-Та мені ж всього сорок девʼять… – Рита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – з надією запитала вона.
-На жаль ні. При певних процедурах, скажімо ще рік, чи півтора лишилось. А так шість-вісім місяців…
-Я подумаю… – тільки й відповіла жінка і вийшла з кабінету.
-Шість-вісім місяців, шість-вісім, – повторювала в думках Рита.
Вона не плакала і була спокійна. Рита уявила, як мало, шість місяців. Навіть ювілей не відзначить…
-Чудовий сьогодні день, – чийсь голос відволік її від сумних думок.
Вийшовши на вулицю, вона присіла на лавочку і, задумавшись, не помітила, як поряд присів якийсь старенький. Він сидів і примруживши очі, дивився на сонце.
-Вибачте, якщо відволік вас, – вибачився старий, помітивши, що Рита стрепенулася від несподіванки.
-Дрібниці, – Рита постаралася посміхнутися. – Погода справді чудова.
-У моєму віці я радію і дощовим дням. Але за такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечою примхою, але хочеться, знаєте, щоб останній мій прожитий день був теплим і яскравим.
-Ви так спокійно говорите про таке! – здивувалася Маргарита.
-Мені вже 94, - розсміявся дудусь. – До цього слід бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це надто пізно. Інакше б не відкладав багато речей на потім.
Адже, знаєте, потім може й не настати…
Ви ось, наприклад, що зробили, якби достеменно знали, що вас не стане завтра?
Хоча, вибачте, мене старого, лізу зі своїми думками. Поговорити нема з ким. Цій лавці та парку я б зараз віддав перевагу круїзному лайнеру! Остання подорож… – старенький засміявся.
-Ви запитаєте, чому я все ще тут? Це вже інше запитання. У мене немає грошей. Родичі відправили мене сюди, квартиру вже давно переписали на внука, і навіть пенсію вони тепер отримують замість мене.
Але я не ображаюсь, ні! Молоді! Напевно, вони вважають, що їм вона потрібніша. Вибачте ще раз, я зовсім розговорився, – схаменувся старенький.
-Ні, ні, це нічого, – Рита уважно слухала і думала.
Адже все життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це. Роботу свою вона не любила, але там добре платили.
Спочатку потрібно було виплачувати за квартиру. Потім допомагати дочці із зятем.
Через це й трималася там. Чоловіка Маргарита теж давно не любила.
Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно.
Маргарита плакала, але від розлучення її зупиняла думка, що вона нікому не буде потрібна.
Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи прихиливши коліно.
Адже Рита вважала себе гарною дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє, ніколи ніяких сварок.
Дочку Маргарита дуже любила, від народження намагалася дати їй усе найкраще, що могла.
Зараз же дочка дзвонила, тільки коли треба було посидіти з онуком або поплакатися, що чоловікові в черговий раз не виплатили премію, а скоро зима, весна, літо – не важливо, а треба взуття, куртки, пальта і т.д.
І Маргарита співчувала і переводила грошей, відкладаючи покупку собі нового взуття, куртки, пальто тощо. Нічого для себе…
Крім цього Рита потай від усіх відкладала гроші на потім…
…Рита прийшла додому пізно. На вулиці вже темніло.
-Я подаю на розлучення, – заявила вона з порога, чим дуже здивувала свого чоловіка. – І на поділ майна. Ти маєш можливість забрати квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі було б добре і звично, – усміхнулася Маргарита, обводячи поглядом кімнату.
Микола аж присів від здивування.
-Куди їдеш? – нарешті запитав чоловік.
-А це вже моя справа, – діловито відповіла Рита. – А розлучитись зараз можна без особистої присутності. Подумай пару днів, а я поки що у Люби на дачі поживу. – продовжувала вона, дістаючи свою валізу.
-Нічого не розумію, – сказав Микола, який дійсно нічого не розумів.
-Треба було це зробити раніше. Ми ще обоє встигнемо побути щасливими, – відповіла Маргарита, стоячи вже в дверях.
На роботі вона написала заяву на відпустку. Зняла всі заощадження і вмостилася вибирати путівки.
-Мамо, ти Олежика сьогодні забереш? Ми щось втомилися, хочемо в ресторан увечері сходити, – подзвонила дочка того ж дня.
-Ні, – коротко відповіла Маргарита.
-Еммм, чому? – дочка не звикла чути такі відповіді від матері.
-У мене свої справи.
-Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти, – жалісним голосом почала дочка.
-Найміть няню.
-Мамо, ну це ж дорого, – обурилася дочка.
-На ресторан гроші є, і на няню знайдете, – Маргарита була непохитна.
