Галина йшла додому. Вона дуже втомилася. Цілий день жінка фасувала овочі в магазині, носила важкі мішки, ящики… Потім прибирала у підсобних приміщеннях.
Магазин закривався о десятій годині вечора. Галина йшла додому пішки, громадський транспорт уже не працював, а на таксі було шкода грошей.
Її змінниця заслабла, і Галина працювала другий тиждень без вихідних.
Вона втомлювалася, але не скаржилася – гроші потрібні. Дуже…
Сьогодні вона одержала зарплату. У своєму ж магазині купила різних круп, картоплі, молока…
З важкою сумкою в руках вона повільно піднялася на третій поверх панельної старої п’ятиповерхівки.
Жінка відчинила двері в квартиру, поставила сумку на підлогу біля взуттєвої тумби і почала знімати пальто.
З-під дверей в кімнату виднілася смужка світла, отже, Юра вдома.
Галина почепила пальто в коридорі, коли в кімнаті щось гримнуло. На мить Галина застигла, а потім швидко відчинила двері.
Посеред кімнати на підлозі сидів Юра і плакав.
-Юра, синку, що трапилося?! – Галина підбігла до нього і сіла навпочіпки.
Син заплакав ще більше.
-Юра! Що ж сталося?! – Галина не розуміла, що відбувається.
-Нічого… Все добре, – тихо відповів Юрій.
-Ходімо, – Галина посадила сина на диван.
Вона сіла поруч, обняла його і теж заплакала.
-Все добре, – Юра намагався вибратися від міцних обіймів матері.
-Годі! – крикнув Юрко. – Набридло. Я не можу так жити. Не хочу!
Галина сумно дивилася на сина.
-Що ти говориш? Тобі всього сімнадцять. Все життя попереду. Я ж все для тебе роблю…
Галина дивилася на нього, не кліпаючи, здивовано й розгублено. Вона виховувала його одна. Їй тридцять вісім, а вона вже постаріла і втомлена.
Чоловік пішов до іншої, коли синові не було й трьох років.
Галина здогадувалась, що він влаштувався офіційно на низькооплачувану роботу, щоб якнайменше платити аліментів, а заробляв неофіційно.
Юрко його зовсім не пам’ятав…
-Що ти дивишся на мене, ніби нічого не розумієш? У всіх дорогі телефони, а в мене старий. Набридло бігати до друзів, якщо потрібен комп’ютер.
З дівчиною соромно зустрічатись. Одягнений у все старе, грошей немає. Тільки й чую від усіх єхидні смішки. Як так жити! – вигукнув раптом Юра.
Галина повільно встала і тихо вийшла в коридор. Вона повернулася і простягла синові картку.
-Я зарплату отримала. Продукти купила, на тиждень вистачить. Бери, купи, що тобі треба, – тихо сказала вона.
-А-а-а… – Юрко обхопив голову руками. – Я не просив тебе народжувати мене! – вигукнув він і вискочив повз матір в коридор.
-Куди ти, синку?! – Галина опустила руку з карткою.
Пішла була за ним, але вхідні двері голосно гримнули.
Вона крізь сльози глянула на кімнату, підняла стілець.
Чогось вийшла в коридор, побачила сумку і віднесла її на кухню. Повільно, наче сил у неї зовсім не залишилося, розклала продукти по поличках у холодильнику.
-І що тепер робити? Як жити далі? Чоловік ось так одного разу пішов, гримнувши дверима. Що зі мною не так? Чому мене всі залишають?
Галина опустилася на стілець, склала руки на столі, поклала голову на них і заплакала.
Юра повернувся години через дві. Галина вже лежала в ліжку і дивилася на стелю. Чекала.
Вона заплющила очі, вдавши, що спить, коли почула звук замка, що відкривається.
Коли Юра обережно пройшов повз неї в свою кімнату і прикрив двері, вона широко розплющила очі, вдивляючись у стелю…
Ранок не приніс відпочинку і втіхи. Галина прокинулася і одразу все згадала. Все повернулося: крики, сльози, заплаканий Юрко.
Вона встала, закип’ятила молоко і поклала в нього чайну ложку розчинної кави й цукру.
