Олег Сергійович останнім часом все більше уникав свою дружину.
Але так як він все ж таки мав совість, то старався виправдати і пояснити свою поведінку.
-Надя, зрозумій мене, пробач мені, – говорив він дружині. – Ти гарна жінка, можна сказати прекрасна. Ми з тобою прожили довге життя, виростили сина. Але з нею я відчув, що знову ніби як оживаю! Доля дала мені подарунок, і я не можу його так легко відкинути!
Надія Василівна зі сльозами на очах дивилася на чоловіка.
-Олежику, як же ж так? – казала вона. – А як ти харчуватися будеш? Вона ж зовсім молоденька дівчина! Вона що варитиме кашу і слідкуватиме за твоїм здоров’ям?
Олег Сергійович почав дратуватися.
-Надя, ну яка каша?! З нею я також стаю молодим й енергійним. Вона для мене, як сонячний промінчик! Я забуваю про кашу, про все. Хіба я можу таке відкинути? Хіба можу?
Дружина заплакала і крізь сльози сказала:
-Ти хоч шкарпетки теплі візьми, капці ще…
Олег Сергійович здивовано глянув на Надю.
-Надя, та від тебе чоловік іде, а ти про якісь капці! – сказав він. – Ну не можна ж так! Ну, заспокойся, заспокойся… Все буде добре…
Надія Василівна плакала і нічого не відповідала.
Чоловік скористався паузою у їхній розмові і швидко вийшов за двері.
Надія трохи поплакала і розгублено промовила, дивлячись на двері:
-Олежику, ти ж капці не взяв….
…Валя була гарною дівчинкою і навіть не припускала, що може викликати в комусь якісь переживання.
Їй справді подобався підтягнутий високий Олег Сергійович.
Чоловіку було п’ятдесят два роки. У нього було гарне обличчя і густе волосся, трошки з сивиною.
Вона вчилася в інституті і жила в гуртожитку.
Він працював там же викладачем. Був талановитий і промовистий.
Дівчата в нього періодично закохувалися, але викладач з усіма був стриманий і доброзичливий.
Валя щиро захоплювалася розумним викладачем. Сідала на його заняттях на перший ряд і не відводила від чоловіка очей.
Він теж звернув увагу на гарну студентку, завжди відповідав на вітання, якщо зустрічалися в коридорі, вчасно перевіряв усі її роботи і взявся допомагати у написанні курсової роботи.
Валя нічого спеціально й не робила, розрахунку ніякого не мала і на всі натяки подружок з приводу того, що викладач у неї закохався, махала рукою і говорила, що такій цікавій людині не може сподобатися простенька дівчина з села, якою вона себе і вважала.
І ще як вона помилялася! Бо незважаючи на все, вона подобалася Олегу Сергійовичу дедалі більше.
Особливо її струнка фігура і гарна зовнішність. Сірі очі її блищали, рожеві губи посміхалися.
Вона була юною, енергійною і задоволеною життям дівчиною.
Викладачеві все частіше хотілося замість лекцій, поцілувати Валю і піти з нею десь прогулятися.
Нарешті, і сама Валя все це помітила.
З усією щирістю і простотою юності вона посміхнулася Олегу Сергійовичу, а він запросив молоду студентку на якусь виставку.
Вони стали відвідувати виставки, музеї, кіно…
Одного разу Олег Сергійович набрався сміливості, і вони завітали до квартири його приятеля Івана Вікторовича, поки той був на дачі…
Там у них все і сталося…
Від такого щастя чоловік і пішов від дружини. Винайняв квартиру для себе і молодої коханки.
Дружина Олега Сергійовича – Надія Василівна була абсолютно не сучасною жінкою.
Вона від природи була ласкавою, доброю і турботливою.
Насамперед вона завжди думала не про себе, а про чоловіка і сина.
Вона пишалася своїми хлопчиками, захоплювалася.
Для неї було цілком природно робити для них все, що в її силах.
Вона готувала вранці корисну вівсяну кашу для чоловіка.
Син любив сирну запіканку, і вона не лінувалася її готувати. Ретельно вибирала у магазині продукти, читаючи з чого складається ковбаса.
Уважно стежила за свіжістю молока і сметани. Прала і прасувала їхні речі.
Надя буквально розквітала, коли бачила, що її чоловіки веселі, здорові, займаються своїми справами і навіть подобаються іншим жінкам.
За таке ставлення до життя подруги Наді казали, що вона недалекоглядна і нерозумна.
Вона й не сперечалася, продовжуючи займатися тим, що любила і вміла робити найкраще – дбати про своїх близьких.
Син виріс, вивчився. Влаштувався на роботу.
Потім познайомився з дівчиною, закохався і переїхав до неї.
Не часто дзвонив матері, а заїжджав приблизно раз на два тижні.
