Настя завжди знала, що мати має якусь таємницю.
Ну, не вірила вона в те, що її батька не стало, коли мама була ще вагітна Настею.
Не вірила, бо в її пам’яті збереглися невиразні спогади з раннього дитинства, де батько був з ними.
Мама сміялася і казала, що так не буває. Що люди ніколи не пам’ятають свого дитинства, а значить, Настя просто запам’ятала якогось іншого чоловіка, якого прийняла за батька.
Настя все ж доводила, що пам’ятає його. А також те, що це він подарував їй іграшку – ведмедика, який і досі стоїть на верхній полиці шафи.
Але мама все заперечувала…
-Ти, дочко, просто, мабуть, дуже хотіла, щоб у тебе був тато. От і понавигадувала всяке, – сумно говорила вона. – Ведмедика купила тобі я. А тата не стало. Машиною він тоді їхав і… Тож ти щось переплутала.
А якось Настя почула, як бабуся запитувала маму, чи не дзвонив їй Степан. А Настя по-батькові – Степанівна. Збіг? Ні звісно! Настя взагалі ніякого Степана не знала.
Мама, до речі, тоді шикнула на бабусю і сказала їй, що вони поговорять потім.
Настя, як, мабуть, і будь-яка дитина, яка росла без батька, заздрила дівчаткам, які мають тата.
Ще в дитсадку вона зрозуміла, що в її житті щось не так, коли одногрупниця повідомила, що хоче заміж за такого чоловіка, як її тато. Що краще за тата, чоловіка і не знайти!
-А якщо немає тата? – здивувалася тоді Настя.
-Значить, одружишся з поганим чоловіком, – сказала дівчинка.
А потім у школі всі почали готувати подарунки татам на якесь свято. Тата в класі не було тільки у Насті.
На кожен День батька Настя слухняно робила подарунок своїми руками і писала на аркуші паперу:
«Люба матусю! Вітаю тебе із Днем батька!».
Мама подарунку раділа і говорила, що їй пощастило більше, ніж іншим мамам.
Інші мами тільки на 8 березня листівку отримують, а вона ще й на День батька.
Настя, чомусь, не дуже вірила в мамину радість.
А потім, коли Настя подорослішала, вона почала цікавитися стосунками у сімʼї. Відео в інтернеті дивилася, статті читала.
І скрізь чітко було сказано, що хороша сім’я – це коли є тато, і мама. А от якщо тільки мама, то родина не повна.
Загалом, як не крути, все життя Настя так, чи інакше засмучувалася з приводу відсутності батька.
І тут одного прекрасного вечора вона зайшла додому, а мати зустріла її з якимось дивним поглядом.
-Настю, ти тільки не хвилюйся, – прошепотіла вона біля порога, поки дочка роззувалася. – Там твій тато приїхав…
Так просто? Не хвилюйся, доню! Там твій тато приїхав, якого не стало більше, ніж двадцять років тому!
Настя не вірила своїм вухам. Вона дуже розхвилювалася.
Батько скочив з дивана, коли Настя зайшла у кімнату. Він дивився на неї і нерішуче посміхався.
-Доброго дня, Настю, – кивнув він їй.
-Здрастуйте, – відповіла вона, і запала тиша.
Вони розглядали один одного. Батько виявився досить звичайним на вигляд чоловіком. Подібним до її викладачів в інституті.
Нічого особливого ні в позитивний, ні в негативний бік. Пристойний костюм, невеликий животик, рідке волосся.
-Настю, а ти, мабуть, їсти хочеш, – нарешті сказала мати. – Ходімо на кухню. Степане, ти будеш їсти?
-Буду, – кивнув батько, і всі вони втрьох вирушили на кухню.
Поки мати накривала на стіл, Настя з батьком продовжували мовчати.
-А тато ось вирішив нас відвідати, – раптом невпопад заговорила мати. – Зателефонував мені сьогодні вдень. Можна, каже, я приїду. А я навіть не встигла тебе попередити.
-Може, у тебе питання якісь є до мене, Настю? – запитав батько.
-Є, – кивнула Настя. – Як я можу вас називати? Степан Леонідович?
-Можна й так… – знизав плечима батько.
-А ти татом його назви, – запропонувала мати. – Він же твій батько.
-Не хочу, – досить різко відповіла Настя. – І де ви були весь цей час?
-Це дуже складно, Настю… – опустив очі Степан Леонідович.
-Нічого, я зрозумію. Я досить тямуща, – Настя несподівано усвідомила, що ображається. – Ну, так де ви були? Чому раніше не приходили? А ви, до речі, знаєте, що мама сказала, що вас не стало?
-Настю! – зупинила мати її потік запитань. – Поводься пристойно!
-Пристойно? – Настя навіть голос підвищила. – Мамо, а пристойно брехати, що батька не стало? А потім приводити його, як нічого й не було!
