Від Володимира пішла дружина. Два роки терпіла, терпіла та й пішла.
Втомилася від байдужості чоловіка та нахабства свекрухи і, залишивши дитину, просто пішла. Зібрала у валізку свої речі, сказала, щоб її не шукали, і ось уже три місяці, як її немає…
А вдома тепер… Володимиру з роботи взагалі не хотілося повертатися. У будинку не прибрано. Дитина вередує. Холодильник порожній. Суцільні проблеми, одним словом.
Зоя Миколаївна, мати Володимира, всього встигнути не може. Та й не хоче вона все встигати.
-Ти, синку, дружину собі іншу шукай, – казала Зоя Миколаївна. – Бо сил моїх більше нема. Досить! Я не для того на пенсію виходила, щоб пелюшки прати, та обіди вам усім готувати і килими пилососити. Тим більше, що ви всі, виявляється, насмітити великі майстри!
-Та хто ж піде за мене, – говорив Володимир. – У мене ж дитина.
-Про дитину не турбуйся, – говорила Зоя Миколаївна. – Знайдемо, куди прилаштувати. Варіантів багато. Головне, з Катериною розлучайся. І шукай собі нормальну дружину. Яка не втече. А вона тобі інших дітей народить.
-Е-е, – думав Володимир. – Так у мене нічого не вийде. Це ж на кому треба одружитися, щоб вона мою маму терпіла? Та якщо така знайдеться, то вони вдвох мене тут… Навіть уявляти не хочеться. Ні, мамо! Нічого в тебе не вийде. А мене та Катя цілком влаштовувала.
Володимир почав шукати свою дружину, яка втекла.
Дізнався, де вона винаймає квартиру, і поїхав туди.
-Вибач, Катю, – одразу почав Володимир. – Я винен. Повертайся.
-А як же Зоя Миколаївна? – запитала Катя. – Я з нею не житиму.
-І не треба, – сказав Володимир. – Вона на своїй дачі буде жити. А що? Будинок там добротний. Теплий. Автономне опалення. Свій газовий котел. Батареї – у кожній кімнаті. Будь-які морози витримає. Ділянка, щоправда, маленька. Натомість село велике. Навіть магазин продовольчий є.
-А якщо вона не погодиться? – запитала Катя.
-Погодиться, – впевнено сказав Володимир, і поїхав вирішувати справи з мамою.
Зоя Миколаївна сиділа на кухні і збентежено дивилася на сина.
-Як же так, синку? – сказала вона,. – Рідну матір із хати виставляєш?
-Не виставляю, – спокійно відповів Володимир. – Сама вибирай. Або житимемо так, як зараз живемо. Коли неприбрано і з порожнім холодильником. Або спокійно живи собі одна на дачі. А ніяких дружин я більше шукати не збираюся.
-Я погоджуюся їхати на дачу, – сказала Зоя Миколаївна, почувши з кімнати голос дитини.
І вже через тиждень Зоя Миколаївна переїхала на дачу, а Катя повернулася до Володимира.
Минув рік.
Зоя Миколаївна, як і раніше, жила на дачі.
-З одного боку, ніби все й нічого, – казала Зоя Миколаївна. – Свіже повітря і ніхто не нервує. Але з іншого боку… Нудьга. Влітку ще куди не йшло. Син із невісткою на вихідні іноді в гості заїдуть, онуків привезуть. А решта часу… Дуже нудно. Інтернет хоч є.
І сидить Зоя Миколаївна цілими днями перед комп’ютером, щоб не так нудно було.
І ось якось прочитала вона статтю про те, як одна незаміжня і дуже проста жінка у віці, у себе на ділянці чоловіка знайшла і врятувала. І не просто чоловіка, а мільйонера.
А сховали його на тій ділянці якісь люди за те, що він не хотів із ними ділитися своїм багатством.
Мільйонер, звичайно, подякував добрій жінці за те, що вона його знайшла. І поцікавився, як, мовляв, він віддячити їй може.
А жінка каже, які, мовляв, подяки, я, каже, не заради винагороди, а випадково вас знайшла.
Мільйонер бачить, що жінка чесна, безкорислива, без якоїсь корисливої думки і полюбив її за це.
А оскільки він ще й неодруженим виявився, то запропонував їй і руку, і серце.