Пробурчавши щось, дочка поклала слухавку.
Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно…
…На дачі у подруги було спокійно та затишно. Осінь стояла сухою та теплою. Вечірнє повітря було просякнуто ароматами квітів та яблук. Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона думає тільки про себе, якщо робить зараз ось так із рідними.
Потім знову згадувала дідуся з парку. І казала собі, що все своє життя вона жила для когось, а тепер залишилося мало і хіба вона не може нарешті пожити для себе?
Маргарита вирішила, що все робить правильно і посміхнулася сама собі.
Микола дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від подиву і для галочки.
Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно зжили себе і стояла на своєму.
Через три дні він нарешті погодився виплатити їй належну частку протягом кількох місяців.
Маргарита була задоволена.
Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря.
Охочих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за сім’ями, парочками і заради розваги, придумувала історії їхнього життя.
-Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? – до столика підійшов чоловік.
-Будь ласка, сідаєте, – Маргарита не заперечувала.
-У такий чудовий вечір було б неправильно залишитись в номері. Очевидно, так вирішили сьогодні всі довкола. Вільних столиків немає, – розсміявся, виправдовуючись, чоловік.
-І вони мають рацію. Я Маргарита, – представилася жінка співрозмовнику.
Раніше вона б була скромнішою. А зараз вона вирішила, що вечір, справді, чудовий, чому б не розбавити самотність спілкуванням.
-Георгій, – відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому велику частину прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря, – додав він, даючи зрозуміти, що зустріч з Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.
-Цікаво. І про що ж ви пишете? – запитала Маргарита. – Я ніколи в житті не бачила письменників.
-Історії про людей для людей, – розвів руками письменник.
-Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю парочку, – Маргарита вказала на молодих людей, що шепотілися про щось за сусіднім столиком.
Вони ніжно трималися за руки і дивилися один одному в очі.
-Знаєте, про що вони шепочуться? – і Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому вигадала про парочку.
Молода людина стала в цій історії художником-початківцем, без гроша в кишені, а дівчина – дочкою багатія, який, звісно, був проти їхніх стосунків.
Але закоханих це зупинило. Залишивши все, дівчина втекла зі своїм коханим.
Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя.
Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї зробить все.
-Ви знайомі? – поцікавився Георгій, дивлячись на парочку.
-Ні, – посміхнулася Маргарита.
І з веселою невимушеністю запитала:
-Це все я щойно придумала, як вважаєте, з мене вийшов би письменник?
-Сюжет загалом баальний, але актуальний у всі часи. – А що ви думаєте про ту компанію? – вказав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки та двоє чоловіків.
Троє з них жваво балакали, четверта жінка дивилася на море.
-Ну тут все ясно… – Маргарита хитро примружившись почала вигадувати нову історію…
…-Риточко, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, овитий ліанами дикого винограду. – Сад трохи запущений, але загалом непогано. Як думаєш?
-Тут мило, – погодилася Маргарита, але Георгій вловив у її голосі смуток.
-Що не так? – він обійняв Маргариту за плечі.
-Все так, все так. Вибач, я просто втомилася, – Маргарита постаралася посміхнутися.
Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту з першого погляду, як він сам стверджував.
Георгій запропонував залишитись тут, на березі моря.
-Мені писати можна де хоч, а ти залишишся моєю музою.
Він уже уявляв, як щасливо вони житимуть у затишному будиночку з виглядом на море.
-Прекрасна ідея. Навчуся доглядати сад і пекти твої улюблені пироги, – Маргарита ніжно поцілувала Георгія.
-Хай буде, як буде. Нічого не розповідатиму, – вирішила вона.
Вони переїхали в будиночок та були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, вечорами прогулювалися вздовж берега.
Маргарита все чекала, що їй ось-ось стане гірше, але вона, навпаки, почувала себе чудово.
Маргарита регулярно дзвонила дочці. Та спочатку сприйняла рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім пом’якшала. І навіть обіцяла відправити онука до бабусі на літо.
Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і повідомив, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було так.
-Маргарита Василівна? Це Іван Юрійович, – розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
-Слухаю, – схвильовано відповіла Маргарита.
-Маргарито Василівно, мені так шкода, сталася прикра помилка! – Іван Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші результати були…
-А що ж тоді було зі мною? – Рита не вірила своїм вухам. – Адже я справді була слаба!
-Нічого. Так буває, просто втома і таке інше. Мені дуже шкода, – зніяковіло відповів лікар.
-А мені зовсім ні!
Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія.
-Спасибі вам!
Маргарита поклала слухавку і пішла на кухню, готувати сніданок.
Вона була щасливою!