Ольга прибирала в квартирі, як раптом в двері подзвонили. Вона відчинила. На порозі стояла якась дивна дівчина в безглуздих окулярах і з не менш безглуздою зачіскою.
-Доброго дня. Ви Ольга? – схвильовано сказала вона.
-Так, – кивнула хазяйка квартири. – А ви хто?
-Я? – дівчина ще більше захвилювалася. – Зараз я вам все поясню. Можна мені зайти?
-Ну, заходьте… – Ольга жестом запросила дивну гостю. – Ви з якого приводу?
-Вибачте мене, Ольго… Не знаю ваше по батькові, за те, що я до вас прийшла, але… Не прийти я не могла.
-Та хто ж ви така, зрештою? – не витримала Ольга. – Ви можете пояснити мені мету вашого візиту?
-Добре… Я прийшла допомагати вам і вашому чоловіку. Ви ж дружина Юрія Петровича?
-Ну, дружина, – сказала Ольга і застигла від здивування.
-І ви, як я знаю, зібралися йти від вашого чоловіка. Цього робити не треба!
-Так… – Ольга уважно подивилася на дивну гостю. – Цікаво. У нас, що, у місті з’явилася організація, яка мирить дружин і чоловіків?
-Ні… Ви не правильно зрозуміли… – гостя винувато глянула на хазяйку. – Я не з тієї організації. Я прийшла з власної ініціативи. Просто я знаю, що ви приревнувала чоловіка до його нової секретарки.
-Стоп, – обурено вигукнула Ольга. – Звідки у вас такі відомості, дівчино?
-Звідти, – гостя примружилась.
-Звідки – звідти?
-Ну звідти. У нас уся організація про це гуде?
-Так? І все-таки, з якої ви організації?
-З тієї самої. Якою керує ваш чоловік.
-Що? – Ольга розгубилася. – Вам, Юра, сам розповів, що я його приревнувала?
-Ні.
-А де все про це знають?
-Ну, це просто, – дівчина винувато посміхнулася. – Хтось почув, як Юрій Петрович казав про це своєму заступнику…
-Олегу, чи що?
-Ну, так, Олегу Івановичу. І тепер вся організація тільки й говорить про те, що дружина Юрія Петровича, ну, тобто ви приревнувала його до нової секретарки. Мовляв, ви подумали, що в нього з нею всякі там справи з нею…
-Так воно і є, – легковажно посміхнулася Ольга. – Тільки ви чого сюди прийшли? Захищати свого начальника?
-Ні, не захищати. Поговорити. Я ж і є та сама нова секретарка.
-Ви? – Ольга застигла від здивування. – Як це ви?
-Так, – знову винувато кивнула секретарка. – І мене звуть Надія. А тепер поміркуйте самі, хіба можуть у нас бути з вашим чоловіком ці самі шури-мури? Ну, скажіть чесно. Хіба із моєю зовнішністю це реально?
-Що реально?
-Ну щоб у нас з ним щось було?
Ольга розгубилася. Вона почала розглядати дівчину, і одразу про себе зазначила, що, справді, навряд чи її чоловік заводитиме з цією дивною дівчиною роман.
-Ну, знаєте… – невдоволено пробурмотіла Ольга. – Чого ж ви так низько цінуєте себе?
-Що? – тепер розгубилася дівчина. – Ви хочете сказати, що я маю шанси?
-Я хочу сказати, Надія, що ви хоч і виглядаєте на трієчку, але… Якщо захотіти, і з вашою зовнішністю можна отримати будь-якого красеня.
-Я не хочу нікого, – Надя зробила сумне обличчя. – Але найбільше я не хочу, щоб ви кидали через мене Юрія Петровича. А в нас нічого з ним не було. Він ходить он сумний. Він переживає.
-Ну і нехай переживає, – Ольга посміхнулася дивною усмішкою. – Він вам подобається, так?
-Ну, так… – дівчина несміливо кивнула. – Трохи.
-От і добре. А взагалі, Надія, я його залишаю зовсім не через вас. Я знала, що ви нічого не мали.
-Як знали?
-Отак.
-А звідки ж тоді з’явилася ця чутка? Ви ж чоловікові дорікали саме тому, що він зі мною… Навіщо?
-Хочете знати правду?
-Дуже хочу.
-Мені потрібен був привід. Привід піти від чоловіка.
-Але навіщо від нього йти?
-Я його розлюбила.
-Як розлюбили? – Надя не вірила своїм вухам. – Такого чоловіка?
-Ага. так буває.
-Ну, я не знаю… Я б ніколи такого не розлюбила.
-Вам скільки років, Надія?
-Двадцять.
-От і прекрасно. У вас ще все попереду, і кохання, і розлуки, – Ольга подивилася на годинник. – А тепер давайте на цьому закінчимо, тому що мені потрібно займатись терміновими справами. До речі… – Ольга щось згадала, порилася в шафці, дістала звідти флакон парфумів і простягла його Надії. – Це вам подарунок. Від мене.
-Що це? – здивувалася Надія.
-Улюблений парфум мого чоловіка. І моя вас порада – поміняйте ці безглузді окуляри, зробіть іншу зачіску, попшикайтеся цими парфумами, і я впевнена, що Юра подивиться на вас іншими очима.
-Що, справда? – Надія раптом почервоніла.
-Звідки я знаю, чи справді? Але потрібно старатися, якщо він вам подобається. Прощавайте, Надія. Прощавайте.
