– Я з тобою розлучаюся. Іди з моєї квартири.
Так заявив Марії чоловік, одного разу заявившись додому за північ. Нічого не віщувало біди, і жінка здивувалася. Адже Марія навіть не працювала! Шість років вони прожили у шлюбі. Рік тому Ігор змінив роботу – за знайомством улаштувався на гарне місце. Тоді він і сказав:
– Коли я приходжу додому, мені потрібно, щоб була гаряча вечеря, тепла ванна, і дружина, яка розуміє. Звільняйся!
Марія не будувала жодної кар’єри, але копійчину в будинок приносила. Однак, коли чоловік сказав, що Марія потрібна йому вдома, вона запитала:
– Ти точно певен? Я можу готувати зранку. Встану раніше, і …
– І на кого ти будеш схожа через місяць такого життя, Марія? Ні, давай, попрацюй домогосподаркою!
Обійняв, поцілував – заспокоїв дружину. І вона пішла з роботи. Удома тепер двадцять чотири години на добу була чистота, увечері на чоловіка чекала смачна і гаряча вечеря. Його зарплати сім’ї справді вистачало. Він навіть змінив машину, і почав подумувати про те, щоб купити більшу квартиру.
Правда, Ігор став останні місяці приходити все пізніше. Марії він із серйозним обличчям пояснював:
– А ти думала, гроші просто так даються? Іноді й ночами доводиться працювати.
– Вночі? В офісі?
У чоловіка завжди були чіткі пояснення. Марія думала про те, що якби у них була дитина, то все було б по іншому. Але дітей чомусь не виходило. Від нічого робити жінка відвідала лікаря. Обстежувалася.
– Все гаразд у вас, – знизав плечима лікар. – Чоловіка також треба обстежити.
Марія спробувала сказати про це Ігорю, а він раптом влаштував скандал. Кілька разів повторив “за моєю спиною”. Наче Марія за його спиною крутила шашні, або ще щось в цьому роді.
– Я думала, ми хочемо дитину… – пробурмотіла засоромлено жінка.
– Ну не зараз же, Марія!
Чому не зараз Марії ніхто не пояснив. А через кілька тижнів Ігор заявився з новиною, що він розлучається з Марією, і дружина має піти. Жінка спробувала з ним поговорити, але це виявилося марним. Переді нею стояв якийсь зовсім чужий чоловік. Коли він встиг стати таким чужим? Марія явно щось пропустила.
– У тебе інша? – Все ж таки запитала жінка.
– Це тебе не стосується, – холодно відповів Ігор.
Наступного дня Марія збирала свої речі і плакала над кожною вазочкою, яку лишала. Над кожною подушечкою, покривалом, рушником. Вона з такою любов’ю все вибирала та купувала, а тепер тут буде нова господиня. Не тягти ж це все з собою, жінка навіть не знала куди їй йти? Дивно, що вона лила сльози над речами. Мала б плакати з приводу зради, але не могла. У неї все закам’яніло всередині.
Зібравши речі, Марія сіла обдзвонювати подруг. Ті були дуже здивовані питанням, «чи я не можу пожити у когось із них». І тут же у них виникали ремонти, приїзди родичів і таке інше.
До мами в Житомир Марії було соромно повертатися. Але, здається, вона не мала вибору. Телефон випав з рук, коли жінка задумалася про те, що скажу своїй критичній матері, Марія підняла його і побачила, що у списку телефонів відкрито контакт Зої Федорівни, колишньої колеги. Вона, здається, казала, що живе сама. Зоя була пристойно старша за Марію, вона ніколи з нею близько не спілкувалася, але…
– Алло, Зоя Федорівно, це Марія. Добрий день. У мене абсолютно безглузде питання, і якщо відповідь «ні» – я зрозумію.
– Кажи, Марійко. Швидко. Я тут трохи зайнята.
– Можете дати притулок мені на кілька днів? Така історія… чоловік вигнав.
– Історія як історія. – байдуже кинула Зоя Федорівна. – Приїжджай до восьмої вечора, адресу надішлю.
І вимкнулась. Марія подивилася на телефон, абсолютно приголомшена. Нічого собі!
Викликала таксі до пів на сьому – шлях був неблизький, увечері пробки, і зачинила двері. У квартиру, у своє заміжжя. У минуле життя.
