Сьогодні у Віри був день народження.
Чоловік замовив столик у ресторані і ввечері вони мали відсвяткувати її свято. Зараз Віра сиділа в перукарні, де подруга Світлана працювала над її зачіскою.
– Ой, Віро! А ти пам’ятаєш, як ми в дитинстві свої дні народження святкували? Дарували один одному всякі прості речі, а як раділи! А зараз що? Стараєшся, збираєш, щоб щось коштовне дітям подарувати, а у них обличчя незадоволені. Ні, Віро все-таки ми були щасливим поколінням! Вміли радіти дрібницям і бути щасливими, як би не було.
Віра слухала подругу і погоджувалась з кожним її словом.
Вона згадала своє дитинство.
У батьків тоді з грошима було туго, та загалом як у більшості в ті роки.
Зарплати не платили і батькам доводилося викручуватись. Добре допомагала бабуся, яка жила в селі і мала свій город. На той час це було дуже гарною підмогою.
Як би там не було, але батьки, кожному з своїх трьох дітей, намагалися влаштувати свято.
Мама сама пекла тори та збирала невеликий столик. Вишуканих страв звичайно не було, але зараз згадуючи все це Вірі здавалося, що нічого смачнішого за ті салати і торти вона ніколи не їла і тільки зараз вона зрозуміла на які хитрощі йшла мама, щоб порадувати своїх близьких.
Тепер все було інакше.
Коже день народження святкувався великим святом, підготовка до якого займала не один день.
Ретельно вибиралося кафе, де проходитиме свято, меню, аніматори, якщо свято було дитячим і ще багато чого…
Подарунки теж обирали особливо ретельно. До уваги враховувалися всі переваги іменинника, але чомусь Вірі здавалося, що подарунки в її дитинстві були душевнішими і довгоочікуванішими.
Віра пам’ятала, напевно, кожен подарунок, який їй коли-небудь дарували батьки.
Найбільш запам’ятався велосипед. Тоді Вірі виповнилося 10 років. Їй досі здавалося, що вона пам’ятає те захоплююче почуття, коли вона побачила той подарунок.
Вже набагато пізніше Віра дізналася, що цей велосипед батько зібрав своїми руками, грошей на його покупку в сім’ї тоді не було.
Де він роздобув запчастини, для цього досі залишалося для Віри загадкою, але факт залишався фактом, велосипед було не відрізнити від нового.
Також кожен день народження Віру чекав букет волошок. Вона і зараз дуже любила ці невибагливі, але такі гарні квіти.
Квіти з її дитинства.
Віра згадувала все це, а на душі було сумно, прикро і соромно.
Сумно тому, що нічого цього вже не можна було повернути.
Прикро-за своїх батьків, які були вже в роках і не могли приїхати на день народження дочки, хоча жили не так вже й далеко від міста.
Соромно – за те, що вона, в такий день, не подумала насамперед про своїх батьків. Про тих людей, які дали їй життя, прагнули щоб це життя її тішило, а не було їй тягарем. Дбали про неї, а головне любили її.
Любили всією душею…
Столик у ресторані був замовлений на п’яту годину вечора тому о 16.45, чоловік Віри, Михайло вже повинен бути вдома, щоб відвезти дружину туди. Основним подарунком для Віри було кільце, але його Михайло вирішив подарувати дружині вже в ресторані.
Передчуваючи чудовий вечір Михайло поспішав додому.
Очікувалося, що на той час дружина буде вже готова і вони одразу поїдуть святкувати. Діти їхати з ними відмовилися, пославшись на те, що батькам краще побути вдвох.
Михайло підозрював, що за такою “добротою” криється не турбота про батьків, а бажання провести вечір так, як вони самі цього хочуть. Сидіти з батьками в нудному, для них ресторані, було вище за їхні сили, тому Михайло чекав, що вдома буде одна Віра, а син з дочкою давно пішли у своїх справах, але вдома на Михайла чекав сюрприз.
Він відчинив двері своїм ключем. У квартирі стояла цілковита тиша.
Михайло вирішив, що дружина в спальні чепуриться у ресторан, але в спальні він побачив зовсім іншу картину.
Михайло побачив дружину з гарною зачіскою, але в дуже дивному вбранні.
На Вірі був спортивний костюм, і вона виглядала абсолютно щасливою.
Михайло чудово знав, що його дружина здатна на будь-які авантюри, але такого він не очікував навіть від неї.
Його здивування досягло апогею, коли він побачив дочку та сина. Вони обоє були одягнені явно не в парадному стилі і при цьому були вдома.
Михайло зажадав пояснень. Дружина відразу все охоче пояснила.
Виявилося, що замовлення в ресторані вона скасувала і вирішила, що вони зараз поїдуть до батьків.
У ресторан можна сходити в будь-який інший час, так вирішила Віра, а важливіше за батьків нічого не може бути.
– Розумієш Михайле, вони вже далеко не молоді і зараз час, проведений з ними, дуже цінний як для них, так і для нас. А ресторан? Ну що ресторан? Що ми з тобою більше не потрапимо туди? Так що давай Михайло переодягайся і виїжджатимемо. Я вже зателефонувала мамі та татові. Вони на нас чекають. Ти б тільки знав, як вони зраділи! Мама навіть розплакалася!
– А діти? Як ти їх то умовила поїхати?
– Я не вмовляла, Михайле. Я просто запитала їх чи поїдуть вони з нами і вони відразу погодилися. Вони теж сумують за бабусею і дідусем, повір мені… Добре Михайле, треба поквапитися. Переодягайся, ми чекаємо тебе внизу.
Михайло знав свою дружину і розумів, що переконати її не вдасться, тому він покірно пішов переодягатися, а вже через 20 хвилин сім’я їхала у напрямку до сусіднього села.
У батьків на них чекав чудово накритий стіл і щасливі батьки.
День народження пройшов чудово.
Віра ні краплі не пошкодувала про своє рішення, а Михайло, побачивши стіл тещі, зрадів, що вони не пішли в ресторан.
Того вечора Віра отримала багато подарунків, але головним для неї став букет волошок від мами.
Коли мама вручила їй квіти Віра навіть розплакалася. Вона оглянула своїх рідних і подумала, що людина щаслива тоді, коли у неї є кохана і любляча сім’я.
Комусь важливі ресторани, помпезні святкування та безліч запрошених гостей, а Вірі було добре та затишно зі своєю родиною.
Більшого їй було не потрібно.
Тому що у кожного своє щастя і свій шлях до нього, який кожен вибирає собі сам.
Для Віри цим щастям була її сім’я та букет волошок на день народження.
