Віра поправила квіти, щойно покладені її материнською рукою. Ще раз подивилася на фото. По щоці покотилася скупа сльоза. Як би ненароком вона змахнула її рукою. Плакати вже не хотілося. Віра дуже важко переживала цю втрату. Вона не знаходила собі місця. Дедалі більше мовчала.
Минув рік після того дня. Рік! З того моменту, коли у Віри не стало єдиного сина. Йому було лише 22 роки.
Вона не пам’ятала поминок. Пам’ятала лише, що дуже плакала. Від сліз ставало ніби легше.
І ось вже рік, як Андрія немає. І все, що вона може для нього зробити, це якнайчастіше приходити до його пам’ятника і молитися за його спокій.
Віктор стояв осторонь від Віри. Він також дуже переживав. Після того дня його голова в момент посивіла. Він намагався підтримувати дружину. Але в такі хвилини це дуже нелегко.
А крім того, таємниця, яку він зберігав ось вже 20 років, все більше не давала йому спокою. Особливо тепер.
Віктор давно хотів розповісти. Ще до цієї біди. Але все не наважувався.
Тепер зовсім не знав, як Віра до цього поставиться. Чи зрозуміє. Чи вибачить. Він ретельно зважував усі за та проти. І нарешті наважився…
– Як ти, – запитав Віктор у дружини, коли вони повернулися додому, і вона, заплющивши очі, присіла в крісло.
– Нічого, – тихо відповіла Віра.
Віктор знав, як важко їй зараз. Знав, як їй нелегко.
– Мені треба тобі щось сказати, – несміливо почав Віктор, уважно стежачи за обличчям дружини.
Віра мовчала. Продовжувала сидіти із заплющеними очима. Він продовжив:
– Я дуже винен перед тобою та перед нашим сином. Я дуже сподіваюся, що ти зможеш мене колись вибачити.
Віра розплющила очі і відсторонилася від спинки крісла. Трохи напружилася і пильно дивилася на нього, не розуміючи, до чого він хилить. Він глянув їй у вічі і винно опустив очі вниз.
– У мене є син, – раптом сказав Віктор, видихнувши.
З надією на розуміння знову мигцем глянув на неї. Віра з здивуванням на обличчі дивилася на нього і не знала, що сказати.
Віктор розумів, що вона чекає подробиць, і почав розповідати:
– Йому зараз вже 20 років. Весь цей час я таємно від вас бачився з ним. Допомагав фінансово, – він замовк.
І, перевівши дух, додав:
– З його матір’ю у мене був швидкоплинний роман…
Віра мовчки дивилася на нього. Обличчя її вже не виражало жодного здивування. Вона була спокійною і байдужою.
Найбільше на світі Віктор боявся ось такої мовчанки. Коли Віра не висловлюючи нічого, переживала все в собі. Так вона переживала і втрату сина. Так вона сприйняла і звістку про його, можна сказати, зраду.
– Не мовчи… – тихо попросив Віктор дружину і торкнув її за руку.
Але Віра наче не чула його. Встала і, переодягнувшись, взялася за домашні справи.
Складно описати, що діялося в її душі. Так, вона була дуже здивована, як за стільки років не помітила, що чоловік живе на дві сім’ї. Так, їй було прикро через його зраду. Але все це ніщо. Все це здавалося неважливим у порівнянні з тим, що не стало її рідної улюбленої дитини.
Віктор ще довго сидів на місці, спостерігаючи за дружиною. Але нічого не сказав. Вирішив, що треба дати їй час.
Через кілька днів вона сама повернулася до цієї розмови.
– Я хочу з ним познайомитись, – раптом сказала Віра.
Віктор зрозумів, про кого вона говорить.
– Ти впевнена? – перепитав він.
– Так.
Увечері Віктор привів свого сина до них додому.
І ось Віра побачила його. Як він був схожий на їхнього синочка! Щось перевернулося у її душі. Наче перед нею стояв її син.
Вони познайомились. Вона багато розпитувала: про життя, про плани на майбутнє, про захоплення і таке інше.
Віктор з побоюванням дивився на це. Щоразу здригався, коли в розмові вона повторювала:
– Як і у нашого… Як і мій синочок…
Віктор тисячу разів пошкодував, що зізнався. Дуже переживав за Віру. Аж надто натхненно вона поводилася. Як ніколи за цей рік.
Коли він йшов, вона сказала:
– Ти заходь до нас синку, не соромся.
З цього знайомства вона ніби окрилилася. Щодня питала у чоловіка, як його син, як у нього справи. Прагнула чимось допомогти. Хотіла більше брати участь у його житті.
Віктор поки що не розумів, як до цього ставитися. Чи нормальна така зміна в її стані.
Але згодом переконався, що Віра ніби вирішила замінити гіркоту втрати материнської турботи на турботу про цього хлопця.
Він став частіше бувати у них. Дружина дуже прив’язалася до нього. Стала більш балакучою. Поступово повернулася до нормального життя. І вперше, стоячи на могилі сина, не плакала… І не мовчала…
