Олена приготувала вечерю і вже накривала на стіл, коли почувся звук дверного замка.
Через хвилину на кухню зайшов її Микола і діловито сів за стіл.
-І що у нас сьогодні смачненького, – весело запитав він.
-Голубці ось приготувала, – сказала Олена. – Твої улюблені!
Олена поставила перед ним тарілку з голубцями.
-Микольцю, я маю до тебе одне прохання, – сказала Олена і сіла за стіл. – У мене є один родич. Я мушу поселити його в нас у квартирі.
Микола застиг з ложкою в руці.
-Та ніколи в житті! – твердо відповів чоловік.
-Але чому? – здивувалася жінка. Це ж мій рідний дідусь. Він зовсім старенький і одинокий.
Вона почала плакати.
-Ще не вистачало, щоб у моїй квартирі ходив якийсь старий, відволікав тебе від сім’ї, і не дай Боже, надумав мене вчити, як треба правильно жити!
-Ну навіщо ти так? Так, він старенький, але дуже акуратний, добрий і дуже любить нас!
-Не сміши мене – любить! Та він наврядчи пам’ятає, хто ти така!
-Головне, що я пам’ятаю про це, – тихо, але твердо, сказала Олена. – Взагалі-то він – єдина рідна для мене людина.
-Єдина? – здивувався Микола. – Ти впевнена?
-Звісно. Тут усе – сім’я, спогади…
-А мене ти близькою людиною вже не вважаєш? – Микола особливо не прислухався до слів Олени.
У голові було тільки це єдине питання.
Олена подивилася на Миколу довгим поглядом, у якому уважна людина давно б роздивилася відчуженість.
-Ні. Не вважаю.
Микола аж присів від несподіванки.
-І ти так просто про це говориш?! – нарешті сказав він.
-Так тут складного нічого й немає, любий. Я тобі хто? Співмешканка. Мій дідусь тобі хто? Неприємний старигань. Про яку близькість ти говориш? Тобі просто зручно, що я поряд, а мої проблеми, переживання тобі байдужі.
-Приклад неправильний, – усміхнувся Микола. – Ти ще скажи, що я тебе використовую і ніколи не любив. Або додай сюди свою мрію про дітей.
-А я вже й не мрію, – сказала тихо Олена.
-Як це не мрієш? Ти не хочеш від мене дитину?
-Ні, не хочу…
-От і добре, що ти заспокоїлася з цього приводу, – сказав Микола з посмішкою. – І все ж таки цікаво – а з чого це раптом?!
-Та не раптом, Миколо. Чим більше живу з тобою, тим більше переконуюсь, що ти – звичайний самозакоханий мужик, який думає тільки про себе. І сьогоднішня ситуація тому підтвердження…
-Ну-ну, продовжуй. Цікавий вечір у нас із тобою виходить. Прямо-таки – вечір одкровень!
-Ну скажи, чим би тобі завадив мій дідусь? – Олена повернулася до початку розмови. – Квартира у тебе величезна, грошей вистачає, ти весь день на роботі. Та ви могли б навіть не зустрічатись, якщо він так тобі не подобається і дратує
-А навіщо створювати складнощі? – щиро здивувався Микола. – Нема тут твого діда – нема проблем!
-От і з дитиною було б те саме. Ти не здатен нікого любити, окрім себе!
-Неправда! Ще я тебе люблю…
-Це слова, Миколо. А кохання – це вчинки. А твої вчинки далекі від цього…
-Не роби з мене якогось зовсім поганого чоловіка. Ти ж живеш зі мною, отже, тебе все влаштовує.
-Жила, Миколо…
-Не зрозумів…
-Тепер я житиму з дідусем. Завтра ж переїжджаю…
-Завтра?! А чому не сьогодні?! Давай, збирай свої речі і вперед! Я вже три роки чекаю, коли ти це зробиш!
-А я так і знала, – спокійно відповіла Олена. – Не хвилюйся – сьогодні, так сьогодні. Як скажеш, любий.
