Надія чистила картоплю на кухні, коли раптом на телефон прийшло повідомлення – не стало Оксани, дружини Миколи…
Надія ахнула, і прикрила рот рукою. Пробігла неприємна думка про те, що людина не вічна.
Рано чи пізно прийде термін… Хотілося би, щоб «пізно», але жодних гарантій.
Але що гріха таїти – й інша думка проскочила в голові Надії, майже радісна думка:
-Нарешті…
Ні, Надія жінка не злоблива і дружина Миколи нічого поганого їй не зробила. Хіба, що Оксана була дружиною, а Надія лише коханкою.
Щоправда, це слово їй не подобалося, вона воліла говорити про себе «кохана».
Так чоловік звертався до неї частіше не за ім’ям, називаючи «Крихітка».
Їхній таємний зв’язок тривав майже десять років. Саме до Надійки Микола приходив зі своїми радощами і невдачами.
Про всі зміни на трудовій ниві Надя дізнавалася першою, бо дружині все це було не дуже цікаво.
-Оксанці головне, щоб я зарплату вчасно приносив, – зітхав Микола, поклавши голову на Надійчині коліна.
Тому якою працею дістається зайва копієчка вона не знала.
Всім він ділився з Надійкою, завжди готовою вислухати і зрозуміти чоловічі проблеми. Адже чоловікові так важливо бути головним, досягати нових висот, розвиватися. Але втому ніхто не скасовував, і підтримка потрібна будь-кому.
-Як не хочеться йти від тебе душечко моя, – зітхав чоловік щоразу, коли приходив час прощатися. – Ах, як хотілося б залишитися з тобою назавжди…
Надя все розуміла, витирала сльозинку, що набігла, вдихала на прощання аромат коханого чоловіка. І намагаючись бути безтурботною, шепотіла:
-Все налагодиться, Миколко, ось побачиш…
І ось все «налагодилось». Звичайно, не таким шляхом як очікувала Надія, але може воно і на краще. Адже до неї не прилипне слава розлучниці, не доведеться пояснювати, що з Миколою вони давно один одного люблять і, безперечно, дві половинки одного цілого, просто обставини складалися так, що разом бути не виходило.
То у його дітей складний перехідний вік, то житлові питання, то у дружини неприємний діагноз, і зайва тривога призведе до сумних наслідків.
Власне так і вийшло, але тільки Надія тут ні при чому. Вона була готова чекати Миколу стільки скільки буде потрібно, адже це людина, призначена їй з верху. І жодні бюрократичні формальності перешкоджати цьому не в силах.
«Скільки завгодно» чекати не довелося, Оксана царство їй небесне, залишила цей світ так і не дізнавшись про зв’язок чоловіка.
Звичайно, доведеться потерпіти якийсь час, перш ніж бути разом назавжди. Але тому, хто чекав десять років, ще один рік – дрібниця.
Пройшли поминки, сорок днів… Надія коханого не турбувала, розуміла, що поруч діти, рідня, швидше за все, накопичилося багато роботи.
Вона вже все розуміє, тому чекає і радіє будь-яким звісткам від нього, хоча б смс з побажанням доброго ранку.
Нарешті він прийшов і Надя вдихнула такий знайомий і улюблений його запах.
-Надійко, кохана моя, як я нудьгував! – обняв він її. – Я так втомився, так втомився!
-Розумію, милий, все розумію. Давай повечеряємо і помасажую тобі голову, ось побачиш, всі печалі підуть.
-М-м-м… У тебе чарівні руки, – воркував Микола від задоволення через годину.
Життя текло як річка, що вийшла з берегів, прокладаючи новий шлях.
Зустрічі ставали все частішими, з кожним днем вони пізнавали один одного з нового боку, немов знайомилися заново.
І не треба було нікуди поспішати, поспішно заправляти сорочку, перевіряючи чи не вдягнув білизну навиворіт. Життя тільки починалося!
Минув час і Микола залишився ночувати. Скільки разів Надя мріяла про неквапливий сніданок з коханим.
Уявляла, як варить йому каву, смажить оладки, проводжає, поправляє краватку, цілує.
І ось мрія збулася!
Вона вже замислювалася про те, що варто оформити шлюб офіційно. Тільки треба ще почекати, пам’ять покійної Оксани треба поважати. Але Надя вже приміряла на себе нове прізвище, адже й мови не може бути щоб вона залишилася з дівочим. Належати один одному треба до кінця!