А вона, бачачи його таку відкритість та простоту, теж його полюбила. І стали вони чоловіком і дружиною. І зараз ця жінка дуже навіть непогано живе в окремій елітній квартирі в центрі столиці, зі своїм чоловіком.
-Тьху, ти, – розгнівалася Зоя Миколаївна, дочитавши до кінця. – Що тільки не вигадають. Тут тобі і ділянка садова, і порятунок, і наречений багатий.
Ага. Розмріялася. Адже ж хтось вірить у все це. Мене син рідний із дому, можна сказати, виставив. А вони мільйонерів на ділянці знаходять.
Зоя Миколаївна похитала головою і вийшла надвір подихати свіжим осіннім повітрям.
-А з іншого боку, – подумала Зоя Миколаївна. – У житті і не таке трапляється. Чому б і не в столиці? Раптом і справді? А жінці пощастило. Що тут дивного? Чудеса й неймовірніші бувають.
-От нещодавно одна жінка в лотерею головний приз виграла, – думала далі Зоя Миколаївна. – Тепер не знає, куди подіти свої мільйони. Оце, я розумію, диво. А тут що? Ну, знайшла вона на своїй садовій ділянці мільйонера.
Подумаєш! Теж мені подія. У мільйонерів свої чудасії. Може, це у них сьогодні така розвага. Гроші подіти нікуди, ось вони і вигадують собі різні забави.
І так ця думка засіла у Зої Миколаївни, що вона почала думати, ніби воно так і є насправді.
Що справді сьогодні мільйонери так розважаються. Ну, як гра в них така. Мільйонера ховають десь на дачі, а якась жінка, якій пощастить і на чиїй ділянці таке станеться, його знаходить.
І мільйонер, якого сховали, зобов’язаний одружитися з тією, яка його знайде.
-Та ні, – думала Зоя Миколаївна. – Нісенітниця це повна. Хіба таке можливо? Хоча… Чому ні? Сховав себе наречений на якійсь ділянці, а яка його знайде, та, отже, і є його наречена.
Вона присіла на лавку і почала мріяти далі.
-А добре б, – думала Зоя Миколаївна. – Якби й на моїй ділянці якогось мільйонера сховали. А я його знайшла б. А що? Жінка я проста, п’ять років як розлучена. Син уже дорослий та самостійний. З хати он мене виставив. Чому й мені не може посміхнутися щастя? Та й набридло мені весь час на дачі.
Влітку ще так собі. А в решту часу нудно. А в квартирці, та в елітній і ще й в центрі. Як добре! Та ще й із багатим чоловіком. Ось воно щастя. А влітку ми з ним на дачу їздитимемо.
Але, звісно, такі думки були недовгі.
-Зовсім я вже понавигадувала нісенітниць, – посміялася Зоя Миколаївна. – Це ж треба почати мріяти про отаке. Ще, не дай Боже, і справді сховають тут у мене кого.
Вона насварила себе за такі мрії і пішла спати.
А вночі прокинулася. Від шуму якогось.
Чує, начебто як на її ділянці хтось вештається. Вона до віконця. І точно! Ходить хтось! І не один. Їх декілька. Щось розмовляють тихими голосами.
-Невже й справді прийшли? – подумала Зоя Миколаївна. – Накликала на свою голову. А може, це і до мене в двері щастя постукало?
У цей час у двері її будинку й справді постукали.
Зоя Миколаївна, стрибнула на ліжко та з головою сховалась під ковдру. Постукали ще раз, але вже дужче. Вона принишкла.
-Ти у вікно постукай, – почула Зоя Миколаївна. – Навколо будинку обійди і постукай. І в двері у всі. Раптом хтось у домі є. Нам тут зайві свідки не потрібні.
Хтось пішов навколо будинку і став стукати у всі вікна та двері.
-Нема нікого, – сказав хтось. – Можна починати.
-Впевнений? – запитав інший голос.
-Впевнений, – почулося у відповідь. – Можна копати.
Зоя Миколаївна тихенько злізла з ліжка і рачки підкралася до віконця і стала слухати.
-Тут копати? – почула вона чийсь глухий голос.
-Трохи правіше, – сердито відповів другий голос. – Та вимкни ти ліхтарик. Побачить хтось. Лопату давай.