Олена сміливо і відкрито дивилася Миколі в очі. У них було стільки впевненості у своїй правоті, що чоловік аж відійшов.
Більше вони не промовили жодного слова…
Олена зібрала свої речі і пішла.
Микола місця собі не знаходив. Він розумів, що сталося щось незворотне, на що він не розраховував і не міг ніяк вплинути.
-І це все через якогось старого діда! Та як вона посміла? Скільки років на неї витратив – годував, одягав. Віддячила…
…Пройшов тиждень відтоді як пішла Олена. Микола намагався їй додзвонитися, але вона не брала слухавку.
А потім Микола раптом серйозно заслаб.
Олена дізналася про це, але до нього не приходила.
Щоправда, приносила передачки. Там було все, що Микола любив.
-Напевно, шкодує, що тоді наговорила мені все це, – думав чоловік, наминаючи голубці і вишневий пиріг. – Ну нічого, їй на користь. Прибіжить, нікуди не подінеться! А я, можливо, її і вибачу…
Але Олена так і не з’явилася. Жодного разу не подзвонила. На дзвінки далі не відповідала…
…Минуло три місяці. Миколу виписали. Опинившись вдома, чоловік одразу зрозумів, як складно йому впоратися з елементарними домашніми справами.
-Подзвоню Оленці з іншого номера, – спала йому на думку ідея. – Нехай переїжджає назад. Мабуть, чекає не дочекається, коли я її назад покличу. Хоч їсти приготує…
Набираючи знайомий номер, Микола помітно хвилювався. Олена таки взяла слухавку.
-Привіт, Оленко! – радісно сказав Микола. – А я вже вдома! Ти коли повернешся?
-Хто?! Я?! – дівчина щиро здивувалася. – Та ніколи. Невже ти нічого так і не зрозумів?
-Це ти про передачки? І про те, що жодного разу не прийшла до мене в палату? Знаєш, а правильно ти зробила. Нас, мужиків, інакше й не проймеш.
-Ти знову все переплутав. Гаразд, роби як хочеш. Бувай.
-Стривай, Олено. Легко сказати: “Роби, як хочеш”. Я, вибач, зараз мало що можу. Мені потрібна допомога…
-І що? Найми хатню робітницю. Вона чудово за тобою доглядатиме.
-Олено, не жартуй так. Ти ж не залишиш мене в такому стані. І взагалі, мені нудно без тебе і самотньо.
-Та невже? А я при чому?
-При тому. Я не можу без тебе!
-Тобі це тільки здається. Ти ж не хочеш, щоб у твоєму домі ходила колишня співмешканка, відволікала тебе від себе самого, і не дай Боже, надумала вчити тебе, як правильно жити? – Олена майже слово в слово повторила слова Миколи про її дідуся.
-Хочу! – несподівано для себе вигукнув чоловік.
-Ти спізнився, Миколо. Я зайнята. У мене є сім’я і я не збираюся давати менше моїм близьким заради чужої людини. Вибач.
-Сім’я? Це ти про діда? Так бери його з собою. Адже це через нього ти мені таке влаштовуєш?!
-Так, про дідуся. І про Володю. Пам’ятаєш, твій співробітник? Він зробив мені пропозицію.
-Володя? Аа, ну так… Він завжди на тебе задивлявся. Я навіть хотів його звільнити, – сказав Микола. – А казав, що ніколи не одружиться…
-Говорити можна все, що завгодно. Важливіше, як людина чинить. Так ось, на відміну від тебе, він вважає за краще мати поряд із собою дружину, а не співмешканку.
І знаєш, ти допоміг мені наважитися і остаточно поставити крапку в наших стосунках, за що я тобі неймовірно вдячна. А все інше я забула, як неприємний сон! Прощавай…
Олена поклала слухавку.
Микола сів на ліжко і задумався.
-А вона ж права… І як я міг стільки часу так помилятися? – тільки й подумав він.
