Людмила з Борисом запросили у гості своїх батьків, щоб повідомити радісну новину – скоро у них буде внук!
Майбутні бабусі від щастя заплакали, а з майбутніх дідусів радий був тільки батько Бориса.
В’ячеслав Сергійович, батько Людмили, якось одразу знітився і невдоволено сказав:
-Я ще молодий, щоб бути дідусем!
-Що ти таке кажеш? – обурилася Ірина Петрівна, мати Людмили. – Та тобі вже давно пора бути дідусем. Пʼятдесят років уже, а ти все хорохоришся!
“Хорохоритися” В’ячеслав Сергійович і справді любив.
Молодцювата хода, модний одяг, завжди доглянутий. Йому все здавалося, що він ровесник дочки. Застряг він якось у віці двадцяти пʼяти років і миритися зі своїм справжнім віком не збирався.
Все б нічого, його юнацький запал навіть більше веселив, ніж заважав, але сьогоднішня витівка вже не вкладалася ні в які рамки.
-А я в душі молодий! – з викликом відповів батько Люди. – Це ти вже давно бабця… Що в душі, що на вигляд.
Ірина не знала куди подітись від сорому за слова чоловіка.
І хоча для свого віку вона виглядала дуже добре, та й характером завжди була людиною прогресивною, вона все-таки реально усвідомлювала свій вік і не намагалася зліпити із себе дівчинку.
-Ти, Славко, на свою дружину не наговорюй, – заступився за неї батько Бориса. – Вона дуже приємна молода жінка.
Мати Бориса докірливо подивилася на Вʼячеслава і додала:
-Та вже… Ти не душею молодий, а розумом певно не дозрів.
-Кажіть, що хочете, а дідом я не маю наміру бути! – заявив В’ячеслав.
-А куди ти дінешся? – здивувалася його дружина. – Людочка народить і станеш дідом, – засміялась вона.
-Я куди дінусь? – єхидно запитав її В’ячеслав. – А я до молодої піду! З нею хоч не так соромно на люди виходити!
Ірина Петрівна почервоніла від сорому.
-Та йди вже, тебе ніхто не тримає, – сказала вона.
-Ну й піду! – сказав В’ячеслав, різко встав і вийшов з квартири.
Запала незручна мовчанка. Треба було якось виходити з цієї ситуації, але ніхто не знав, що сказати.
-Мамо, а він точно мій батько? – напівжартома нарешті запитала Люда.
-Ну а як, - ледь посміхнулася їй мати.
Обстановка трохи розрядилася, а потім всі й зовсім забули про витівку Славка. Усім було не до нього, а героями дня були майбутні батьки.
А В’ячеслав і справді пішов від дружини. До молодої коханки.
Це вже потім Ірина Петрівна дізналася, що чоловік уже кілька років жив на дві сімʼї. Може вона й здогадувалася, але переконувала себе, що це їй тільки здається. Виявилось, що не здавалося…
Ірина дуже важко переживала розлучення з чоловіком. Їй було неприємно і прикро, вона плакала ночами. Але ніколи не показувала свої сльози оточуючим.
А коли народився внук, їй стало набагато легше. Дитина дарувала їй стільки щастя, що думки про чоловіка якось самі почали йти з її голови.
Пелюшки, животик, зубки, які ростуть хвилювали її набагато більше, ніж людина, яка була колись її чоловіком…
В’ячеслав знову з’явився у їхньому житті через рік. Втомлений і вже не такий модний.
Молода дружина вимотала його так своїми забаганками, що він одразу відчув свій справжній вік. Це на тлі своєї дружини він був молодий красень, а в новому житті, порівняно з молодою, він уже був звичайним чоловіком у віці.
Прийшов він до колишньої дружини похнюпившись, просив прощення у дружини і доньки. І вже дідусем йому дуже хотілося бути.
А все просто – йому не було куди більше йти. А тут же свої. І вибачать і приймуть. Так він собі думав…
Його й прийняли, от тільки стосунків колишніх вже не було.
Славко, відчуваючи свою провину перед дружиною, дочкою і особливо перед онуком, став дуже зразковим дідусем.
І тільки після усвідомлення свого віку та цінностей у житті, він зрозумів, що найдорожче, що є у житті – це сім’я…
