – Юля показала пожовклий аркуш паперу.
– А чого вас туди понесло? Продавати готуєтеся будинок? – пробурчала старенька.
Ігор здивувався здогадливості Зіни.
Юля прочитала вголос листа. Ігор слухав і цього разу також виразно усвідомив, що лист має відношення до його родини. У ньому прокинувся азарт дізнатися про таємницю.
Баба Зіна пошамкала губами і зітхнула.
– АнтонІна не прийшла, отже, ви не сказали їй про листа, – Зіна демонструвала чудеса кмітливості на подив Юлі з Ігором. – І правильно зробили.
Далі, баба Зіна мовчала досить довго, випробовуючи терпіння Ігора та Юлі. Потім зітхнула і почала розповідь.
– Дівчиною Антоніна гарна була. Хлопці так і бігали за нею. Мама сильно переживала, через це. Тільки вона твого батька любила. Той на службу пішов, а вона чекала. Бувало, побачу її, спитаю, чи пише Павло. Вона засміється: «Пише. А куди він подінеться?! Такою була.
Як Павло з служби повернувся, то за місяць весілля зіграли. Та таке, що село дня чотири гуло. Красива пара була. – Зіна поцмокала губами, помовчала.
– У тебе наречена теж гарна. Приємно дивитись на вас. – Бабця Зіна посміхнулася.
– Після весілля вони у місто поїхали. Антоніна закінчила училище. Бухгалтером стала. Павло на завод влаштувався. Але і навчався заочно. Без диплома у наші дні у місті не знайти хорошу роботу. Квартиру винаймали. У вихідні приїжджали матері допомогти. Молодим у селі нічого робити. Сюди добре приїжджати у відпустку, а жити сумно.
Пригадую, осінь вже була. Мама в’язала біля вікна, та все поглядала, чекала на Павла з дружиною додому на вихідні. Бачить, зовсім молоденька жінка з животом йде вулицею. Важко йде. Сумка з плеча звисає. Розповідала мені, що, як побачила її, щось їй одразу підказало, що до них вона йде, до Павла.
Вибігла з хати. Нема Павла, каже, у місті він, одружився, дружина дитину чекає, їдь.
– Нема куди йти. Тітка сказала, щоб йшла з хати, – сказала дівчина.
Яка б твоя бабуся не була, а бездушною її назвати не можна було.
Шкода їй дівчину стало. Сама все на дорогу поглядала, раптом Павла з Антоніною помітить. Не хотіла їхньої зустрічі з гостею небажаною. Ось і привела її до мене. Попросила назвати племінницею дальньої моєї родички.
Прийшли до мене, а я дивлюся, що дівчина ось-ось народить. Розтрясло її в автобусі. Бабуся твоя побігла «швидку» викликати. Пологи швидко пройшли. Прийняли ми дівчинку. Та таку гарну, очей не відвести. А тут і «швидка» приспіла, забрала Поліну, так її звали, і маленьку.
Ми всім у селі сказали, як домовилися, що родичка вона моя далека. Більше ми її не бачили. Куди після цього поділася, не знаємо. Напевно, додому повернулася. Павлові розповіли, коли приїхав. Зізнався він у всьому. Сказав, що не сподівався, що Антоніна його дочекається. Два роки тоді служили, термін не малий. А там познайомився з дівчиною, закрутив роман з нею, наобіцяв всього і поїхав додому. А як побачив Антоніну, то про все забув.
Бабця знову замовкла.
– Антоніна досі нічого не знає про ту, іншу. А тоді, після Великодня, народила тебе, Ігоре. – бабуся Зіна замовкла.
– Ось чому батько мені казав, що коли любиш, не шукай більше нічого іншого, – промовив тихо Ігор.
– Так. За молодістю твій батько наробив справ, – Зінаїда зітхнула. – От і все. Не знаю, чи я зробила правильно, що розповіла вам. Любиш її? – Зіна кивнула на Юлю.
– Люблю. Дуже, – чесно зізнався Ігор.
– А лист? – Запитала Юля.
– Лист? – Зіна здивовано глянула на неї.
– Той, що ми знайшли?
– Ах, лист, – Зіна згадала нарешті. – Мама Павла, твоя бабуся, отримала і прочитала. Павлові не віддала. Адже він на Антоніні вже одружений був. Нащось сховала його. Викинути треба було від гріха подалі.