-Ховають! – подумала Зоя Миколаївна.
Вона рукою прикрила рота, щоб не закричати.
-Та копай і пошвидше, – почула вона. – Усю ніч збираєшся тут возитися. Світає скоро.
-Не виходить швидко, – говорили у відповідь. – Земля тверда.
Зоя Миколаївна не помічала, як летів час.
-Усе! Годі копати, – сказав хтось.
-Тепер закопуй.
Стало тихо.
-Усе! – подумала Зоя Миколаївна. – Сховали!
Але на вулиці ще було темно і вона одразу не ризикнула виходити.
-Дочекаюсь світанку, – подумала Зоя Миколаївна. – А моє нікуди від мене не втече.
Вона мріяла, як викопуватиме своє щастя.
-Понавигадувала знову собі, – думала Зоя Миколаївна. – Зрозуміло, що там не людина. Хоча… А чому ж ні? – стрепенулася вона.
Зоя Миколаївна швидко вибігла з хати, прихопивши на веранді лопату. Вона швидко визначила місце, де копали.
Копала Зоя Миколаївна яму, мріючи то про скарби, то про багатого чоловіка. Вона викопала вже досить глибоку яму, але нічого й нікого не знайшла.
-Що за нісенітниця? – не розуміла Зоя Миколаївна. — Може, я не там копати почала?
Вона оглянула всю ділянку.
-Та ні, – сказала вона. – Все там. Та й чула я, що саме тут вони й працювали. Ось під цим вікном.
Зоя Миколаївна почала копати далі, глибше і ширше.
Результат той самий.
Весь день вона витратила на те, щоб закопати яму, яку вирила.
А вночі, коли вже час прийшов спати, їй спало на думку.
-А що коли, – думала Зоя Миколаївна. – Вони не закопували, а щось відкопували?
Вона одяглася і вийшла надвір. Підійшла до місця розкопок.
-Звісно, відкопували, – розмірковувала Зоя Миколаївна. – Мабуть, тут під вікном було щось закопане, а вони вночі прийшли й викопали. От я вже зовсім нерозумна.
Заспокоєна цією думкою, Зоя Миколаївна пішла спати. Але їй не спалося. Думки заважали.
-Ех, та й ледарка я, – думала Зоя Миколаївна. – Адже вже скільки тут живу, ні, щоб посадити під вікнами квіти якісь, чи кущі. Давно сама знайшла б ці скарби. Здала б комусь треба і купила б собі квартиру.
Але наступного дня Зоя Миколаївна прочитала іншу статтю.
Як одна проста і незаміжня жінка, продала свій будиночок на маленькій садовій ділянці і купила на нього квартиру в центрі міста. А сусідом її виявився дуже милий, простий, а головне неодружений мільйонер. І не минуло й півроку, як вони покохали одне одного і стали чоловіком та дружиною.
Спочатку, звичайно, Зоя Миколаївна сказала, що все це повна нісенітниця. Що такого не може бути. Тому що немає і не може бути таких мільйонерів, яким потрібні маленькі садові ділянки!
-Це те саме, як і про те, що хтось там ховає когось чи щось, а хтось потім знаходить, – думала Зоя Миколаївна. – Копали. Знаємо.
Але коли емоції вщухли, і вона все спокійно обміркувала, то вирішила, що в житті чого тільки не трапляється. І дала оголошення про продаж своєї ділянки з будинком.
І тепер Зоя Миколаївна мріє, щоб на ділянку із домом знайшовся покупець. Мільйонер, розлучений, діти дорослі…
А головне, що живе він в елітній квартирі в центрі міста. І ось Зоя Миколаївна вирішує тепер. Продавати свою ділянку з будинком чи, може, у них і так все зростеться?
А через місяць Зої Миколаївні сусідка розповіла, що по селу плітки ходять дивні.
Що нібито колись невідомо, які саме сусіди, закопали десь в селі скарб. А потім їх не стало.
Спадкоємці їхні будинок з ділянкою продали, не знаючи про це.
А потім знайшли листа серед старих альбомів, де було описано місце, де заховано скарб.
І от нібито вони приїжджали недавно в село відкопувати, думаючи, що восени нікого на дачах немає…