Слухати анекдоти про тещ Олексій не любив. Якось надто весело там все в них відбувається.
Його стосунки із Зінаїдою Василівною, мамою дружини Оксани, були не найкращі. Так, у всякому разі, вважав він сам. До пори до часу…
А почалося все давно, коли загальний улюбленець Олексій вирішив одружитися.
-Правильно, одружуйся, – жартували студенти. – Тільки з тещею подружись!
-Легко! – відповідав самовпевнений юнак. – Вона полюбить мене, як рідного сина! Впевнений на 100 відсотків!
Тому коли дівчина запропонувала познайомитися з її батьками, Олексій налаштувався на перемогу.
Зінаїда Василівна з порога прийняла нареченого не дуже привітно. Весь вечір дивилася оцінювально, ставила купу нетактовних запитань.
Як не намагався хлопець спритно відповідати на них – нічого не вийшло. Подаровані квіти мамі теж не сподобалися – вона, бачте, не любить троянди, їй – півонії подавай!
На прощання майбутня теща байдуже кивнула гостя і обнімати, певна річ, не стала. Навіть «до побачення» не змогла сказати.
Хлопець йшов додому, сварячись на все на світі і на свою долю. Навіть образився на Оксану, що не зуміла його підтримати.
Наступна зустріч пройшла анітрохи не краще. Зінаїда Василівна майстерно нагнітала обстановку. Зрештою, все зробили висновок, що саме Олексій зіпсував вечір.
Походи до батьків Оксани були Олексієві неприємні. Хлопець, який давно мав намір зробити пропозицію, постійно відкладав цей захід. Переживав, що теща щось зробить та й задумався: чи треба одружуватися з Оксаною, якщо її мати так його не любить.
Тому Оксана стала дружиною Олексія тільки через 5 років.
Весь цей час Зінаїда Василівна говорила дочці:
-Чого ти чекаєш? Не бачиш? Він же нерішучий! Стільки років тягне! Ніколи він на тобі не одружиться!
Слава Богу, Оксана зовсім не була схожа на матір. Навіть дивно, у кого вона така вдалася: спокійна, терпляча, мудра. Питання про шлюб вона підняла тільки тоді, коли дізналася, що скоро стане мамою:
-Олексію, треба щось вирішувати. У нас буде малюк…
-Я хочу, дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною! – вигукнув Олексій. – Тільки давай все зробимо потихеньку. Нікому не скажемо. Поставимо перед фактом. Інакше твоя мати може все зіпсувати.
-Я згодна, – Оксана обійняла Олексія. – Ти пробач мені за неї.
-Головне, щоби ми з тобою були разом! Заодно! Розумієш?
-Ну-ну, – це все, що сказала Зінаїда Василівна, дізнавшись, що вони розписалися.
-Не пробачить, – подумав Олексій і не помилився.
Коли мати Оксани дізналася, що незабаром стане бабусею, вона плакала не від щастя, а від суму.
Їй так хотілося розвести доньку з «цим непутящим мужиком»!
Діти! Це не входило у її плани. Залишати внуків без батька – це занадто. І заповзятлива Зінаїда Василівна вигадала інший план: вирішила зробити так, щоб його діти Олексія незлюбили!
Про що думала ця вже не дуже молода жінка, важко сказати, але план вона почала здійснювати, як тільки з’явився перший син Олексія.
З перших днів бабуся проводила з малюком багато часу – допомагала дочці.
Чого такого малюка навчиш? Правильно – любові і довіри до себе.
Малюк бабусі дуже радів. До двох років більше на бабусиних ручках пересувався.
І весь цей час теща шепотіла малюкові на вушко, який у нього поганий тато.
Незабаром у сім’ї з’явився другий синочок. З ним було те саме. Бабуся старанно виховувала в хлопчиках неприязнь до Олексія.
Вдень і вночі.
А батьки нічого не помічали. Оксана була щаслива, що зазвичай буркотлива мама так полюбила внуків. Олексій працював, щоб забезпечити сім’ю. Постійно брав підробітки, тож приходив додому тільки поспати. Гляне на сплячих синів, вкриє ковдрою і зразу спати – так втомлювався.
Коли траплялися вихідні дні, і Олексій цілий день проводив удома, він помічав, що сини тримаються від нього подалі.
