Анжела сказала Миколі, що стане мамою. Микола був на сьомому небі від щастя. Нарешті! Відбулося те, про що він мріяв уже дев’ять років. Дев’ять довгих років, починаючи з того дня, як Микола одружився, він мріяв стати батьком. Та все якось не виходило. І ось вийшло!
Микола вважав це дивом.
-Напевно, я зробив щось дуже гарне у своєму житті, – думав Микола. – Що небеса почули мої прохання і дали мені таке щастя. Або я сам по собі – дуже хороша людина, що в моєму житті таке сталося.
Тут, щоправда, треба сказати, що саме щастя (чи диво, кому, як подобається) станеться ще не скоро. Як сказала Анжела, це відбудеться місяців через шість.
-Але чому, кохана, чому ти повідомляєш мені це тільки зараз, – дивувався Микола. – А не… – Микола швидко щось порахував у голові. – А не два-три місяці тому?
-Ну, щоб уже напевно, – відповіла Анжела. – Бо сам знаєш, як це часто в житті буває. У мене вже багато разів так було. Сьогодні думаєш одне, а минає місяць, і все виявляється іншим.
-Але тепер ти впевнена? – запитав Микола. – Не вийде так, що знову все виявиться іншим?
-Ні, – впевнено відповіла Анжела. – Тепер точно. Більш того…
Анжела хотіла сказати ще щось дуже важливе, але Микола був такий схвильований, що не дозволив їй договорити.
-Я тебе люблю, кохана! – радісно кричав Микола. – Тепер я найщасливіша людина на світі!
-А ти пам’ятаєш, найщасливіша людина на світі, що ти обіцяв мені, коли станеться таке? – запитала Анжела. – Ти обіцяв розлучитися зі своєю дружиною і одружитися зі мною.
-Звичайно, кохана, – сказав Микола. – Я все пам’ятаю. Прямо зараз я скажу їй, що між нами все скінчено, що я люблю іншу, що у нас буде дитина. І тепер, коли ти станеш мамою, я буду з тобою!
-Ну, гаразд, гаразд, – сказала Анжела. – Я тобі вірю. Мені тут дзвонять. Як тільки поговориш з дружиною, передзвони мені. Хочу знати всі подробиці вашої розмови.
Микола поклав телефон у кишеню, глибоко зітхнув і пішов на кухню розмовляти з Василиною.
-Що робиш? – запитав він.
-Сирники, – сказала Василина. – Твої улюблені.
-Може, спершу поїсти сирників, а вже після цього все їй сказати? – подумав Микола. – Ні. Скажу зараз. А то після сирників… Якось ніби незручно про таке говорити.
-Василино, я від тебе йду, – сказав Микола. – Я покохав іншу. Таке іноді трапляється. Тож не хвилюйся і… Давай розлучимося тихо, мирно, як це роблять культурні люди, які перебувають на високому рівні розвитку.
Василина посміхнулася і до щойно почутого поставилася якось… Надто спокійно. Вона продовжувала смажити сирники і, як нічого й не було, посміхалася.
-Що смішного, я не розумію, – сказав Микола. – Я покохав іншу? Це тебе розсмішило?
-Це теж смішно, бо ти любити не вмієш, – сказала Василина. – Але ще смішніше, коли ти думаєш, що кудись там ідеш. Тому що нікуди ти не йдеш.
-Як це не йду? – подумав Микола. – Якщо я таки йду. Чи вона збиралася мені заважати? На шляху до щастя стати хоче. Ну ні! Не вийде!
-Ну, ось починається, – роздратовано сказав Микола. – Ну, чому ти не можеш змиритися з тим, що трапилося, і просто відпустити мене? Чому? Навіщо обов’язково треба влаштовувати всі ці драматичні сцени? Навіщо?
-Навіщо треба влаштовувати? Чому ти не можеш? – повторила за ним Василина. – Який ти наївний, Миколо.
-Це я наївний? – вигукнув Микола. – Я як порядна людина, повідомляю тобі, що люблю іншу, і йду. І я ще й наївний. І в чому, цікаво знати, моя наївність?