Зоя Федорівна була вже вдома, з кухні долинали аромати м’яса та свіжих овочів. Вона допомогла Марії занести валізи, показала, де в неї що, і веліла приходити на кухню. Коли Марія вимилася, переодягнулась у домашнє і прийшла, господиня вже накрила стіл.
– Плакала? – Запитала вона.
– Над подушками та вазами тільки.
– Ну це святе! Але треба поплакати.
– Я щось не можу.
– А ти почни говорити, Марія. І зможеш.
Жінки їли, і Марія розповідала. Зоя була права – Марію прорвало. Потім, коли вона втомилася скаржитися і плакати, Зоя розповіла про свого чоловіка. Він пішов від неї до іншої, потім намагався повернутись – Зоя не пустила. І з часів розлучення так і живе одна.
– Чому? – не зрозуміла Марія.
– Так… чоловіка люблю.
– А чого ж не впустили? – Розплющила Марія очі.
– Ну, знаєш, люба моя. Мені такий хокей не потрібний. Як я можу на нього покластися, якщо він хвостом виляє? З таким у розвідку не підеш. А потрібний такий, з ким можна піти. Хоч куди можна. Ми іноді помиляємось із вибором, та й любов зла. Але… я не хочу бути із зрадником. І тобі не раджу.
– Та він також знайшов собі когось. Я з ним не буду. Все, кинув мене Ігор! Ще питаю: знайшов когось? А він мені: не твоя справа. Як так? Стільки років прожили, та й не моя?
Марія спробувала заплакати знову, але сліз більше не було. Всередині було порожньо і сумно. Жінка сумувала за своїм чоловіком. І відчувала, що це лише початок.
Зоя наче не слухала Марію. Вона сказала:
– Ось коли повернеться твій, теж подумай, десять разів, чи треба тобі він, такий ненадійний?
– Та не повернеться. – Безнадійно махнула Марія рукою.
– Ти працюватимеш? Я сьогодні з начальником про тебе поговорила. Можеш завтра й виходити.
– Правда? – Розплющила жінка очі.
– Правда правда. Що сидіти? Займеш мозок роботою, швидше вилікуєшся від своєї туги.
Марія була вдячна цій мудрій добрій жінці. І за дах, і за допомогу з роботою. Але головне, за цю розмову, яка допомогла їй полегшити душу, і поставити на місце голову.
Життя йшло своєю чергою. Марія працювала, винайняла кімнату. Пішла навчатись на дизайнера. З хлопцями не зустрічалася… Іноді вони із Зоєю вибиралися кудись у кафе, посидіти. Вона казала Марії:
– Марія, не будь як я! Теж хочеш просидіти все життя одна? Ти чого всіх відшиваєш?
– Ні, я сама не планую. Просто поки що все не моє. Це ж відчувається моє, не моє. І вам, до речі, Зоя Федорівна, теж ще не пізно заміж.
Вона тільки фиркала у відповідь. Жінки говорили про все, і в цей момент єднання одиноких душ не відчували себе обділеними чи нещасними. Але Зоя мала рацію. Марії треба було дивитися по сторонам, щоб не пропустити долю. Марія не хотіла все життя прожити сама.
Прийшла весна. Вже рік, як Марія була в розлученні. Вийшовши одного разу з роботи, жінка побачила Ігоря. Колишній чоловік стояв біля машини і уважно вдивлявся у тих, хто виходив. Він був якимсь змученим. А Марія вже переконала себе, що не сумує за ним.
Обійматися не стали. Ігор підвіз Марію до дому і розповів мені про своє життя – воно у нього з деяких пір не ладналася. Він знову одружився, і зрозумів, що дуже помилився. Вони вже доїхали до будинку Марії, коли вона відчула, що хоче вийти. Втекти від нього. З Ігорем та його нещастями було душно.
– Я піду, Ігоре. Все налагодиться!
– Марія, пробач мені! – Раптом благав він зі сльозою. – Вибач! Ну помилився. Я зрозумів усе. Я ніколи більше так з тобою не вчиню! Давай почнемо знову.
У голові спливла картина. Марія сидить на підлозі навколо сумки з речами. Подруги не хочуть пускати мене навіть на кілька днів. А грошей лише на таксі.
– Вибач, Ігоре, але точно ні! Ніколи.
– Так категорично… Але чому? – здивовано спитав Ігор.
– Я просто не можу піти з тобою у розвідку.
Вийшовши з машини, Марія пішла до будинку, відчуваючи легкість у кожній клітинці. Прощай, минуле життя!