-Не хвилюйся, – заспокоювала його Оксана. – Просто ти рідко буваєш з ними, от вони й не звикли до тебе. Підростуть – все гаразд буде.
Ішов час…
Хлопчики пішли у дитячий садок. І ось тут розпочалося.
Якщо за ними приходив Олексій, вони плакали і відмовлялися йти з батьком. Доводилося дзвонити Оксані і кликати на допомогу.
Коли це сталося вперше, Олексій здивувався. Не знав, що робити. У другий – намагався домовитися з хлопцями. А в третій вже почав сваритися.
-Правильно бабуся казала – ти нас не любиш, – сказав старший хлопець.
-Та ти що, синку! – сказав Олексій. – Я дуже люблю вас! І тебе, і твого братика! І нашу маму!
-А бабуся каже, що ти хочеш віддати нас комусь…
-Бабуся дуже старенька. Ти її поменше слухай. Вона щось наплутала, – Олексій намагався говорити спокійно.
Молодший син – уважно спостерігав і слухав…
-Ти з мамою поговори, – шепнув Олексій синові на вушко. – Вона знає правду. Добре?
-Добре, – погодилася дитина і вперше простягла руку батькові.
Олексій ледве дочекався, поки заснуть діти, щоб поговорити із дружиною.
-Оксано, твоя мама переходить усі межі, – почав він. – Сіє розбрат між нами.
-Не перебільшуй, Олексію, – сказала Оксана.
-До того, що вона мене не любить, я вже звик. Але вона вчить того ж таки наших дітей! Ти розумієш, чим це може закінчитися?
-І чим же? – жінка явно не розуміла, чим так переймається чоловік.
-Та що завгодно, Оксано! Ми ж не знаємо, що вона їм нашіптує. Не забувай – це зараз вони маленькі, а коли їм за двадцять буде, що робитимемо?
-Гаразд, я поговорю з мамою.
-Поговориш? Про що? Навчиш її любити мене? Чи хоча б поважати?
-І про це теж…
-Це марно, Оксано. Любов і порядність – це або є в людині, або ні.
-Ти хочеш сказати, що моя мама – непорядна?
-А ти сумніваєшся? Оксано, прокинься! Вона виховує у синах нелюбов до мене! Уяви, що моя мама стане їм говорити, що ти – погана, не любиш їх. Тобі сподобається?
Оксана замислилась. Вона ніколи не розглядала проблеми з такого боку.
-Та де, – нарешті сказала вона. – Не дай Боже.
-Ось і я говорю: треба щось робити. Поки не пізно. Хлопчаки ростуть, їм потрібен бвтько. А Зінаїда Василівна розважається. Можливо, вона до кінця не розуміє, що робить.
-Як же бути, Олексію? – запитала Оксана.
-Не знаю. Може, до моєї мами переберемось? Тимчасово. Скажемо, що вона заслабла і потребує догляду.
-Уявляю, яка сварка на нас чекає! – сказала Оксана.
-Це для загального блага, повір. Повинна ж Зінаїда Василівна зрозуміти все.
-Гаразд, давай спробуємо…
Наступного дня Олексій поговорив із матір’ю, вони продумали план дій і почалося.
Олексій прибіг з роботи посеред дня:
-Оксано, ми переїжджаємо до моєї матері!
-З якого це дива? – одразу сказала теща.
Оксана вийшла з кімнати:
-Що трапилося?
-Вона заслабла, – Олексія хвилювався. – Мама хоче побачити внуків, побути з ними. Так що ніяких запитань – збирайся! Хлопчаків із садка привезу прямо туди.
-Добре, я швидко, – слухняно відповіла Оксана.
Зінаїда Василівна не встигла нічого збагнути, як речі були зібрані. Оксана поцілувала маму на прощання:
-Не хвилюйся, я триматиму тебе в курсі.
Двері за дітьми зачинилися. Зінаїда Василівна залишилася сама. Вона мало не плакала, що в неї цього разу ніхто не запитав дозволу, не порадився. Що вона не давала онукам «важливих порад».
Через тиждень, втомившись чекати онуків назад, вона зателефонувала дочці:
-Оксано, ви коли додому?