-Та в тому, диваче, твоя наївність, – сказала Василина, ставлячи перед Миколою велику тарілку з сирниками. – Що… Тобі варення, чи згущеного молока?
-Варення, – сказав Микола. – І чай. Але ти так і не відповіла, у чому моя наївність?
-У тому, що нікуди ти від мене не йдеш, – сказала Василина, наливаючи чоловікові чай.
-Я тебе не розумію, – сказав Микола, з апетитом наминаючи перший сирник. – Що значить, нікуди не йду? Ще й як іду!
-А ось і не йдеш, – сказала Василина.
-Це ще чому?
-Не переконлива твоя причина, – сказала Василина. – Покохав він. І що? Сьогодні одну полюбив, завтра – іншу. І всі тебе повинні легко і просто відпускати? То що?
-А чого мене тримати? – не розумів Микола. – Я ж, можна сказати, обманув і зрадив тебе. Навіщо я тобі такий потрібний?
-Коротше, – сказала Василина. – Окрім кохання, ти маєш ще якісь аргументи?
-Є, – впевнено сказав Микола. – Вона буде мати від мене дитину.
-Дитина – це вже інша справа, – з полегшенням зітхнувши, сказала Василина. – До дитини, як не відпустити. Ти ж батько. Я правильно говорю?
-Правильно, – сказав Микола.
-Якщо тільки ти мені зараз не брешеш? – сказала Василина. – А ти ж не брешеш?
-Я? Брешу? – обурився Микола. – Та як ти могла про мене таке подумати?
Василина з цікавістю подивилася на Миколу.
-Як могла? – перепитала вона.
-Ах, точно, – Микола згадав, що він за людина, і трохи зніяковів. – Ну,так. У цьому ти, звичайно, маєш рацію. Колишньої довіри мені вже нема. Але зараз я тобі не брешу. Я кажу правду.
-От і чудово, – радісно сказала Василина. – Зараз ми перевіримо твої слова. І якщо ти сказав правду, то можеш іти на всі чотири сторони. І я навіть ще сирників тобі в дорогу приготую. Але! Тільки, якщо ти сказав правду.
-Та, Господи, будь ласка, – радісно сказав Микола. – Якщо я сказав правду! Звісно, я сказав правду. І нічого, окрім правди. Хіба такими речами жартують. Я зараз доведу тобі.
-Ти комусь дзвониш? – запитала Василина.
-Анжелі, – сказав Микола. – Це моє справжнє кохання і мати моєї майбутньої дитини. Якби ти її бачила, Василино, ти… Зараз вона тобі все підтвердить.
-Ах, ну якщо кохання і мати майбутньої дитини, – сказала Василина. – Тоді, звісно
Але телефон Анжели не відповідав і Микола вирішив поки що поговорити з Василиною.
-Я трохи пізніше їй передзвоню, – сказав він. – Мабуть, чимось зайнята. Я трохи згодом…
-Та нічого, – сказала Василина. – Мені поспішати нікуди. Я нікуди йти не збираюся. Так що…
-Ось ти, Василинко, даремно на мене сердишся, – сказав Микола. – Ми ж скільки вже одружені? Дев’ять років? А дітей ми не маємо. А тут таке щастя. А я, ти знаєш, завжди хотів бути батьком.
-Слухай, Миколо, – сказав Василина. – А чого ти завжди батьком хотів бути? Давно думала тебе запитати про це, та все якось… Соромилася, чи боялася.
-А тепер уже не соромишся і не боїшся, – запитав Микола.
-Хм, зараз! Зараз інша справа. Зараз у моєму житті сталося таке, що… Але про це трохи згодом. Так все ж навіщо тобі батьком хотілося бути?
-Ну як навіщо, – почав міркувати Микола. – Це ж… Ну… так… Цікаво! А головне, що кумедно.
