Інна дуже хвилювалася.
Зараз вона мала зайти у вітальню і познайомитися з батьками Бориса.
У Бориса була мати, Віра Олегівна, батько, Валерій Павлович, та й, у Віри Олегівни була рідна сестра, Софія Олегівна.
Проживала вона окремо.
Ну як окремо… Тільки територіально.
-Ну що? – запитав Борис. – Ходи сюди, люба, все добре! Мама в мене хороша, тато теж, і… Тітка Соня дуже добра!
-Може, не варто було на першу зустріч кликати тітку Соню? – пошепки запитала Інна. – Я й так хвилююся!
-Ну, тут я вже нічого не зроблю…
Молодята постали перед батьками Бориса.
Ті привітно посміхалися. Віра Олегівна була одягнена у жовту блузку теплого відтінку.
Сіли за стіл.
-Гарна блузка, – похвалила Інна.
-Дякую! Інночко, рибки покласти? – запитала Віра Олегівна.
-Ні дякую!
-Ти що, рибку не любиш? Це ж дуже корисно…
-Вірочко, та нехай не їсть, якщо не хоче! – підтримав дівчину бвтько.
Інна йому була вдячна! Від хвилювання вона не знала, що й робити.
Коли вона до всіх придивилася, у неї склалося враження, що Віра Олегівна зараз не почувається повноправною господаркою будинку, і тягне час.
Наче не може вирішити, подобається їй Інна, чи ні…
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Віра Олегівна побігла відчиняти. З коридору почулося:
-Привіт, дорогенька!
Віра Олегівна повернулася в кімнату.
Інна глянула на неї і застигла від здивування.
-І коли це вона встигла перевдягнутися у синю блузку? – подумала дівчина.
Раптом відкрилися двері і в кімнату зайшла… Ще одна Віра Олегівна! У жовтій блузці.
Інна не розуміла, що відбувається.
Тоді Інна і зрозуміла, що перша – це Софія Олегівна!
Вони – близнючки!
Оце сюрприз!
-Здивована? – сказали вони хором і однаково засміялися!
-А ви… А…
-Це я, мама Бориса, у жовтому. Мені подобалося ім’я Боря, а сестрі Славко. І він тепер Борислав! Так, люба?
-Так!
І вони однаково засміялися.
З приходом сестри Віра Олегівна значно повеселішала.
-Коли Борюсик був маленький, обох мамою кликав! – по черзі говорили вони.
-Софіє Олегівно, а де ви живете? – запитала Інна, щоб зав’язати розмову.
-Я у квартирі навпроти живу. А ти що вже від мене втомилася?
-Ну, ви що… Ні…
Інна зрозуміла, що Софія Олегівна може і сказати, і треба бути з нею акуратнішою!
-Звикай, дитинко, до моєї присутності. Своїх дітей я не маю, Борис мені як син. Була я заміжня недовго. Чоловік мій посмів недобре сказати про Вірочку, мовляв, чого це вона постійно в нашій сім’ї?
Близнюкам таке хіба можна заявляти? Ну, я його й виставила! Так, дорогенька?
-Так, дорогенька!
-Валерій Павлович, а ти чого сумний? – запитала Віра. – Доглядай за нами, чи що, в Інночки он порожня тарілка…
Валерій почав накладати салат та розповідати про свою роботу.
Інночці стало спокійно.
Від Валерія віяло розважливістю та захищеністю. Борис весь у нього! Надійний та добрий.
Інна нишком спостерігала за сестрами.
Вони перейшли на якусь мову, зрозумілу тільки їм. Інночка таке чула про близнюків.
-Ну і? – хитнула головою Віра.
-Так собі…
-І?
-Йому нормально.
-Ти довго!
-Як змогла!
-Що зараз? Соню?
-Ну… Опитування.
Вони повернулися, і Софія Олегівна, наполегливіша за сестру, почала тестувати Інну.
-Готувати вмієш?
-Так.
-Улюблена страва Бориса?
-…Не знаю поки що…
-Погано. Це борщ! Мінус тобі!
Тітонька тільки відкрила рота для наступного питання, але біля Інни зʼявився Борис.
-Тітко Соня, припиняйте! Інночка і так хвилюється! Мамо! Досить! Що ви напустилися?
-Який лицар!
Валерій миролюбно сказав:
-Дорогенькі! Пропоную пограти у лото!
І вони весь вечір грали у лото.
Отак і відбулося перше знайомство.
…Згодом, Борис з Інною одружилися, і прийшли жити до нього.
Як і всі люди, які прийшли в чужий будинок жити, Інна намагалася якнайменше привертати увагу. Думку тримала при собі, і вирішила, якщо будуть претензії з боку “дорогеньких”, то реагуватиме спокійно.