Чоловік з молодою коханкою з’їхав на орендовану квартиру…
Тепер, коли дбати стало ні про кого, Надія Василівна тільки й ходила цілими днями засмучена і без настрою.
Ну воно й зрозуміло чого!
Працювала вона вдома. Сиділа сама в квартирі і весь час думала – навіщо їй таке життя потрібне? Для чого?
Вона спробувала жити для себе – купила нові речі, ходила на прогулянки в парк вранці, навіть збиралася поїхати у відпустку в іншу країну, але зауважила, що нічого з цього її не тішить і не приносить задоволення.
Якось вона помітила на вулиці цуценя. Не роздумуючи, вона принесла його додому, викупала і наступного дня повезла до ветеринара.
Цуценя оглянули і сказали, що воно слабеньке, але, загалом, здорове.
Порекомендували трохи підгодувати і привезти через деякий час на огляд.
Надія повезла його назад додому і почала доглядати.
Сумні думки потихеньку почали йти, бо песик, як ніхто інший, зумів допомогти Надії Василівні знову знати сенс життя.
Він відгодувався, став бігати по квартирі, гавкати і гризти все підряд – капці, туфлі, дерев’яні ніжки табуреток і ремінь, який забув її чоловік.
Песик виявився веселим, хитрим і зовсім невихованим.
Поки вона вчила хорошим манерам, він встиг розкидати кілька подушок і зіпсувати диван.
У Надії Василівни з’явилася шляхетна мета – зробити з цього цуценяти захисника й охоронця.
Мета була шляхетна, але важкоздійсненна.
Зате їй стало не нудно гуляти в парку, а спортивний костюм, светр і джинси вона придбала не просто так, а для того, щоб невихований песик не забруднив гарний одяг, стрибаючи на нього за будь-якої погоди на вулиці.
Якось, гуляючи ввечері з ним, вона почула, як її хтось кличе.
Надія повернула голову і побачила колегу чоловіка – Івана Вікторовича. Чоловік підійшов до неї, привітався.
-Вирішили собачку завести? – запитав чоловік.
-Та от знайшла собі скарб! – посміхнулася Надя. – Невихований виявився! Тепер ось гуляти ходимо. А то вдома нудно стало – син у дівчини своєї живе. Чоловік… – тут вона замовкла і запитливо подивилася на свого супутника. – Та ви чули, напевно.
Іван Вікторович мовчки кивнув головою.
Вона зам’ялася, а потім все ж таки зважилася запитати:
-Не знаєте, як він там?
Іван Вікторович уважно на неї подивився і стримано відповів:
-Не знаю. На роботі в нього ніби все нормально.
Жінка опустила голову, щоб приховати сльози, що з’явилися на її очах. Відвернулась, дістала хустку.
-Надія Василівно, я вас хотів попросити про одну річ, – раптом сказав чоловік. – Ви не допоможете мені вибрати костюм? А то звернутися нема до кого. У доньки весілля скоро. Дружина ж моя… Та ви самі знаєте… Не стало її…
Надія Василівна задумалась.
-Допоможу, – нарешті відповіла вона. – Тільки підемо в суботу. Мені роботу треба встигнути доробити.
До неї підбіг песик, вона попрощалася з Іваном Вікторовичем і пішла додому.
А він стояв ще якийсь час і дивився їй вслід…
Олег Сергійович спочатку був цілком щасливий зі своєю молодою подругою.
Валя щиро захоплювалася розумом свого досвідченого друга і дивилася на нього знизу вгору.
У коханні вона була щедра і спокуслива своєю молодістю та красою.
Любовне захоплення вона висловлювало голосно і сусіди іноді стукали їм у стіну.
Після ночі рано-вранці вона була свіжа, як троянда і, весело наспівуючи, готувала йому і собі яєчню з ковбасою, робила салат з огірків і все це щедро поливала майонезом.
Взимку вона просила ходити з нею на ковзанку, а вночі їй іноді хотілося романтики, і вона пропонувала Олегу Сергійовичу прогулятися нічним містом, щоб відчути і зрозуміти, як вона говорила, дух міста.
Олега Сергійовича вона називала Олежиком.
Через півроку кохання й романтики Олежик помітив, що він трохи заслаб від такого харчування і від постійного недосипання…
Одного разу сусідка знизу, літня жіночка, зустрівши його біля ліфта, висловила претензію:
-Ви б, шановний, навчили свою дочку ночами пристойно поводитися. А то репетує, спати людям не дає. Як ви тільки терпите таку поведінку? Водить кого попало, а ти не спи ночами…
Олег Сергійович роздратовано відповів:
-Не ваша діло! Вона доросла, між іншим!
Бабуся зайшла в ліфт, а на прощання буркнула:
-На вигляд пристойна людина, а виховав таку дочку…
Двері ліфта за ними зачинилися, а Олег Сергійович в поганому настрої поїхав на роботу.