-А що ж кумедного? – запитала Василина. – Ні, ти не подумай, я не проти дітей, і… Я просто хочу зрозуміти, що ти такого кумедного знаходиш в дітях? Адже з ними в дім приходить так багато всього різного, і не тільки хорошого. Розумієш? В них так багато треба вкладати.
Я маю на увазі і душу, і любов… І при цьому не думати, що тобі у відповідь щось повернеться. Це вимагає дуже великих сил, Миколо. Фізичні, емоційні, духовні. А ти кажеш: “Кумедно”. А втім… Чого це я. Може, справді, тобі це кумедно, а я тут лекції тобі читаю. Так?
Микола замовк і, дивлячись на дружину, набрав номер Анжели.
-Алло, кохана, це я, – радісно заговорив Микола, почувши голос Анжели. – Дзвоню сказати, що виконав свою обіцянку. Так. Все розповів їй. Сказав, що йду, що люблю іншу, що ми з тобою чекаємо… Так, сказав. Вона не проти мого відходу, але потребує підтвердження.
Поговори з нею, будь ласка. Підтвердь, що все сказане мною – це найчистіша правда. Я передаю телефон їй і вмикаю на гучний зв’язок. Хочу все чути.
Микола передав телефон Василині, яка в цей час теж почала їсти сирники і пити компот.
-Я скоро стану мамою, – сказала Анжела. – І ви просто зобов’язані, чуєте, зобов’язані відпустити Миколу до мене. Ви вже дев’ять років із ним у шлюбі, але так і не змогли зробити його батьком. А мені це вдалось. Не минуло й трьох років. Отже, перевага на моїй стороні.
-Та хто ж проти, – сказала Василина. – Тим більше, що, як ви самі кажете, не минуло й трьох років. Хто ж проти. Тепер я з чистою совістю відпускаю Миколу.
-Ви мудра жінка, Василино.
-Якби ж, – сказала Василина. – Була б я мудрою, давно помітила б ваші стосунки, і розлучилася з ним. Знайшла б собі іншого і була б з ним щаслива.
-А чому ви сказали, що з чистою совістю відпускаєте його? – запитала Анжела.
-Справа в тому, що я сама скоро стану мамою, – сказала Василина. – А отже, так просто відпустити я його вже не маю права. Тому що він батько. Але тепер, коли я дізналася, що і ви будете мамою, тоді, звичайно, перевага на вашому боці. Адже він вас любить, а мене – ні. Отже, совість моя чиста.
-Ви хочете сказати… – почала говорити Анжела.
-А тепер, що виходить? – сказала Василина, не дослухавши Анжелу. – Виходить, що доведеться виховувати дітей одній.
-Я вас не розумію, – сказала Анжела. – Яких дітей? Про що ви?
-Я нещодавно дізналася, що в мене будуть двійнята, – сказала Василина. – Хотіла сьогодні за сніданком повідомити цю радісну новину Миколці. Навіть сирники його улюблені приготувала.
Микола застиг із сирником у роті, дивлячись на Василину широко розплющеними очима.
-Чому ж ви раніше не сказали про це? – закричала Анжела.
-Ну, щоб уже напевно, – відповіла Василина. – Адже самі знаєте, як це часто в житті буває. У мене вже багато разів так було. Сьогодні думаєш одне, а минає місяць, і все виявляється іншим.
-Але тепер ви точно впевнені? – запитала Анжела. – Не вийде так, що знову все виявиться іншим?
-Все точно, – сказала Василина. – Двійня. А найпрекрасніше у всьому цьому, Анжело, знаєте що?
-Що? – тихим голосом запитала Анжела.
-Що у Миколи величезна зарплата, – сказала Василина. – Уявляєте, які аліменти я отримуватиму на двох дітей після того, як нас з ним розведуть?
-Уявляю, – слабким голосом відповіла Анжела. – Але річ у тому, що й у мене двійнята будуть.
-Як? Двійнята? – закричав Микола, який весь цей час тільки мовчки слухав. – І в тебе двійнята? Чому ж ти мені одразу не сказала?