А претензії були!
-Інно, мама навчила тебе варити їсти, чи ти бачила вдома завжди тільки готове? – запитувала співчутливо Віра Олегівна, явно поспілкувавшись із сестрою.
Щойно свекруха приходила від Софії Олегівни, вона одразу починала виховувати Інночку.
-Я вмію готувати, – ледве стримувалась дівчина.
-Як можна дожити до таких років, і не мати власної думки? Що за колективний розум? – думала Інна.
-Інно, підлогу вимий, будь ласка. У цій справі важко зіпсувати щось, навіть тобі…
Потім у двері дзвонили, лунало вітання дорогенька, і починалося:
-Привіт, Інночко! Щось вигляд у тебе не дуже. Дивись, бо Борис знайде собі кращу!
-Боже, дай мені сил витримати їх… – думала Інна.
-Не знайде, – вторила сестра. – У нього ж, бачиш, зі смаком не дуже, раз він Інночку знайшов…
-Я вам не заважаю про мене пліткувати? – якось не витримала Інна, і встала з-за столу, так не допивши чай.
Вона пішла від них, і не побачила, як вони, задоволені, перезирнулися.
Дівчина зачинила двері своєї кімнати і почала чекати приходу Бориса додому.
Потім довго плакала в нього на плечі.
Ну чому зі свекром у неї склалися добрі стосунки, і він одразу Інночку прийняв, як дочку, а з ними ні?
Розповів, що давним-давно змирився з постійною присутністю у них Софії Олегівни і зробив висновок:
-Особливості близнюків треба враховувати, як не крути.
-Борисе, я так більше не можу. Давай з’їжджати на орендовану квартиру!
-Чому?
-У всіх людей одна свекруха, а в мене дві! Вони постійно про мене пліткують. У них характер майже однаковий, але Софія Олегівна більше каламутить воду! Якби я знала наперед…
-Що?
-Нічого.
-Кажи. Заміж би за мене не пішла?
-Борис, я люблю тебе дуже-дуже. Але зрозумій. У жодної людини більше немає такого досвіду! В мене проти них немає шансів! Вони дорослі, з міцними позиціями, та їх двоє! Ти змалку звик до такого, і думаєш, що це норма. Вибач, але я не зобов’язана терпіти твою тітоньку!
-Інно, я зрозумів.
-Образився?
-Ні. Я здогадувався, що тобі тяжко. Але куди ми зараз підемо звідси? Всю зарплату пропонуєш віддавати за орендоване житло? А жити на що? Ну потерпи, га? Інночко!
-Чого терпіти? Краще не буде…
-Буде! Вони тебе полюблять!
-Коли? Вони вирішили мене виставити!
-Це не так. Я чув, як мама казала: “Соню, ми не перегинаємо? Вона любить Бориса! Цього достатньо!”
-А тітка Соня що?
-“Так! Вона його любить. Але в нашій сім’ї не можна бути такою! Їй би характеру побільше…”
-Що?! – стрепенулася Інна. – Це я, виходить, стримувалася щосили, щоб їм не наговорити всякого, а цього робити категорично не треба було?
Інна розсміялася.
І їй полегшало. Тепер можна стати собою!
…Якось Інна пішла в магазин по продукти, і впізнала спину тітки Соні. Кликати її не стала, не захотіла. Так, дивилася за нею одним оком, щоб не зустрітися в торговому залі.
Поки “двоюрідна свекруха” вибирала томатну пасту, у неї з сумки випав гаманець!
Інночка підбігла до неї.
Софія Олегівна стояла з відкритим ротом і не знала, як реагувати.
…Вдома тільки й розмов було про гаманець та швидку реакцію Інночки! Коли Борис прийшов додому, то кожен хотів розповісти йому про цю подію.
Віра Олегівна дивилася на невістку з подякою та… Каяттям.
-Інночка. Якщо хочете з Борисом поїхати, діло ваше. Але, поки не поїхали, дякую за твій вчинок! Залишайся і далі з нами, дуже просимо… І Борис тебе любить… І тато…
-Стоп! – вклинився Борис. – Щось я не зрозумів. Що ви там про мій смак казали?
-Борис, постривай! Тут розмова важлива, не для чоловічих вух! – сказали вони хором.
-Вибач, Інночко! Обіцяй, що не злишся на нас?
-Гаразд, мир! Я теж більше не зображатиму з себе незрозуміло кого, щоб справити враження…
Борис тільки стояв і крутив головою.
-Борис! Іди вже… До батька! Що ти жіночі розмови слухаєш?
-Нічого собі! – обурився він. – Сина рідного виставили…
-Іди до нас, Інночко! Ходи, обіймемо тебе… Дорогенька!
Так. Близнюки це особливий світ…