Увечері, коли він втомлений повернувся з роботи, весела Валя варила магазинні вареники. Радісно посміхаючись, вона вийшла до нього назустріч і обняла:
-Олежику, привіт, а я вареники варю.
-Добре, вареники так вареники, – похмуро буркнув він і став роззуватися і знімати верхній одяг.
-Олежику, в чому справа? – здивовано запитала Валя. – Чим ти незадоволений? Я щось зробила не так?
Він нічого не відповів і пішов на кухню. Вареники вже зварилися. Валя розклала їх на дві тарілки і щедро, як завжди, полила зверху майонезом.
Подумала трохи і додала до нього кетчуп.
Олег Сергійович відсунув свою тарілку, налив собі чаю і намазав хліб маслом.
-А вареники ти що, не будеш? – запитала Валя. – Можна тоді, я з’їм твою порцію?
Він кивнув, взяв чашку з чаєм і пішов у кімнату готуватися до завтрашніх занять.
Задоволена і сита Валя незабаром прийшла за ним.
Вона сіла поряд і поклала голову йому на плече.
-Нам так добре разом, правда Олежику? – заворкотіла вона.
Олег промовчав, бо вже почав у цьому сумніватися…
Ближче до літа Олег Сергійович зрозумів, що настав час щось робити зі своїм життям. Він дуже втомився від всього.
Його студенти, нарешті, склали заліки й іспити, і він пішов у відпустку.
На той час Валя зібралася провідати свою рідню в іншому місті.
Він зворушливо з нею попрощався, дав грошей і сказав, що в нього заслабла дружина і він, як справжній чоловік, повинен повернутися і доглядати її.
Валентина його доброту оцінила, гроші взяла та й поїхала в рідне місто щасливо і весело проводити канікули.
За цей час літній коханець їй теж добряче набрид!
Олег Сергійович розплатився з хазяйкою квартири, зібрав свої речі і поїхав додому.
Коли він піднявся на свій поверх, то здивовано побачив, що за той час, поки його не було, дружина поміняла двері!
Він натиснув кнопку дзвінка. В замку заскреготів ключ, двері відчинилися і на порозі зʼявилася його Надійка, а слідом за нею на сходовий майданчик вискочив песик.
Надія, побачивши чоловіка, застигла від здивування.
-Олежику… – тільки й сказала вона.
Раптом з квартири почувся чоловічий голос:
-Надя, хто там прийшов? Сусіди, чи що?
На порозі з’явився друг Олега – Іван Вікторович у футболці і шортах.
-А ти що тут робиш? – запитав Олег і застиг від здивування.
-Ти проходь, проходь Олеже, – швидко сказала Надія.
Олег зайшов у коридор і поставив свою валізу.
-Ти не гнівайся, Олежику, – почала Надія Василівна. – Ми з Іваном уже півроку разом живемо. Ти ж поїхав, а у Івана Вікторовича дружини не стало… Та ти й сам знаєш… Йому моя допомога була потрібна. Так все й вийшло. Ми якщо хочеш, і до нього переїхати можемо…
Вона обернулася до Івана.
-Можемо ж? – строго запитала Надія Василівна.
Іван Вікторович поспішно погодився.
-Звичайно, Надійко… Коли захочеш, тоді і переїдемо, – сказав Іван.
Олег Сергійович нічого не відповів, махнув рукою, взяв валізу і потяг до своєї кімнати.
Цілий місяць Олег Сергійович тільки спав і їв.
Надія з Іваном, бачачи, в якому стані він повернувся, їхати не поспішали.
Надія Василівна готувала на всіх і залишала Олегу їжу.
Він брав тарілку і йшов у свою кімнату. Через місяць Іван Вікторович сказав, що вони з Надією готуватимуться до переїзду в його квартиру.
Перед тим як поїхати, вони зайшли до Олега Сергійовича.
Надія сказала, що син про все знає й іноді його відвідуватиме.
До них теж заїде, бо подружився із Іваном. Потім вона попрощалася, побажала Олегу всього хорошого і вийшла.
Іван Вікторович трохи затримався і сказав:
-Ну ти начудив, звісно, таку жінку втратив. Дружина в тебе – справжній подарунок долі…
Олег Сергійович з досадою відповів:
-Іди ти вже, Іван Вікторович, до себе додому!
Іван Вікторович усміхнувся і швидко пішов наздоганяти свою Надійку.
Олег почув, як він щось казав їй і кликав песика.
За ними зачинилися вхідні двері, і колишній чоловік залишився у своїй квартирі сам один…
Отак і залишився Олег Сергійович і без дружини і без молодої коханки. Та й з другом тепер спілкуватися бажання у нього якось не було…