Коли вона намазувала булку маслом, то краєм ока побачила, як син пройшов повз кухню у ванну.
-Іди снідати. Я зварила тобі каву, як ти любиш, – Галина намагалася говорити рівно, наче не було вчорашнього вечора.
Юра увійшов, сів до столу, не глянувши на неї. Галина підійшла до мийки, взяла з неї чисту тарілку і почала мити.
Шум води не давав говорити, а дуже хотілося.
-Зараз не час. А коли? Аж раптом буде пізно? Ні, не зараз. Потім, – думала вона.
-Дякую, мамо. Мені пора, – Юра з шумом відсунув стілець і встав з-за столу.
Галина озирнулася, пильно подивилася на сина.
-Одягни светр, – сказала вона і знову відвернулась, стримуючи сльози.
За кілька хвилин вхідні двері гримнули. Син пішов до школи. Галина зітхнула і теж почала збиратися на роботу.
-Чоловік вчора купив новий комп’ютер. Дорогий. Він же працює вдома, – говорила одна з продавчинь іншій в обідню перерву в підсобці.
-А старий куди подінете? Продасте? – запитала друга.
-Не знаю. Мабуть, викинемо. Хто його придбає? – відповіла безтурботно перша.
Галина відволіклася від фасування яблук і підійшла до жінок.
-Вибачте. Я почула вашу розмову. Не викидайте комп’ютер, віддайте його мені. У мене син хоче, а купити не можу. Дорого, – вона смикала у хвилюванні комір синього робочого халата.
-Та він застарів. Йому близько п’яти років. Але ж працює. Син школяр? На перший час піде. Краще ніж нічого. Напиши адресу. Чоловік завезе у вихідні, – добродушно сказала продавчиня.
-Велике спасибі! – Галина щаслива повернулася до фасування.
Вона ледве дочекалася кінця роботи. Поспішала додому, щоб порадувати сина. Роздяглася і одразу зайшла до нього в кімнату.
Настільна лампа освітлювала схилене над книгами обличчя. Юрко підняв голову і глянув на матір, ховаючи очі.
-Що трапилося? Посварився з кимось? – ахнула вона, підійшла і нахилилася до сина.
-Не заважай. Уроків багато, – буркнув він, уникаючи її пильного погляду.
Галина відійшла до дверей і взялася за ручку.
-Я хотіла сказати, що у вихідні нам привезуть комп’ютер. Не новий, але робочий. Ти радий?
-Так, – сказав Юра, не підводячи голови і не дивлячись на матір. – Все добре. Не переживай. Мені подобається дівчинка у класі. Але не тільки мені… – почав Юрко, але замовк, не договоривши.
-Ти через неї з кимось посварився? І вчора теж?
-Мамо, вибач. Наговорив тобі вчора…
Галина тихо вийшла з кімнати, зачинила за собою двері.
-Все налагодиться. Значить, він через нещасне кохання… Великий вже. Через чотири місяці закінчить школу.
Галина пройшла на кухню, світло не увімкнула, сіла за стол.
-Як же важко виховувати сина одній. Йому нема з ким поговорити. Мене постійно немає вдома. Він думає, я не розумію. Як йому допомогти? Вона опустила голову на руки, заплющила очі і заплакала.
Юра не пішов вчитися далі після школи. Влаштувався працювати на автомийку. Восени його забрали служити. Вона плакала, проводжаючи його.
Як вона втомилася! Від постійної напруги, очікування неприємностей, переживань за сина.
-Як ти там, мій синку? Поки я жива, то переживатиму за тебе, не знатиму спокою. Бережи себе, – шепотіла вона, дивлячись на нічне місто, на темне небо, затягнуте хмарами.
Багато історій складено про велику силу материнського кохання. Але буває, що ми, зайняті своїми справами, проблемами і надто пізно дізнаємося, як палко і ніжно любили нас матері.
І пізно каємося, що завдали туги люблячому материнському серцю…
Але, хто зна, можливо, звідкись зверху, наші матері бачать наше запізніле каяття і прощають своїх дітей.
Адже материнське серце вміє любити й прощати так, як ніхто на землі…