Штукатурка на фасаді ідилії почала обсипатися непомітно. Спершу з’явилися перші тріщини, що ледь помітні спочатку.
-От же ж! – вигукнув чоловік, застібаючи сорочку.
-Що трапилося?
-Комірець! Ти подивися на нього, він весь зморщений.
-Зніми, зараз попрасую.
-Ти вже вчора прасувала сорочку, комірець не попрасувала, чи що?
-Попрасувала, але, мабуть, сорочка пересохла. Знімай швидше!
-Люба моя, я спізнююся, – він роздратовано простяг сорочку Надії, яка стояла з праскою напоготові і поперемінно дивився, як вона прасує комір і на годинник.
-Давай сюди! Бо я запізнюся на нараду. Сьогодні якраз нашу ідею мають обговорювати.
Через десять хвилин, зачиняючи за ним двері, Надя почала наносити макіяж, а в голові звучало:
«Не попрасувала!». Так вона на цю сорочку половину вечора витратила!
Її батько одягав сорочки тільки на свята. І прасував він сам, примовляючи, що мати обов’язково зіпсує. А мати посміхалася: баба з воза і т. д…
Нарешті вона вийшла з квартири, і викинувши сорочку з голови, поспішила на роботу.
-Як пройшла нарада? Ти довів, що твої розрахунки вірні? – запитала Надія увечері.
-Що? А, ну так… Втомився дуже.
-Розкажеш?
-Не хочу, кохана моя. Цілий день сьогодні на цю тему говорив.
-Зрозуміло… Ну, відпочивай.
-Ти мені на завтра гуляш не клади, у мене сьогодні від нього така печія була! Краще рибу. Гаразд?
-Риби нема, Микола.
-Як нема? Я ж недавно купував хека.
-Так я його в неділю смажила. Забув?
-А, ну так… Гаразд, тоді просто гарнір поклади.
Надія тільки відкрила було рота повідомити, що взагалі-то готувати зараз вона не планувала. У неї теж був важкий день. Але, дивлячись, на Миколу, що розтягнувся на дивані, чомусь запитала:
-Рис зварю, будеш?
-Ага, тільки ти піджарку окремо посмаж, проціди спочатку від зайвої олії, а тільки після того змішуй.
-Гаразд…
Через кілька місяців Надя спіймала себе на думці, що радіє тим дням, коли Микола йде ночувати до себе.
От же ж добре: можна весь вечір дивитися кіно, неспішно водячи праскою по блузках, або взагалі нічого не робити, навіть посуд, що залишився після вечері, залишити на ранок.
Їй одній багато не треба: салатик зробила, котлету вчорашню підігріла і вечеря готова. І, головне, не треба думати, що покласти Миколі в контейнер на обід.
Незакручена кришка від тюбика зубної пасти, піна для гоління, не змита з раковини, чайний пакетик, залишений на столі і сорочки… У любові виявилося стільки побутових нюансів!
І розмов стало менше – Микола дуже втомлювався на роботі. Їй це не дуже стало цікаво. Набагато більше її цікавив матрац, який давно пора замінити на новий, тому що старий скрипить: на двох він не розрахований.
Так і взагалі можна одразу нове ліжко, недаремно ж Микола на меблевому виробництві працює?
Але скільки б вона не натякала і навіть прямим текстом говорила, толку не було.
А ще прийшла пора збирати смородину, варити варення, але Микола не хотів їхати на дачу, посилаючись на ремонт автомобіля.
І їй, як і раніше, довелося тягнути відро ягід у переповненому автобусі.
А колись він казав, що на балконі не завадило б полички почепити, мабуть, забув…
Колись… Все це було колись і тепер уже здавалося, що не з ними. Куди поділися душевні розмови, палкі поцілунки, взаємна підтримка, пристрасть? Яким вітром здуло їхній «замок з піску»?
-І як я раніше не помічала, що він такий примхливий? – думала Надія, складаючи рагу в контейнер (щоб завтра не готувати). – І взагалі, невже не можна пообідати в їдальні? До чого всі ці банки-склянки, коли в їдальні дешево і різноманітно?
І раптом промайнула думка:
-Господи, як же Оксана його терпіла?!
Надія кинула ложку в сковорідку, налила каву і задумалася.
-Ось так зникають мрії… – сумно зітхнула вона.
Сьогодні вона була одна – вихідний від сімейного життя.
Так, побут здатний зруйнувати багато стосунків. І нікуди від нього не подітись, от і доводиться вчитися домовлятися. А це не завжди просто…
