По тому, як Люся гримить зранку посудом, Степан одразу зрозумів, що вона не в настрої.
Ще б пак – він вчора повернувся вже за північ, та ще й ціле відро риби приніс.
А Люся дуже не любила її чистити.
Передчуваючи неминучу сварку, Степан встав і поплентався на кухню, звідки йшли апетитні запахи яєчні.
Сім’я вже була вся в зборі – старший Андрій нашвидкуруч їв бутерброди, не відводячи погляду від екрану телефона.
Середній Іванко випрошував у матері шоколадні кульки, а молодша Оленка із задоволенням наминала кашу.
І навіщо її Люся вдома годує – у саду таку саму кашу дають, – подумав Степан.
Степан відсунув стілець і сів, чекаючи, коли дружина подасть йому сніданок. Вона поставила тарілку з таким гуркотом, що Степан крикнув:
-Тихіше не можна?!
-Тихіше? Я тобі зараз покажу тихіше! – закричала Люся. – Можна подумати, ти вчора своєю рибою тихо тут плескався. На те яка година ти не дивився! Куди вже тобі! Розбудив усіх!
Степан згадав про свій розкішний улов і зітхнув:
-Ну, годі вже тобі, я ж не навмисне…
Не хотілося йому вранці з дружиною сваритися. Але Люся, якщо вже завелася, то її вже не зупинити.
Степан навіть зголосився Олену в садок відвести, але й це не допомогло – розійшлися вони похмурі й незадоволені один одним.
На роботі у Степана теж не особливо того дня все складалося – напарник все кудись поспішав і працював абияк. А Степан цього не любив.
Займалися вони встановленням кондиціонерів, і зараз був сезон, роботи було багато, переробляти потім не хотілося.
-Ти куди так поспішаєш, – запитав його Степан.
-Та хочу встигнути в обід в торговий центр з’їздити. Річниця у нас сьогодні з дружиною – три роки як зустрічаємось.
Степан усміхнувся – що ж це за свято таке, теж мені…
Ні, він розуміє там восьме березня, чи новий рік – тут уже без подарунка ніяк не обійтися, але це вже зовсім щось таке собі.
Проте в торговий центр він поїхав разом з напарником, і поки той побіг парфуми якісь дорогі купувати, Степан ходив між рядами магазинів.
Взагалі, він не любив торгові центри, було все тут надто яскраво і відчував він себе одразу якось некомфортно.
Продавчині дивились на нього байдуже і навіть не думали щось пропонувати…
Степанові стало прикро за себе – взагалі-то, гроші у нього були, а те, що в робочому одязі він був, то це ще ні про що не говорить.
Він рішуче підійшов до стійки з косметикою і почав розглядати.
-Вам допомогти? – зарозуміло запитала продавчиня.
-Помаду мені для дружини треба, – сказав Степан. – У нас сьогодні ювілей, двадцять років, як зустрічаємося.
Продавчиня обдарувала його награною усмішкою і почала бубоніти, вживаючи незрозумілі, хоч і знайомі для Степана слова – матова, рідка, зволожуюча…
Він розгубився і показав на якусь яскраву, червону і в яскравому золотистому тюбику.
-Вам у подарунковій упаковці?
Степан кивнув – гуляти так гуляти.
Коли продавчиня назвала ціну, у нього округлилися очі – невже помада може стільки коштувати? Але він тільки хмикнув і вийняв з кишені гаманець.
Степан уявляв, як здивувався і зрадіє Люся. Чек він їй не показуватиме…
Повернувшись додому ввечері, він гордовито увійшов на кухню. Люся мила посуд і, не дивлячись на нього, буркнула:
-Суп у каструлі, сам грій, мені ще карасів твоїх чистити…
Степан хотів заперечити, що там не тільки карасі, але передумав.
-Кохана! У мене для тебе є подарунок.
-Що, ще одне відро риби? – запитала вона.
-Ні. Іди сюди, дивись.
Він простягнув дружині пакетик.
Та витерла руки рушником, взяла пакетик, відкрила. Вона дістала помаду і глянула на неї з недовірою.
-Так, признавайся, що знову наробив? – суворо запитала вона. – Гуляв?
-Ну яке гуляв, я ж на роботі!
-На рибалку у вихідні не пущу, так і знай – в Іванка змагання в суботу, ти обіцяв, а в неділю у мами ювілей, я сподіваюся, ти не забув?
-Та пам’ятаю я!
-І що ж тоді? З чого такий подарунок? – вона продовжувала недовірливо дивитися на нього.
-Що я, не можу своїй дружині подарунок просто так купити? – образився Степан.
Люся відкрила тюбик, вийшла в коридор, намазала губи помадою. Вона повернулась на кухню і запитала:
-Ну як?
Степан застиг з блаженною усмішкою. Одразу згадав, як вони з Люсею гуляли молодими на березі річки, як вона сміялася і смішно морщила носа.
А їй пасувало її ластовиння – за все своє життя Степан більше не зустрічав таких, як вона.
-Кохана… Яка ти в мене все-таки гарна!
-Та ну тебе, – засміялася вона зовсім, як дівчинка. – Дорога помада мабуть?
-Та ні, в переході купив, – збрехав Степан.
Люся покрутила помаду в руках, понюхала її, зітхнула.
-Добре, давай я тобі супу нагрію, чи що…
Цього вечора діти ніяк не могли зрозуміти, що таке сталося – батьки без будь-якої сварки дружно чистили рибу.
При цьому тато весь час жартував, а мати сміялася з його жартів. А такого давно вже не було…