Марина замішувала тісто на пироги, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка витерла руки об фартух, і взяла телефон. На екрані висвітлилося ім’я Віра. Це була стара подруга Марини.
– Маринко, привіт, виручай, брата мого Бориса терміново у відрядження у ваше містечко направили. А з готелями у вас щось зовсім біда – немає вільних номерів. Прийми до себе його на пару днів. Він ненадовго до вас у містечко. Ти ж пам’ятаєш брати мого? Борис, правда, такий примхливий став. Як тільки начальником став, то і не піжступишся до нього! Хоч би одружився швидше, бо все йому не так. Але ти не переживай, він тільки одну ніч у тебе переночує.
Ти не проти? Ти ж наче одна живеш? Тоді, через годину, він прибуває, і з вокзалу їде до тебе. Душ прийме, переодягнеться. Так, і погодуй його будь ласка, він зранку завжди такий голодний! Потім він весь день на конференції буде. Увечері у них бенкет. У тебе переночує вранці душ, сніданок і другий день конференції. А звідти одразу на вокзал. Виручиш?
– Звичайно, Віро, ти ще питаєш, як у тебе справи? – Марина була дуже рада подрузі. Вони разом навчалися в університеті у місті, де Віра жила з батьками. Потоваришували так, що як сестри стали. І в результаті Марина так і прожила всі роки навчання не в гуртожитку, а у Віри. Мама Віри, Ганна Дмитрівна була до Марини дуже добра, як до дочки. Завжди і нагодує їх із Вірою, і розпитає про все, і порад надає.
А як же Ганна Дмитрівна переживала, коли вони з Вірочкою іспити складали! Разом із ними не спала, коли вони вночі займалися.
Тому Марина завжди була готова відгукнутися на прохання подруги.
– Віра, а що нового у тебе? Як Ганна Дмитрівна почувається?
– Марино, давай увечері побалакаємо, га? Ти ж теж на роботу зараз напевно збираєшся, та ще й Борис до тебе незабаром заявиться. Зідзвонимося, давай, бувай. Привіт брату!
– Бувай, Віро, зідзвонимося, – Марина посміхнулася – шкода, що вони у різних містах живуть, рідко бачаться.
Чим же його годувати цього Бориса?
Марина відкрила холодильник: сир, сир, банани. Для неї більш ніж достатньо, а ось для Бориса.
Марина жила сама, був у неї колись, у тому ще житті, хлопець Андрій. Вони зустрічалися, але все погано скінчилося. Вона більше не хотіла ні з ким зустрічатись. І згадувати про Андрія теж не хотіла.
Все, добре, Віра просила добре прийняти Бориса.
Незабаром продзвенів дзвінок у двері.
– Привіт, Борисе, – відкривши двері сказала Марина.
– Доброго ранку, Марино, вибач, що потурбував. Віра дзвонила? – соромлячись сказав Борис.
– Так, Борисе, проходь, снідатимемо, – запросила гостя Марина.
Борис пройшов, поклав свої речі, попросив дати рушник. З душу вийшов, глянув на сир, каву з пирогами, посміхнувся:
– Прямо європейський сніданок
Швидко поїв, одягнувся:
– Дякую, Марино, буду пізно ввечері. Сподіваюся, ти вдома будеш?
– Звичайно буду, – Марина зачинила двері. Так, Борис і справді змінився. Показує, всім виглядом, що він начальник великий . Дивно якось Віра сказала про його весілля? На що вона натякала? Якщо на мене, то я пас. Мені Борис у цьому сенсі ніколи не подобався.
Стоп, я взагалі про що? Дивні думки.
Марина випила кави і побігла на роботу.
Увечері вона хотіла зателефонувати Вірі, але подруга її випередила:
– Марино, ну як ти? Знаю, Борис не подарунок. Дістав тебе?
– Та ну тебе, Віро, Борис твій завжди такий був, завжди носа вгору піднімав. Але він добрий хлопець, все гаразд, не хвилюйся за брата, – Марина хотіла запитати Віру, чи має Борис наречену, але передумала. Мало хто там щось собі запланував. Вірі до цього діла нема.
Борис прийшов пізно, трохи веселий. Вечеряти відмовився і ніяких знаків уваги Марині не надавав.
Ну і на краще, значить їй просто здалося, що Віра на щось натякала.