– Дякую, бабусю Зіно. Нам вже час, – Юля встала з-за столу, красномовно подивилася на Ігора.
– Так. Пішли ми. Завтра їдемо. Якщо треба що, скажіть. Може, води наносити? Чи дров наколоти? Зроблю, – Ігор теж підвівся.
– Не треба мені нічого. На мій вік вистачить того, що вже є. Рада, що зайшли. Матері скажи, нехай також зайде попрощатися. Може, не побачимось більше. Не чужі ж.
– Виходить, твій батько нечесно вчинив із Поліною, – Юля йшла повільно, про щось роздумуючи.
Вони підійшли до річки.
– Так. Напевно, вона давно вийшла заміж і живе собі, – з легкістю зауважив Ігор.
Юля раптом зупинилася.
– Ти чого? – Ігор зупинився теж.
Але Юля дивилася на Ігора якось дивно, наче бачила вперше.
– Юля? – Ігор підійшов до неї, зазирнув у вічі. – Невже розповідь бабусі справила на тебе таке враження?
– А на тебе хіба ні? – парирувала Юля.
– Так. Але це було давно. Бабці скоро сто років. Могла вигадати.
Юля раптом ледь чутно промовила:
– Мою маму Поліною звуть.
– І що? Чи мало Полін на світі? – Сказав Ігор здивовано. – Стривай, не думаєш же ти… Та ні. Нісенітниця якась. Так не буває. – Ігор похитав головою.
Юля мовчала.
– Тобто ти думаєш, що ти могла бути дочкою тієї Поліни? І у нас один батько? Ми з тобою брат із сестрою, виходить? Не вигадуй. Цього не може бути. За теорією ймовірності шанс нашої з тобою зустрічі дорівнює один до мільйона. Це просто неможливо. Якщо ж ця Поліна нікуди не поїхала і весь цей час жила в нашому місті, шанс нашої зустрічі дорівнює один до чотирьохсот тисяч. Нісенітниця якась.
– А якщо Поліна – моя мама? Вона вийшла за мого батька… – Почала Юля.
– Юля. Ти чуєш себе? – Ігор взяв її за плечі. – Цього не може бути. Я люблю тебе. Навіть якщо так, я не можу ставитися до тебе, як до сестри. Ніколи. А ти? Ти могла б перестати любити мене? Уяви, що ми одружуємося з іншими, ходитимемо в гості один до одного… Ні.
Юля подивилася на Ігора.
– І я. Я теж люблю тебе. А якщо це так? – Юля пригорнулася до Ігора.
– Можна зробити тести. Але я не хочу. Давай залишимо все як є. Ніхто окрім нас із тобою і бабусі Зіни не знає правди, якщо це так, як ти думаєш. А вона не скаже нікому, скільки років зберігала таємницю. Та хто її послухає? І нащо ми ці журнали з горища дістали, – Ігор обійняв Юлю.
Всю дорогу додому Ігор з Юлею йшли обійнявшись. Так і до хати зайшли.
– Де ви були? Я разів десять на річку ходила, – звітувала сердита на довгу їхню відсутність Антоніна.
– Ми гуляли. – сказав Ігор.
– Вони гуляли. А я тут місця не знаходила. Бог знає, що передумала. Гаразд. Голодні? Зараз розігрію вечерю.
– Не треба гріти. Так з’їмо, – відповів Ігор за двох.
– Ось. Молоко купила. Бо в селі були, а молока не пили, – Антоніна поставила на стіл літрову банку із молоком.
***
Будинок їм вдалося продати лише наступної весни. Весілля Ігора та Юлі відбулося у серпні. Скромне, але красиве.
Через півтора роки у них народився маленький син.
Ігор та Юля домовилися, що нікому нічого не скажуть. Але Юля не змогла довго мовчати. Вона все ж таки не втрималася і розповіла все мамі.
– Гарна романтична історія. І ти подумала, що якщо мене звуть Поліна, то це я? Хочу втішити тебе, дочко. Я не маю до твоєї розповіді жодного відношення. Я ніколи не мала хлопця на ім’я Павло. І до того ж, ти народилася в липні, а не восени. Думаю, батько Ігора та його мама забрали таємницю з собою. Ми ніколи не знайдемо справжню Поліну. Та й навіщо її шукати? Нема чого ворушити минуле. Не все буває так, як здається на перший погляд. І викинь цю історію з голови, – сказала мама і обійняла Юлю.
