Галина Петрівна встала рано. Потроху розходилася і вийшла на ганок. Ласкаве, вересневе сонечко потихеньку нагрівало землю, що охолола за ніч. Навколо весело щебетали пташки. На величезному кущі Клематиса, що розрісся вздовж усього паркану, дзижчали бджілки сусіда, збираючи пилок. Сьогодні Галина мала подорож. Вона тяжко зітхнула, згадавши свій вчорашній сон.
Подивилася своїми синіми, не по-старому, чистими, очима в небо і тихенько прошепотіла: -Ех…Вітя, Вітя… Як же мені тебе не вистачає. Кинув мене тут одну…
Сіла на лавку біля ґанку. Лавка була гарна, прикрашена кованими гронами винограду та хитромудрими візерунками. Син постарався… Таку ж і батькові зробив. На могилку…
З новою силою наринули на неї спогади… Минулого вересня її Віктор був ще з нею. Ось у цього куща стояли, милувалися на квіти під веселе дзижчання цих бджілок… А тепер… Бджілки – ось вони… А Віктора вже півроку як не стало… Сльози набігли на обличчя Галини.
Проте, розсиджуватися було ніколи. Сьогодні, Галина вирішила з’їздити на цвинтар. Віктор наснився вчора. Уві сні він увійшов до кімнати, невеселий. Ти, каже Галю, прийди до мене, обікрали нас.
До чого сон цей, жінка не зрозуміла.
На цвинтарі було тихо і пусо… Тільки слабкий вітерець колихав ще зелені листочки на молодій березці, з любов’ю посадженою неподалік могили невтішною дружиною… Підійшовши до огорожі, старенька зупинилася, не вірячи своїм очам.
– Та що ж це… Вітя… Та як же так… Хто ж це зробив?
Але її, звичайно, ніхто не відповів. Улюблені очі безпристрасно дивилися на неї з фотографії. А самої лавки поруч із могилою не було… Не було тут, і з любов’ю зробленого сином такого ж, кованого, столика.
Галина почала розрівнювати землю.
– Нічого, Вітя… Не переживай… Синочок зробить нову, ще кращу, – вона схлипнула і гірко заплакала… – Правду ти казав. Сон в руку. Треба було, все ж таки бетоном залити, як Володя казав.
Усю дорогу вона згадувала, як Володя з любов’ю робив цю лаву і столик. Як говорив при цьому: “Будеш, мамо відпочивати, коли до тата прийдеш. Ноги-то вже не ті… Ось і посидиш, відпочинеш, з татом поговориш».
– Аж надто гарна, сину.
– Ну не для чужого ж дядька роблю.
Вдома з важким серцем вона набрала номер сина.
– Володя. Забрали. Біля тата з могилки лавку і столик забрали.
– Ну нічого собі! У кого ж совісті вистачило. З могили.
– У когось тай вистачило…
– Ти мамо, не переживай. Я ще кращу зроблю.
– Куди вже краще. Щоб знову сперли…
– Ні! Ми тепер бетончиком. Та глибше…
Після розмови з сином, на душі Галини стало трохи легше… А вже на вихідні приїхав Володя. Почав робити нову лавку.
– Сину, меду взяти, сусід пропонував.
– Мамо, ну я ж тобі казав, не раз вже, розбавленим вони медом торгують. Не бери ти в нього… Я тобі привезу. У нас на роботі хороший мед Петро продає. Та й дешевше. Не бери, зрозуміла!
– Ну, добре не буду…
Однак, у понеділок, старенька, глянувши на бджілок, що активно збирають пилок, весело гудуть біля квітки, вже так меду захотіла, що не стерпіла – пішла до сусіда.
Подзвонивши у хвіртку, зробила в нерішучості крок назад. За високим парканом почулося бурчання: “Кого це там принесло”… Заскреготав засув…
– А ти…
– Привіт, Вадиме.
З хвіртки виглянув невеликого зросту чоловік, худий, з вічно бігаючими, очима. Одразу зачинив за собою двері.
– Привіт. Чого хотіла?
– Та, медок, хотіла запитати, чи є у вас?
– Є. Скільки тобі?
– Та ось, літру візьму. Вона простягла банку.
Той, не дивлячись їй у вічі, пробурчав: «Двісті гривень».
Галина простягла гроші.
– Чекай. Зараз принесу.
Він пішов. Галина зачекала кілька хвилин. Потім, потихеньку прочинила хвіртку. Жіноча цікавість взяла гору: “Ось скільки живуть поруч, а у двір до себе жодного разу не пустили. Парканом відгородилися, сваряться весь час … Що там у них …”
На подвір’ї було гарно. Доглянуті доріжки, клумби з квітами, гарний газон, на краю якого, стояла… Вікторова лавочка і поруч столик з його могилки.
Галина Петрівна, миттю розвернулась і пішла до себе, забувши про мед. Їй не хотілося не те що говорити з цією людиною … Навіть перебувати поруч з ним, було неприємно…
Вдома, вона сіла і тихо заплакала… Згадалося, коли син робив цю лавку, сусід не без заздрощів сказав, що хотів би таку. А син відповів, що, може, потім і зробить колись, а цю батькові робить… Вона зітхнула.
– Ох, Вітя, Вітя. Де це бачено… Зовсім люди совість втратили… Сусід!… Як же так?
Увечері вона стала перед іконою Пресвятої Діви і почала, як завжди, молитися. Вона не просила покарати кривдника… Просила тільки допомогти не тримати образи в серці… Допомогти пробачити.
Син, дізнавшись таку новину, звичайно розлютився. Мати ж умовляла як могла: “Не треба, синку, не зв’язуйся з ним, Бог їм суддя, не вартий він того”
А приблизно через тиждень з Вадимом почали відбуватися дивні, незрозумілі речі.
Посеред ночі в кімнаті почали лунати якісь стуки, перегоріли всі лампочки… Увесь мед, заготовлений за літо, став гірчити. А потім і зовсім, сталася страшна подія… Дружина Вадима, Тетяна, поїхала на тиждень до своїх батьків. Першої ж ночі, приблизно після опівночі, у двері голосно постукали. Від несподіванки Вадим аж підскочив у ліжку. Було страшнувато… Адже хвіртка зачинена. Як у двір зайти могли… Він увесь напружився. Але, не встиг він підвестися, як прямо перед ним, виник силует чоловіка… На Вадима повіяло холодом…У світлі повного місяця він розгледів, що це ніхто інший, як його сусід, дядько Віктор.
Той глянув на нього впритул і тихо, промовив: “Поверни, що в’зяв. Мало я тобі добра робив. Ось ти як мені відплатив.». І зник…
З тієї ночі Вадим став нервовим, погано спав. А одного холодного осіннього вечора, з’явилася в будинок Галини дружина Вадима, Тетяна.
– Вибач ти нас тітка Галино… Дурницю зробив мій Вадим… Заберіть ви цю лавку.
– Бог пробачить… Не мені, грішний, вас судити…
І лавку повернули на її законне місце.
