Микола йшов від Катерини довго… Довго і важко.
Він вже, напевно, в сотий раз перевірив свою валізу, виклав усе з неї, перевірив кожну річ, а потім акуратно склав все назад, любовно розгладжуючи кожну складочку на одязі.
Він перебрав кожну річ, акуратно поклавши на місце.
Забрав свої грамоти… Кожну він перевірив, витер пил, поклав у файл і склав на дно валізи, не забувши погладити рукою.
Він брав якісь дрібниці – чашку, яку привезла йому Катя з Єгипту, давно, років десять тому…
Краєчок її вже був надщерблений, вона почорніла всередині від чаю і кави і не відмивалася, як би Катя не старалася.
Він взяв брелок для ключів від старого автомобіля, хоча в нього була вже новіша машина.
Цей брелок йому подарував син Павлик, коли був маленький… Назбирав і подарував на день народження…
Микола поклав брелок у кишеню на валізі, обережно поклавши його поряд з іншими дрібничками. З іграшкою-ведмедиком, яку подарувала Любочка – донька і тарілочкою з Одеси, яку привезла дівчина Павлика.
Микола гордий тоді ходив, що ось мовляв, невістка майбутня, а подбала про свекра, не дивіться, що скромна, все ж таки подарунки всім привезла!
Микола складав речі, уважно все розглядаючи і раптом знайшов малесеньку дірочку на його синьому светрі.
Він зітхнув і повернувся до Каті
Вона стояла, спершись на стіну і уважно спостерігала за Миколою.
-Катя, – стурбовано сказав Микола. – А тут дірочка у мене на светрі. Заший, будь ласочка, га!
-Щоо, – Катя застигла від здивування. – Та нехай тобі коханка твоя зашиває!
Микола зітхнув і знову взявся перебирати речі.
-Ти довго ще? – не стрималася Катерина.
-А що? Поспішаєш кудись?
-Так, поспішаю! – сказала Катя.
-Куди це ти цікаво на ніч поспішаєш?
-Тебе це не стосується? – сказала Катя. – Зібрався? Виходь мені квартиру закрити треба.
-Іди, я сам закрию, – сказав чоловік.
-У сенсі сам? – здивувалась Катя. – Ти нічого не плутаєш? Чого це я чужого мужика одного вдома залишу?
-Так вже й чужого… – сказав чоловік.
-А що? Чи свого? Все, давай швиденько.
-Вдяглася, бачу, ніби на побачення, – сказав Микола.
-А тебе це як стосується?
-Не встиг чоловік з дому піти, а ти…
-Ой, йди вже, га! – сказала Катя.
Микола ще порався, щось шукав. Катя, нетерпляче поглядала на годинник.
Ось нарешті він підвівся, важко зітхнув, підняв валізу.
-Ну, Катрусю, давай прощатися…
-Слухай, ти що, зовсім?
-Катерино, ми тридцять років прожили душу в душу.
-Йди геть, – вигукнула Катерина і виставила Миколу за двері.
Коли двері за тепер уже колишнім чоловіком зачинилися, Катя сіла на стілець і почала сміятися.
Над абсурдністю ситуації, над тим, як Микола поводиться…
У неї задзвонив телефон.
-Алло. Та вже йду.
Каті дзвонив колишній однокласник, що так вчасно звідкись з’явився, він покликав її побалакати, на чашку чаю, а їй це було необхідно.
Володя, так звали однокласника, жив в іншому районі, тут він опинився випадково, колись вони навіть зустрічалися, але не вийшло, не вийшло в них кохання…
Вони розлучилися друзями.
Володя подарував квіти, вони попили чаю, пішли гуляти, балакали, сміялися.
-Катя, а я тебе любив по-справжньому тоді, мені було дуже неприємно, коли ти пішла.
-Володю, хіба? Ми ж, здається, обоє вирішили, що нам це не потрібно, і розлучилися друзями.
-Ну, це було твоє рішення, а мені воно далося дуже важко.
-Так? Ну вибач.
Володя став ненав’язливо напрошуватись у гості.
Катя відбулася жартами, що вже пізно і вона не юна дівчина, яка готова гуляти цілими ночами.
-На роботу завтра, Володю, ти вибач, дякую за вечір. Може ще побачимось, дзвони як будеш у наших краях.
Володя пообіцяв дзвонити і пішов.
Обіцянку свою він дотримав, почав дзвонити щовечора.
-Володю, ти дзвониш постійно, дружина не сваритиметься? Недобре це, – запитала Катя.
-Ні, вона знає, що я зі старим другом.
-Аааа, ну тоді добре…
Але Катя почала уникати цих вечірніх розмов, то телефон вимкне, що потім діти сваряться, що до мами не додзвонишся.