Вранці Марина приготувала млинці зі сметаною та полуничним варенням. Борис, побачивши такий сніданок, навіть розсміявся: – От комусь із дружиною пощастить! Я сьогодні після конференції одразу додому виїжаю. Приїжджай до нас із Вірою у гості, Віра про тебе весь час каже, сумує за студентськими часами. Та й Ганна Дмитрівна тебе часто згадує.
– Спасибі, Борисе, за запрошення, якось обов’язково приїду.
У Марини залишилося якесь дивне відчуття від візиту Віриного брата. І вона зателефонувала ввечері до подруги.
– Та ну, Маринко, що ти вигадала? Не хочу я тебе за Борисом хвести. У нього наречена є, Ірина. У них незабаром весілля. Слухай, а приїжджай до нас за місяць. Поспілкуємось хоч нормально, мама про тебе сто разів питала. Та й Борис буде радий.
– Не знаю, у мене правда скоро відпустка, але…..я подумаю, Віра, дякую, – Марина поклала телефон і задумалася.
Їй дуже хотілося з’їздити до міста своєї юності, де вона вчилася. Зустрітися з Вірою, з Ганною Дмитрівною. Походити знайомими вулицями.
Але з цим містом у неї були пов’язані й тяжкі спогади.
На третьому курсі Марина познайомилася із Андрійом. І закохалася без пам’яті. Андрій серйозно займався баскетболом. Мав намір стати тренером. Навіть Ганні Дмитрівні Андрій дуже подобався, вона була рада за Марину. Андрій і Марина збиралися побратися, як тільки закінчать навчання.
Марина не одразу помітила, що з Андрійом щось не те. Він почав сильно загулювати. Андрія поперли з команди. Марина намагалася його підтримати, але Андрій не думав зупинятися, і Марина його покинула!
Від Віри Марина дізналася, що з Андрійом після її від’їзду сталася біда, коли він повертався додому на авто. Спершу Марина хотіла приїхати, підтримати Андрія. Потім, дізнавшись, що з ним усе нормально, вирішила, таки не їхати. Загалом, справа минула.
Все минуло.
З відпусткою Марина нічого так і не вирішила. І в останню мить вирішила скористатися запрошенням подруги.
Місто її студентського життя зустріло Марину зливою. Марина йшла по блискучих від калюж вулицях, і їй здавалося, що вона повернулася до свого минулого. На десять років назад.
Весілля Бориса та Ірини було призначено на вихідні. Марина і Віра з головою поринули в ці передвесільні клопоти.
– Ех, дівчата мої, і коли ж я на ваших весіллях погуляю?, – журилася Ганна Дмитрівна.
– Мамо, не хвилюйся, встигнемо, – сміялася Віра, підморгуючи Марині.
Весілля влаштували у кафе, неподалік їхнього будинку. Все було дуже романтично.
Ірина, після першого танцю з Борисом, вже тепер законним чоловіком, повернулася до гостей, і ….. кинула букет нареченої в натовп. Дівчата зі сміхом підняли руки, і Марина теж під владою веселого свята підняла руки. І – оп! Букет нареченої опинився у руках Марини.
– Ого, подруго, а ти, схоже, наступна, – зраділа Віра.
Марина обернулася до неї, і раптом побачила, як до кафе входить ще один гість.
Це був молодий чоловік у елегантному костюмі з букетом квітів. Він ішов, повільно, оглядаючись, наче шукав когось поглядом. Привітався з Ганною Дмитрівною, підійшов до молодих та привітав їх. Але продовжував шукати поглядом ще когось.
Марина дивилася на нього і не вірила своїм очам.
То був Андрій.
– Він працює разом із Борисом уже кілька років. Здобув другу вищу. Страшно шкодує, що втратив тебе, – Марина почула голос Віри, – і …. на мою думку, він просив Бориса, щоб той спробував вас помирити, – Віра повернулася до Марини, – що думаєш, подруго? Даси Андрію ще один шанс?
Марина стояла і не знала, як на це все реагувати. І що ближче підходив Андрій, то дужче переживала Марина.
– Тепер я все зрозуміла, Віро, ви про все домовилися! Ви ж домовилися нас помирити, так?
– Ну, здомовилися, і що? Хіба помирити двох людей, що люблять один одного, така вже погана ідея?, – парирувала її найкраща подруга Віра.
І Марина не знайшла, що їй відповісти.
Вона стояла з букетом нареченої в руках. А Андрій ішов до неї. І Марині здавалося, що всі навколо зникли, а є тільки цей чудовий вечір, вона та Андрій.
І все….
Хто забувши старе і переступивши через гординю, здатний до примирення – найщиріші люди, обдаровані справжнім коханням
