Сьогодні у Надії день народження. Звичайно треба було б назвати її по імені по батькові, адже їй сьогодні сімдесят три, тільки от не любила Надя коли її так називали. Гляне на себе в дзеркало, пригладить зморшки, посміхнеться сама собі і скаже, Яка я вам Надія Сергіївна… Надя я… Просто Надя. Та й сусідам завжди каже: – Називайте мене просто Надя, мені так комфортніше. Що я вам стара чи що по імені по батькові називати?
– Ну Надя, то Надя, – думали сусіди.
Ніхто не прийшов сьогодні привітати Надю. Просто нема кому приходити. Батьків не стало понад десять років тому. Заміжня вона не була і дітей у неї не було. Якщо й залишилися якісь далекі родичі, то вони жили так далеко, що про приїзд до неї на день народження не могло і йтися. Та й чи живі вони. Сусіди по під’їзду так і зовсім не здогадувалися, що у Надії сьогодні свято.
Надія стояла біля вікна з сумом поглядаючи на самотніх перехожих, що поспішали у своїх справах. Ледве накрапав дрібний, осінній дощ, і на вулиці було майже безлюдно. Навіть погода зіпсувалася у її сумний день народження. Наді стало так тужливо на душі, що по щоках потекли сльози.
– Чому мені так не щастить у житті? – думала вона, – Чому навколо мене збираються одні біди? – Надя витерла сльози.
– А може піти і купити багато тістечок, і влаштувати собі свято, – раптом усміхнулася Надя, – І всіх сусідів покликати… І музику включити.
Раптом, у двері подзвонили і Надя здригнулася від такої несподіванки прийшовши в себе.
– Кого це принесло, – Надя підійшла до дверей, – Ніби нікому приходити.
Жінка глянула у вічко. Якийсь чоловік з тортом. Дивно хто це може бути. Може хтось із колишньої роботи? Може, згадали нарешті про мене? А може, чоловік дверима помилився… Так буває.
Надя відчинила двері і застигла. Це був він, її перше і останнє кохання в її житті. Той, який одного разу пішов у магазин за хлібом і більше не повернувся. Вона ходила до його матері, але та казала, що він поїхав до іншого міста і тепер буде там жити. І що вони не пара. І щоб Надя не заважала Петру. З того часу мама хлопця не відповідала на дзвінки Наді, і не відчиняла їй двері. Після цього, Надя перестала шукати з Петром зустрічі. Зламалося щось всередині Наді. Та що там говорити, невзлюбила вона чоловіків, тому сама й жила…
І ось він стоїть на порозі квартири Наді, все такий же красивий, але трохи постарівший. Вона несподівано для себе відійшла, пропускаючи його. Петро зайшов і простяг Наді торт.
– Вибач, – перше що він сказав, – Вибач мені Надя. Ти, мабуть, не повіриш, але совість не давала спокою. Негідним я був. Вибач, якщо зможеш.
– Та що там, – потепліло на душі жінки, – Давно пробачила. Куди ж ти подівся?
Петро опустив очі.
– Розумієш, я не міг піти проти матері. Адже вона мама, яка мене виростила та виховала. Як я міг її зрадити. Мама так сильно мене любила, що іноді перегинала з цим. Ось і з нашою любов’ю була не права. Не міг я піти упоперек її волі. Винен я Надю, вибач.
– А мама все там же живе? – Запитує Надя.
– Так. Все там. Постаріла тільки сильно.
Петро притулив голову до голови Наді і в жінки потекли сльози.
– Та ти проходь, чого біля порога стоїш, – змахнула сльози Надія, – День народження у мене сьогодні … ти ж пам’ятаєш?
Надя пішла на кухню, поклала торт на стіл і поставила розігрівати чайник.
– Ти коли приїхав ? – вигукнула Надя у бік коридору.
Петро мовчав.
– Петро, ти чого не проходиш? – зазирнула Надя до коридору.
Петра не було.
– Ну ось … Знову, – зітхнула жінка, – Знову пішов. Навіть не попрощався.
Вона пройшла на кухню, сіла на стілець і гірко заплакала. Навіщо треба було приходити? Навіщо знову душу зачіпати? Приходив, щоб вибачитися? Міг би хоч чай зі мною попити. До речі, як він міг вийти так безшумно. Я щось не чула, щоб двері відчинялися.
Надя підійшла до вікна в надії побачити Петра, що йде, але вулиця була порожня.
– Може зателефонувати його матері? – Прошепотіла собі жінка, – Раптом зрадіє, якщо ще пам’ятає мене. Адже стільки часу минуло. Люди змінюються.
Надія довго шукала домашній номера телефону матері Петра. Пройшло півжиття з того часу, і знайти номер було складно. Але ж вона знайшла.
Жінка набрала домашній номер Петра зі стаціонарного телефону. Після довгого очікування слухавку підняли.
– Алло, – почула Надя стомлений голос літньої жінки.
– Доброго вечора Маргарита Сергіївна. Впізнали мене? Як здоров’я? Ось вирішила зателефонувати…
– Ой, Надю, – зраділа жінка, – Привіт мила. Та яке там здоров’я. А ти що там? Не дзвониш? Хотіла якось тобі набрати, та номера твого не знаю … навіть де живеш не знаю, уявляєш …
– Маргарита Сергіївна, а Петро давно приїхав? – зупинила її Надія.
– Ти що Надя. Петра не стало дванадцять років тому. А ти що, не знала, люба?
Надя з кинула слухавку не відповівши матері Петра.
– Звідки мені знати, якщо ви навіть думати про нього заборонили, – прошепотіла жінка.
Жінка обережно підійшла до кухні і з побоюванням зазирнула всередину, глянувши на стіл. На столі так само красувався принесений Петром торт.
Пройшло вже багато років з того вечора, коли Петро приходив востаннє, але Надія так і не змогла зрозуміти, що це було. Можливо, їй все це здалося від самотності. Можливо, Петра справді не стало. Або Петра не стало, але тільки для своєї матері, тим самим він вберіг себе від її контролю. Мабуть, сильно вона його дістала. Може живе десь своїм життям. Приїде іноді, подивиться здалеку на свою маму, та й на мене напевно. Що ж, кожен сам господар своєї долі.