-Настю, ну пробач нас, – заговорив Степан Леонідович. – Ми не хотіли, щоб так погано все вийшло. Просто в мене тоді не було можливості жити з вами.
-Чому?
-Ну… Я був одружений. А твоя мама вирішила, що так краще, щоб ти подумала, що мене не стало, аніж те, що в мене є інша сім’я.
-Зрозуміло, – знітилася Настя. – А зараз чому з’явилися?
-Настю, тато хоче допомогти тобі з роботою, – пояснила мати. – Ти ж через пів року навчання закінчиш. Потрібно влаштовуватись кудись…
-А де ви працюєте? – запитала Настя у Степана Леонідовича.
-У мене свій бізнес, Настю, – охоче пояснив він. – Ти могла б спершу фахівцем з продажу піти. Я допоможу.
Настя мовчки кивнула.
Дивні почуття відчувала вона. Начебто все ясно і зрозуміло, таких історій мільйони.
Жінка завагітніла від одруженого чоловіка, вирішила залишити дитину і розлучилася з коханцем.
І зараз, коли дочка виросла, подумала, що непогано було б, щоб батько допоміг дочці пробитися в житті.
Але все-таки батько – це не тільки допомога у становленні на професійному шляху.
Батько – це той, на кого рівняєшся в дитинстві, кому листівки робиш у школі. Той хто захистить, чи навіть насварить. Той, хто розповість, що ти принцеса і взагалі найкраща дівчинка у світі. Той, через знайомство з ким, твої наречені дуже хвилюватимуться. Бо тато свою дівчинку образити не дасть…
А зараз Настя цього незнайомого чоловіка не могла навіть татом назвати.
І що на них чекає в майбутньому? Дивне незручне спілкування, спроби приховати збентеження та знайти спільні теми для розмови. Навряд чи вони зможуть стати справді близькими людьми. Навряд чи Насті вдасться знайти в цьому чужому чоловікові батька, про якого вона мріяла.
-А чому ви вважаєте, що я не зможу сама роботу знайти? – запитала вона у Степана Леонідовича. – Я добре навчаюсь і, думаю, що мені вдасться самостійно знайти роботу.
-Настю, батько допомогти хоче, – заметушилася мати. – Просто навряд чи тебе візьмуть без досвіду роботи одразу на гарне місце.
-Нічого страшного, буду як усі працювати. Спочатку досвід напрацюю, а потім уже й добре місце знайду.
-Настю, не треба відмовлятися від допомоги! – сперечалася мати. – Батько ж допомогти хоче.
-Не треба, – чомусь Насті дуже захотілося плакати, і вона старалася, щоб її голос не тремтів. – Я сама зможу. Я не хочу вашої допомоги, Степане Леонідовичу.
Вона підвелася і пішла до виходу.
-Настю, ну ти що? – мати наздогнала її біля дверей.
-Мамусю, я тебе дуже люблю. І вдячна, що ти виховала мене. І я знаю, що ніхто ні в чому не винний. І ніхто мене образити не хотів. Але мені чомусь неприємно. Краще б його і справді не стало.
Настя вже не стримувалась і заплакала.
-Я піду погуляю. Ти вистави його. Я через годинку повернуся, – сказала вона матері і вийшла з квартири.
Коли Настя повернулася, Степана Леонідовича не було. Мати винно і злякано поглядала на неї, але мовчала. Обговорювати те, що сталося, цього вечора вони не стали.
Тільки через кілька днів Настя все ж таки запитала у матері, чому обов’язково треба було обманювати, говорити, що батька не стало.
-Я не знаю, дочко, – знизала плечима мати. – Я спочатку набрехала, не подумавши, а потім уже й пізно було зізнаватися. І переживала, що ти захочеш його знайти. А він має сім’ю.
-Але ж ви спілкувалися весь цей час?
-Так, він завжди допомагав грошима. І зараз ще допомагає. Але якщо хочеш, то я відмовлюся. Не буду брати в нього гроші.
-Ні, мамусю, не відмовляйся, – засміялася Настя. – Я ще не скоро нормальну роботу знайду. Як же ми будемо жити?
-Ну так… – усміхнулася мати.
Це була їхня остання розмова про батька Насті.
А Настя справді змогла сама збудувати кар’єру. Не одразу, звичайно. Не так швидко, як могла, якби прийняла допомогу Степана Леонідовича. Але головне, що змогла сама.
А з сім’єю у неї нічого не склалося. Заміж вона так і не вийшла і дитину не народила, бо не вірила, що комусь потрібна, що її хтось може любити…
А народжувати самій не хотілося. Так буває у жінок, коли вони з дитинства думають, що не потрібні батькові.
Може, і справді для неї все склалося б краще, якби його не стало…