-Так ти мені не дав договорити, Миколо, згадай, – почала виправдовуватися Анжела. – Я хотіла тобі сказати, але ти почав говорити щось своє, і я забула.
-Це що ж виходить, – тихо сказав Микола, через пів року у мене буде четверо дітей?
-Вітаю, Миколо, – сказала Василина. – Ти так про це мріяв. Говорив, що це і цікаво, і кумедно. От і бався! Я уявляю, яке цікаве в тебе тепер почнеться життя! І вас, Анжело, вітаю. Миколо, ти наївся?
-Так, – розгублено відповів Микола. – Дякую.
-Можеш іти, – сказала Василина. – Тепер я просто не маю права затримувати тебе.
-Так-так, – сказав Микола.
Він підвівся з стільця і знову без сил опустився на нього. Йому вже нікуди не хотілося йти.
-Що ж нам тепер робити? – запитала Анжела.
-Жити, отримувати від життя задоволення, – впевнено сказала Василина. – Радіти життю і бути щасливими.
Василина відключила телефон і строго подивилася на Миколу.
-А ти чого чекаєш? – запитала вона.
-Може, це… – сказав Микола. – Ну, після всього, що трапилося, я залишуся з тобою?
-Миколо, веселий ти чоловік, – сказала Василина. – Навіщо тобі діти? Ти і без них – кумедний, і життя твоє – кумедне.
-Чому я кумедний? – не зрозумів Микола.
-Ну, дивись, – сказала Василина. – Ти любиш іншу, у вас будуть діти. А хочеш лишитися зі мною. Ну, хіба це не кумедно?
-Але ж і в тебе діти будуть, – сказав Микола.
-Це так. Але ж ти мене не любиш? – сказала Василина. – Ти якусь лекцію прочитав про свою велику любов до Анжели. А щодо моїх дітей, то аліментів твоїх їм цілком вистачить. Щодо твого батьківського виховання, то я не проти, щоб ти з ними зустрічався і виховував так, як тобі подобається. Так що, Миколо, йдучи від мене до Анжели, ти нічого не втрачаєш. Навпаки. Тільки виграєш.
-А що я виграю? – запитав Микола.
-Ну як що? – дивувалася Василина. – Ти ще запитуєш! Поруч із тобою – кохана жінка. Хіба мало цього? Плюс до того ще четверо дітей. Хіба це не виграш? Ще й який виграш! Ти скільки у шлюбі? Дев’ять років? І четверо дітей! Не кожен чоловік може похвалитися такими здобутками. Та ти виграв головний приз. Вітаю.
Микола уявив своє майбутнє життя, і засмутився.
-Можна, я залишусь? – жалібно запитав Микола.
-Ні, – впевнено сказала Василина, і почала збирати його речі.
-Ну, можна, я залишусь, – жалісно просив Микола увесь час, поки Василина збирала речі.
-Ні, Миколо, ти вже дорослий. Будь чоловіком, зрештою. Таке іноді трапляється, ти сам це мені казав. Ну? Візьми себе в руки, – говорила Василина і хмурила брови, згадуючи, чи все вона зібрала, чи вона нічого не забула.
-Ну, можна, – просив Микола, коли його з двома валізами виставили з квартири.
-Сирники я тобі зверху поклала, – сказала Василина. – Як приїдеш, скажи Анжелі, що їх краще з’їсти.
-Ну, можна, я залишусь, – просив Микола, коли його речі клали у багажник таксі.
-І подзвони мені, як доїдеш, – сказала Василина. – Щоб я не хвилювалася. А ви, пане водій, акуратніше його везіть. Щоб, не дай Боже, з ним у дорозі чогось не сталося. На ньому тепер дуже велика відповідальність. Він, нарешті, став тим, ким усе життя мріяв стати!
-Ну можна…
Це було останнє, що почула Василина з машини, що від’їжджала.
Минуло півроку.
Микола став батьком чотирьох дітей.
У Анжели народилися дві дівчинки, а у Василини два хлопчики.
Миколу підвищили на роботі і збільшили його і так величезну зарплату…