І як виявилося недаремно.
Якось їй зателефонувала незнайома жінка і запропонувала зустрітись.
Вони зустрілися. Жінка була молода, симпатична, але погляд якийсь сумний.
Катя згадала себе, такою ж вона була, коли дізналася про роман Миколи на стороні.
Жінка розповіла, що вона дружина Володі, що останній місяць він дуже змінився, почав стежити за собою з особливою ретельністю, вечорами йде погуляти, каже йому корисно.
А останнім часом став дратівливий якийсь, все за телефон береться, ніби дзвінка чекає. Не розмовляє, лягає, відвернувшись до стіни.
Катя зрозуміла, що причина у ній.
Як Микола зробив!
Поговорили жінки щиро, Катя своє розповіла, вперше, виплакалася. Запевнила дружину Володі, що більше жодних розмов з ним не буде.
Додому вона йшла задумлива, неприємна ситуація, брр, ось і вона побувала з того боку, не спеціально, звичайно.
Вона навіть не подумала нічого поганого, адже запитувала у Володі, чи все добре? Чи можна спілкуватися? Той запевнив ту дружину в курсі. Теж наївна така, ох і нерозумна, – думала Катя.
Іде собі тихенько, про те, про се думає.
Дивиться, бабуся біля зупинки стоїть, пізно вже, а вона якісь квіточки продає. Катя купила букетик, загорнутий у папір і пішла до будинку.
Раптом вона побачила Миколу.
І той давай із претензіями – де ходиш так пізно, чому вдома тебе нема.
-Тобі це для чого? Іди за своєю дружиною стеж, – навіть Катя застигла від здивування. – Чи що?
Виявилося, що Миколі щось вдома знадобилося. Забув щось.
-Не знаю нічого, приходь вдень, вночі чужого мужика в будинок не пущу.
-Бач ти яка…
-Так!
-Я бачу сама по чужих мужиків бігаєш, – кивнув на квіти Микола.
-Ага, – сказала безтурботно Катя і пішла. Вдома довго не вмикала світло, вже не плакала, ні, і телефон не вимикала.
Через кілька днів біля під’їзду її зустрів Володя, щось говорив, червонів. Катя вислухала все, а потім сказала йому, що думає.
-Не соромно, Володю? Стільки років із дружиною прожити, поріднилися, зрослися вже корінням, гілками сплелися, а ти як молодий, застрибав раптом.
Ти за кого мене прийняв? Не встиг мужик піти, я в інше ліжко стрибати мушу, так? Ще й підійшов так до мене, як друг, втішав, радив, ех ти. Іди, Володю, бачити тебе не хочу.
В цей момент і Микола звідкись узявся.
-А тобі, що потрібно?! – не витримала Катя. – Йди вже до своєї молодиці і від мене відчепися.
Микола почав сваритися, Володька йому відповів…
Довелося Каті обох додому вести, бо сусіди вже сваритися почали.
-Ганьба яка, – відчитувала вона обох. – Безсовісні, йдіть кожен до своєї дружини, кроком руш, щоб не бачила вас більше ніколи.
-Я до своєї дружини і прийшов, – похмуро сказав Микола.
-Так? Серйозно? Нічого не переплутав?
-Ні, Катя. Пробач ти мене, не можу я з нею.
Готує не так, сидить не так, їсть не так, дивиться не так, не можу я, хоч що хочеш роби. Виставиш – на лавці спатиму, а до неї не піду.
-Ну я пішов, – став на порозі Володя.
-Іди вже, – вигукнула Катя. – І ти йди, бачити не можу і не хочу.
-Куди ж мені, Катя? Я пішов звідти, не можу я там…
Подумала, а й справді куди? Нехай залишається, завтра вирішимо.
Вранці був вихідний, Катя прокинулася від запаху чогось смачненького.
Вона зайшла на кухню і ахнула.
Біля плити стояв Микола і смажив свої фірмові млинці.
-Катрусю, ходімо снідати, – діловито сказав він.
Катя не знала, що й робити.
За сніданком вони розмовляли, а чого мовчати. Майже тридцять років прожили.
Усе один одному й висловили, хто чим невдоволений.
-Пробачиш мене, Катю?
-Не знаю, Миколо, все ж таки прожили стільки років, а як подумаю, що ти…
Микола опустив голову.
Що ж, вирішили поки що так пожити, подивитися, що буде.
Ніхто й не знав, що розходилися Микола з Катею, а якщо комусь і прийшла така звістка, то бачили вони, що все в них по-старому.
Хтось скаже, що не можна чашку склеїти знову.
Звичайно, сліди залишаться, як не замазуй, от тільки міцніше стане вона в склеєних місцях, а далі обережніше з нею будуть, щоб не сталося такого більше…
