Петро виріс у багатодітній сім’ї. Батько, любитель погуляти, змінював роботи одну за одною, а мати старалася, як могла по господарству і підробітках, щоб прогодувати трьох дітей.
Петро був старшим у сім’ї, тому допомагав матері, няньчив молодших сестер, носив воду і дрова, а коли дівчатка підросли, то стали теж помічницями по хазяйству.
На той час батька вже не стало.
Мати голосила, шкодуючи недолугого чоловіка:
-Хоч він і гульбанив, але тихий був, не сварився. І грошей хоч мало, але приносив… Ох, Василю… На кого ти нас залишив…
Петро, щоб не чути голосіння матері, йшов з дому, швиденько зробивши свої справи.
Він ішов до хлопців на вечірні посиденьки. Діти збиралися біля старого будинку на краю села. Там кілька років ніхто не жив, а ґанок великий, з широкими міцними сходами, служив хлопцям за лавки.
Діти сідали на дошки і починали лускати насіння і розповідати по черзі всілякі історії – вигадані, чи справжні.
У Петра не було грошей на насіння, і мати його ніколи не купувала, заощаджуючи на всьому.
Але подружка і сусідка Оленка завжди пригощала його. Причому, вона робила це тихо, майже потай, все підсипаючи йому і підсипаючи в кишеню, або долоні ароматне, солодке і маслянисте насіння.
Петро тихо шепотів «дякую» і їв із задоволенням насіння, як і решта компанії.
Йому здавалося, що Оленка і сідала спеціально біля нього поближче, щоб пригощати.
Спочатку він трохи соромився, а потім звик і сам уже сідав поряд з доброю і щедрою дівчинкою.
Але брати щось за так Петру не дозволяла совість. Він почав приходити до Оленки після обіду, коли дівчинка працювала на городі.
Привітавшись, він запитував завжди те саме:
-Твої на роботі?
-Так! А де ж їм бути? Завжди в цей час працюють!
І Петро брався до грядок і вміло і швидко прополював бур’яни, говорячи про те, про се з подружкою.
Оленка не відмовлялася від допомоги, любила поговорити, а з Петром їй було веселіше.
Після допомоги вона виносила в сад гарячий чайник і вазу з цукерками та ватрушками.
Петро скромно відмовлявся, але дівчинка не відпускала його, поки не почастує солодощами з чаєм.
Цукерки в будинку Петра були рідкістю, хіба що на свята. Тому він у душі був вдячний дівчинці за її привітність…
Петро старався і в навчанні, щоб не бути гіршим за інших. Але науки давалися йому нелегко. Тільки у спорті він був найкращий. Тому й пішов він після школи в училище на відділення фізичного виховання.
Оленка ж стала медсестрою.
Діти, ставши дорослими, тепер рідше зустрічалися. Тільки коли приїжджали з міста додому на свята.
Петра було не впізнати. Худенький у дитинстві хлопчик перетворився на мускулистого чоловіка.
А Оленка була такою ж синьоокою і миловидною дівчинкою-дівчиною, стрункою, худенькою і усміхненою.
Заміж вона вийшла рано, бо рано не стало батьків.
Дівчина шукала втіху у коханні, хотіла швидше створити сім’ю.
Коли Петро дізнався, що Оленка «вискочила» заміж за Івана, розв’язного і балакучого хлопця з їхнього села, то дуже здивувався.
Йому здавалося, що вони зовсім не підходили один одному. Але молодята почали жити сім’єю і через рік у них народився синочок.
Петро не поспішав влаштовувати своє особисте життя. Він, на диво матері, показав на роботі у спортивній школі гарні організаторські здібності і незабаром його призначили директором спорткомплексу у місті.
Його сестри вже створили сім’ї і поїхали жити у місто.
А в Оленки життя не склалося з чоловіком.
Якось Петро приїхав в село до матері погостювати. Ніна Петрівна насмажила пиріжків, спекла пиріг. Вони сіли вечеряти.
-Ти про подругу свою чув? – раптом запитала мати. – Чоловік в Оленки – копія нашого батька по поведінці. Гульбанить, ходить невідомо де… Ні дитина, ні дружина йому не потрібні. Сумно. Як я її розумію!
Петро різко встав з-за столу.
-От же ж! І навіщо вона за нього заміж вийшла? Була в достатку раніше. А з ним що?! Пам’ятаю я нашого батька… Біда та й годі.
-От-от, – продовжувала мати. – Він у неї з дому тягає все. І магнітофон, і одяг, і кришталь батьків Оленки, і до рушників добрався. І є ж такі люди, хто купує… Адже ж розуміють, куди гроші підуть. А все одно беруть…
-Напевно, допомога їй потрібна? Позичати не приходить? – прямо запитав у матері Петро.
-Ні, не позичає, але з грошима у неї туго, дуже туго. Заробіток у неї невеликий, копійки. І від чоловіка – нічого. Біда…
Петро походив по кімнаті, явно щось обмірковуючи, а мати, зрозумівши, що розповіла зайве, попросила:
-Ти не втручайся в їхнє життя тільки, Петре. Не наша це справа. Чужа сім’я. Якщо живе вона з ним, значить – любить.
Тоді Петро сів перед матір’ю і розповів їй, як дівчинка все дитинство годувала його насінням, пиріжками і пригощала чаєм з цукерками. І що він не може жити спокійно, знаючи, що його колишня подружка дитинства так живе зараз та ще й з малюком на руках.
