– Олено, ти що таке кажеш? Ви з Дімою прожили більше 20 років душа в душу! Яке розлучення? Що трапилося?
Тамара дивилася на подругу величезними очима. Що відбувається? Сім’я Олени та Діми завжди була об’єктом наслідування, еталоном для багатьох. Діма свою Олену від дня знайомства на руках носив. Вони ніколи не сварилися. Народили прекрасну доню Олю, яка тепер поїхала до столиці вчитися
– Розумієш, Томаро, я зрозуміла, що нічого не відчуваю до Діми. Живу, ось наче за звичкою. За звичкою готую йому сніданок, за звичкою сплю, розмовляю. Все одне й те саме. Ми говоримо про одне й те саме, ми думаємо про одне й те саме. Ми любимо одні страви, які я постійно готую. Я так більше не можу. У моєму житті нічого не відбувається, кожен день схожий на попередній. Я навіть знаю, в який момент і як він побажає мені на добраніч, через скільки часу перестане мене обіймати і повернеться до стіни. Ми живемо за звичкою. Ніщо нас не пов’язує, окрім звички.
Тамара зітхнула:
– Олено, просто ви так багато проводите часу разом, що навчилися все робити синхронно. Та й потім… Раніше ж він усе робив так само? Просто тебе це не дратувало.
– Ні, Тамаро, я все вирішила. Мені сорок п’ять. У мене є ще час, щоби все почати спочатку.
– Ти пожалієш про це. Ось побачиш
– І нехай. Але я так не можу.
Олена того ж вечора вирішила поговорити з Дмитром. Вона взагалі не любила в довгу скриньку відкладати те, що можна було зробити одразу. Він прийшов з роботи, якраз у той момент, коли Олена пакувала валізи.
– Привіт, а ти що, кудись зібралася?
– Так, Діма… Я з’їжджаю на мамину квартиру.
– Не зрозумів?
Дмитро присів на диван, ніби боячись підійти до дружини.
– Ось бачиш! А мав би зрозуміти! Наше сімейне життя зайшло в глухий кут. У нас не залишилося кохання, тільки звичка. Ми все робимо за звичкою, а час іде. І ти маєш це розуміти. Я не хочу так жити і не хочу, щоб і ти так жив. У нас є ще час все виправити, знайти когось, до кого з’являться справжні почуття.
– Олено, ти що несеш? Що взагалі відбувається?
– Ти, коли трохи подумаєш, то зрозумієш, що я маю рацію. Життя йде, Діма! Йде.
Він розгублено дивився, як дружина намагається дотягнути валізи до дверей. Олена подивилася на нього:
– Що сидиш? Допоможи.
Дмитро схопився, підійшов до Олени, взяв валізи.
– Олено, хто він?
– Ти думаєш, що я здатна на те, щоб спочатку когось завести, а потім тільки піти?
Олена ображено засопіла.
– Тоді навіщо це все?
– Господи, Діма, ну я ж пояснюю!
***
Вони вирішили поки що нічого не говорити Олі. Донька на канікули має приїхати лише за два місяці. Тоді й скажуть. Олена продовжувала ходити на роботу, зустрічатися з Тамарою. Чомусь радості ніякої від волі не відчувалося. Тамара запитувала:
– Ну що, як ти? Тобі добре?
– Не знаю, поки що. Не вигнати звички з себе. Уявляєш, прокидаюся, і чекаю. Чекаю поки Діма мене поцілує і покличе пити каву.
– Ох, Олено… Мені здається, що дарма ти все це. Ну як так? Від добра добра не шукають.
– Нічого не дарма! Я зустріну чоловіка, у якого закохаюся, як у молодості.
Тамара глузливо на неї подивилася:
– Ну, два тижні минуло, а щось жодного принца на обрії не видно.
– Тамаро! Ти ж моя подруга! Ти маєш бути на моєму боці!
– Так я на твоєму боці. Намагаюся вберегти тебе від помилок.
– Помилка, це коли губиш своє життя, а воно в тебе одне!
Олена говорила, вірніше, намагалася говорити впевнено, правда голос зрадницьки здригнувся. Чесно кажучи, вона й підозрювала, що без Дмитра буде так самотньо. Начебто й не помічала його зовсім останнім часом, а тепер наче порожнеча довкола.
Минув ще місяць. У житті Олени було все як і раніше. Будинок-робота. Намагався один чоловік із нею ближче познайомитися, новенький, із роботи. До кафе запросив. Олена, погодилася на його пропозицію. Той зробив замовлення для себе, а потім поцікавився у Олени:
– Ти ж сама собі замовиш? Ще невідомо, чи вийде у нас щось, тому поки що кожен сам за себе платить.
Вона мало не розреготалася. Ось це чоловік … Її Діма заплатив би не тільки за неї, і за всіх подруг Олени, якби вони були разом із нею. Відразу пішла з кафе, а наступного дня зателефонувала Тамара:
– Олено, треба зустрітися.
Вони знову сиділи у кафе, і Тамара розповідала:
– Ну, що подруго, впустила ти свого Дмитра. Ну, це не дивно. Такий чоловік довго сам не буде. Бачила вчора його, у кафе сидів із молодою дамою. А та старалася, зачаровувала його.
Олена застигла. Її Діма, з іншою жінкою? Якось вона не думала, що це так образливо буде і що буде взагалі.
– О котрій?
– Та ввечері вже, годині о восьмій. Олено? Ти куди?
– Мені треба. Я забула. У справах треба! Тамаро, потім домовимося!
Олена вибігла з кафе, розізлившись. Наразі вона розбереться з Дмитром. Їй начхати на все! Але що там за дамочка? Вона їй зараз покаже!
Тамара з усмішкою спостерігала за подругою, яка ловила таксі. Вона дістала телефон. Набрала номер:
– Вітаю. Готуйся, твоя розлючена дружина помчала до тебе.
Вона буквально забігла до квартири. Тихо грає музика. Відкрила двері в кімнату і застигла. Накритий стіл. Свічки.. її улюблені персики, її улюблений аромат, її улюблене м’ясо. Вона розгубилася. Десь збоку з’явився Діма, тримаючи в руках букет її улюблених білих троянд.
– Ти… Ви… Всі спеціально підлаштували?
По щоках Олени потекли сльози. Чи то радості, чи полегшення.
– Точно. Спеціально. Ну, а як ще поставити на місце твою голівку?
Олена зітхнула і кинулася в обійми до чоловіка. Як же добре у звичній атмосфері, у звичних теплих та міцних руках.
– Пробач мене, Діма, пробач мене нерозумну…
Вони засміялися і сіли за стіл. Як же приємно було Оленці повернутись у все звичне. Вона раптом зрозуміла, що і кохання, яке світилося в очах чоловіка, теж було для неї звичним.