-Ой, не знаю, мамо. Місяця через три-чотири…
-Що?! – Зінаїда Василівна здивувалася. – Ти що, жартуєш?
-Ні, мамо. Та ти не хвилюйся, нам тут добре.
-Поклич моїх онуків до телефону…
-Ніяк. Вони з Олексієм на рибалку поїхали. Ще вранці.
-Куди?! І ти з ним дітей пустила?
-А що такого? Взагалі-то Олексій – їхній батько.
-Та який він батько?
-Такий. До речі, він сказав, що, якщо ти не вгамуєшся, ми залишимося тут назавжди.
-Та як він сміє! Я на нього управу знайду!
-Мамо, сміє. Він батько. Я – мати.
-Ти що таке говориш?
-Послухай, мамо. Телефон у цій справі – найкращий друг. Адже віч-на-віч поговорити з тобою неможливо.
Ми дійсно залишаємося тут. Квартира велика. Мама Олексія – на пенсії. Вона готова допомагати з дітьми, як тільки одужає.
-Ти не знаєш, що значить жити зі свекрухою! – сказала Зінаїда Василівна. – Ще прибіжиш, та пізно буде!
-Яка ж ти недобра, мамо. Вибач. Мені треба думати про сім’ю, дітей. І про чоловіка, якого ти так не любиш. Повір, мені шкода, що так сталося.
Оксана поклала слухавку. Вона більше не дзвонила матері. При цьому знала про неї все – сусідки розповідали.
Зінаїда Василівна теж трималася. Спочатку щодня на сварилася на зятя. Потім плакала за внуками.
А потім вона заспокоїлася. Жінка раптом зрозуміла, що нікому не потрібна. Що всі чудово живуть і без неї. Що вона, виявляється, не центр всесвіту.
Самотність… Хтось її обожнює, хтось ні.
Півроку, проведених на самоті, зробили свою справу. Зінаїда Василівна вирішила, що треба жити. Щоб виправити помилки.
А напоумив її один священник, коли жінка все йому розповіла.
-Ти що це надумала? Хіба можна дітей з батьком сварити? Адже, якщо вони батька рідного не поважають, то як любитимуть Бога, якого ніколи не бачили? Ех ти. А зять твій – правильний чоловік. Все зрозумів. Іди до нього миритись. І буде вам щастя.
Хлопчаки, набігавшись за день, навіть не дослухали казку, яку читав їм Олексій. Заснули.
Оксана чистила капусту на борщик, як раптом пролунав дзвінок у двері.
-Хто б це міг бути? – здивувалася жінка і пішла відкривати.
На порозі стояла Зінаїда Василівна з величезним тортом у руках.
Оксана застигла від здивування.
-Ну що ж ти стоїш, доню?! Бери, – сказала вона дочці. – Ледве донесла. Ваш улюблений. Київський.
Олексій вийшов у коридор і здивовано глянув на тещу.
-Олексію, ти не проти, що я так пізно? – раптом запитала Зінаїда Василівна, як ні в чому не бувало. – Так почаювати з вами захотілося…
Олексій не вірив своїм вухам.
-Звичайно я не проти, – нарешті сказав він. – Проходьте…
Коли запашний чай розлили по горнятах, гостя встала. Всі здивовано подивилися на неї.
Зінаїда Василівна, трохи соромлячись, почала говорити:
-Я… Була… Не права … Вибачте, мене за все. І за дітей вибачте. Сподіваюся, вони забули про все, що я їм наговорила. Адже малі зовсім були. І ви все правильно зробили. Тільки тепер розумію, що ви для мене значите. Так що, запрошую в гості.
Зінаїда Василівна сіла. Потім встала, обернулася до Олексія і дивлячись прямо в очі, запитала:
-Ти пробачиш мене, синку?
Олексій щиро обійняв тещу:
-Та я давно пробачив, мамо…
Потім обернувся до Оксани і посміхнувся.
-Завтра додому поїдемо. Досить, загостились…
-Ось хлопці зрадіють! Все про тебе запитували, – Оксана, не приховуючи радості, обняла маму.
Світла, дивовижна радість була в Зінаїди Василівни.
Обережно, щоб нікого не розбудити, вона витирала сльози щастя і любові, якими її обдарували… Так несподівано…