-Що ти збираєшся робити, Петре? – запитала мати. – Ти тільки цього її не чіпай. Краще їй так якось допоможемо.
Петро кивнув і поїхав у місто. А через пару днів повернувся на своїй машині і вивантажив матері біля будинку два мішки, кілька ящиків і коробок з продуктами і пакети з речами.
-Що це? Ти що, Петре, переїжджаєш до мене, чи що? Оце радість. Хоч одна дитина поруч буде…
-Та що ти, мамо. У мене робота у місті. І житло там є. А привіз я тобі продукти. Глянь сама. Що мішки з насінням, то не дивуйся. Оленка зрозуміє. Самому мені давати їй продукти, і тим більше насіння, незручно… Ще подумають щось… А ти розпоряджайся, як знаєш. І сама їж, і їй допоможи.
-Петре, а як же твої сестри рідні, їм хіба не треба?
-Ти ж знаєш, що я їм на кожне свята гроші надсилаю. Тим більше, мають хороших чоловіків обоє, слава Богу.
-Так, дякувати Богу, – повторила мати.
-Я зараз їду у місто. Ти не скупися, Олені допомагай, носи, щоб не дуже бачили сусіди, помаленьку, але постійно. Закінчаться продукти, я ще привезу. Чого-чого, а ситі ви в мене будете. Бувай.
Петро обійняв матір, поцілував і поїхав. А жінка пішла у комору. У двох мішках було велике добірне насіння.
-Ото вже насмажу… Смачно буде, – зраділа Ніна Петрівна.
У коробках були згущене молоко, тушонка, крупи, макарони і пачки з борошном. В окремому пакеті лежали кульочки з різними цукерками. Їх мати перенесла в кімнату і поклала в буфет. Вона охала та ахала на щедрість сина.
Він і раніше привозив їй продукти з міста. Балував і цукерками в коробках, і свіжою морською рибою, яку мати дуже любила.
Але сьогодні він привіз особливо багато.
-Ох, Петре, хлопчику ти мій. Тільки от, де твоя доля заблукала?
Жінка зробила все, як просив син. Вона почала заходити до Олени щотижня ввечері, і приносила їй продукти.
Спочатку Оленка не брала нічого, але коли побачила насіння, то одразу здогадалася, від кого усі ці подарунки.
Вона заплакала, дивлячись на насіння, опустила в нього руки, перебираючи. А потім сказала Ніні Петрівні:
-Привіт Петру передавайте, і подякуйте йому. Треба ж… Скільки років минуло. А пам’ятає. Я дуже йому дякую. Тільки нехай не переймається за нас більше. Я на розлучення подала вже два тижні тому. Тож незабаром моє нещастя закінчиться. Я сподіваюся…
Ніна Петрівна кивнула і пішла додому. Вона не знала, що й думати. Тепер Оленка буде вільною жінкою. А син її не одружений…
-Оце так справи… – бурмотіла жінка. – Що тепер буде? Невже надумає мій Петро одружитися з нею?
Але час ішов. Ніна Петрівна слухняно носила подарунки Олені, вони пили чай. Олена щоразу з вибаченнями брала продукти, обіцяючи згодом повернути борг.
Але Ніна Петрівна зупиняла її словами:
-Не тобі, а синочку твоєму. Якщо ти соромишся брати, то дитинці залиш. Бо ж Господь допомагає руками інших людей. Значить так треба…
Оленка розлучилася з чоловіком і вже рік жила сама. Вона стала веселіша, у будинку з’явилися нові штори на вікнах, синочок ходив у садок, і був копією мами.
Ніна Петрівна іноді сиділа і нянчилася з Олежиком, а він називав її бабусею. Петро приїздив до матері і завжди привозив малюку нові іграшки.
Вони зустрічалися з Оленою у матері, пили чай, згадували дитинство, юність і жодного слова не говорили про невдале заміжжя Олени. Наче й не було цих чотирьох років у її житті.
Петя став частіше приїжджати до матері. І звичним питанням уже в нього було:
-Оленка давно приходила? А Олежик у тебе сьогодні?
-Синку, ти б спочатку хоча б про моє здоров’я запитав! – усміхнулася мати.
-Вибач мамо… Як ти? – запитував Петро, а сам поглядав у вікно.
-Та добре все в мене, не переживай. Іди вже, сходи до неї. Вона вихідна зараз. Вдома. Теж, мабуть, чекає. Досить вам у кішки-мишки гратися. Усі вже давно шепочуться про вас. Іди вже…
-Вічно у нас так, – засміявся Петро. – Не встигнеш подумати, а люди вже й сватають.
Він підійшов до матері і раптом обійняв її.
-Що ти, синку? – здивувалась вона.
-Дякую тобі, мамо. Ти така… Все розумієш. І все приймаєш, як є. Спасибі.
Ніна Петрівна перехрестила сина і пішла до ікони. А Петро вже вибіг на ґанок. Потім повернувся в сіни і витяг з пакета букет хризантем.
Нікого не соромлячись, він пішов до будинку Олени.
-Шепочуться вони. Ох, вже ці баби… Ну почекайте! Я вам покажу, як шепотітися…
Він підходив до знайомого з дитинства ґанку, не знаючи, що Оленка, затамувавши подих, стоїть у темній кімнаті і дивиться через тюль, як він несе їй квіти…
