За два дні до весілля Михайло вирушив своєю машиною за батьками в село, де він народився і виріс. Своїй нареченій він обіцяв повернутися до міста того ж дня. На другу добу Настя всерйоз занепокоїлася, тим більше що на дзвінки Михайло не відповідав.
«Значить щось трапилося», – думала Настя, інакше він обов’язково мені зателефонував би.
Наречений з’явився тільки надвечір, і був він чорніший за хмару.
– Настя, – ти мене вибач, – заявив Михайло з порога, – але я не можу тебе взяти за дружину.
Після цих слів з очей Насті сльози линули потоком. Вона стояла, не в змозі вимовити жодного слова.
– Справа в тому, – вів далі Михайло, – що вчора мені стало відомо, що в мене є син. І ця обставина змінює усі мої плани.
Почувши одкровення Михайла, мама Насті поспішила на допомогу своїй дочці.
– Михайле, ти що робиш, – обурилася вона, – ти про Настю подумай, ти ж її на весь білий світ зганьбиш. У нас вже гості всі з’їхалися, ресторан замовлено.
– Всі витрати я оплачу, – заявив Михайло, намагаючись хоч якось згладити свою провину, – вибачте, але я вже нічого не можу змінити.
Михайлу зовсім нелегко було наважитися на цей візит та повідомити Насті цю новину. Але він не бачив іншого виходу з ситуації.
Михайло народився і виріс у селі Калинівка, розташованому за півсотні кілометрів від районного центру. У випускному класі він став залицятися до своєї однокласниці Тетяни. Їхні зустрічі продовжилися і після закінчення школи.
А коли Михайла призвали на службу, Тетяна обіцяла дочекатися його. Але вже через місяць після призову його улюблена дівчина перестала відповідати на дзвінки та листи. Пізніше Михайло дізнався, що Тетяна поїхала до столиці, і там вийшла заміж.
Михайло тяжко переживав зраду коханої дівчини. Після повернення з служби він вже не міг залишатися в рідному селі. Тут все нагадувало йому про Тетяну.
Намагаючись назавжди викреслити її зі свого серця, Михайло подався в далекобійники.
П’ять років, практично не знаючи відпочинку, Михайло роз’їжджав просторами країни, доставляючи різні вантажі у різні точки країни.
Час лікує. От і в його серці бі_ль з часом стих. Він майже вже не згадував своє перше кохання. Через п’ять років шоферського життя Михайло вирішив розпочати осіле життя. Йому хотілося зайнятися справою, до якої в нього лежала душа.
На той час у нього вже був стартовий капітал. І всі свої накопичення Михайло вклав у улюблену справу, відкривши у місті свою автомайстерню. Спочатку було нелегко. Йому довелося пропадати в майстерні з ранку до ночі, виконуючи одночасно обов’язки і власника, і слюсаря.
Оскільки Михайло ставився до справі з душею і старанням, то невдовзі в нього почали з’являтися постійні клієнти. Бізнес став приносити прибуток. Штат автомайстерні розширювався, зростали і доходи, що дозволило Михайлу купити і квартиру, і придбати новий автомобіль. Незабаром Михайло зустрів і дівчину, яка, як йому здавалося, буде його надійною супутницею життя.
Того дня, за два дні до одруження, пообіцявши своїй нареченій повернутися до вечора, Михайло примчав своїм легковиком до батьків, щоб доставити їх до міста на майбутнє весілля. Батьки, як завжди, були раді приїзду сина. Але цього разу Михайлу впала в очі задумливість матері. Вона то поривалася щось повідомити йому, то знову замовкла.
– Мамо, не тягни, давай зізнавайся, що ти хочеш мені сказати, – спитав її Михайло.
І мама, махнувши рукою, виклала йому все як на духу, розповівши, що до села повернулася Тетяна, і повернулася вона наче назавжди.
– Але справа не в цьому, – продовжила свою промову мама Михайла, – а в тому, що приїхала вона зі своїм сином, який як дві краплі води схожий на тебе.
– Мамо, може тобі здалося, – спробував переконати її Михайло, – ти, мабуть, надивилася телепередач, де щодня роблять експертизи.
– Мені без жодних експертиз ясно, – заперечила мама, – що це твій син. А не віриш, то піди й поглянь на нього, хоч раз.
Материнські слова посіяли сумніви у душі Михайла. «А чому б і не зайти до Тетяни, – міркував Михайло, – все-таки ми з нею однокласники. Можна з нагоди її повернення зустрітися».
Двері Михайлу відчинив хлопчик, на вигляд якому було близько десяти років. Поглянувши на нього, Михайло застиг. Тепер і він не мав жодних сумнівів у тому, що перед ним стоїть його син. Михайла запросили за стіл. Подали частування: пироги з чаєм. Але цей чай став у нього впоперек горла. На проти нього сиділа незвичайної краси жінка – його колишня однокласниця Тетяна та його рідний син.
Після чаювання Михайло звернувся до Тетяни:
– Тань, може, прогуляємося до річки, згадаємо наші шкільні роки, адже нам є про що поговорити.
Після його слів на мить виникла пауза. І цю паузу можна було розцінити, як сумнів Тані у необхідності цієї прогулянки.
І все-таки вона погодилася. Опинившись віч-на-віч, Михайло обрушився на Тетяну з питаннями.
«Як так вийшло, що я досі не знав про існування свого сина?»
«Чому ти тоді втекла із села, не повідомивши мені про причини втечі?»
«Як же так вийшло, що мій син носить не моє прізвище?»
І чому він досі не знає, хто його справжній батько?
І цих чому, що пролунали з вуст Михайла, виявилося дуже багато.
– Це занадто довга історія, – спробувала уникнути питань Тетяна.
– А куди нам поспішати, – заявив Михайло, – зовсім забувши, що в місті на нього чекає наречена.
Тетяна кілька разів переривала свою розповідь. І на її обличчі було видно, що вона не готова до такого одкровення. Але Михайло стояв на своєму. Він вважав, що має право вимагати від неї правду.
Незадовго до призиву Михайла на службу, Тетяна зрозуміла, що чекає дитину. Ця новина, звичайно, її не втішила. Вона не уявляла, як повідомити про це своїх батьків. Свою таємницю вона не могла відкрити навіть найкращій подрузі.
Михайло був далеко. І в ситуації, на думку Тетяни, він нічим допомогти їй не міг. Батько у Тетяни був суворим чоловіком. І страх, що охопив дівчину, підштовхнув її до рішучих дій.
Не уявляючи собі іншого виходу, Тетяна заявила батькам, що вирушає до Києва вступати до інституту. Вона була начитаною дівчиною і батько підтримав її рішення.
Опинившись у Києві, Тетяна успішно здолала всі екзаменаційні випробування, про що одразу повідомила своїх батьків. Під час складання вступних іспитів вона познайомилася зі своєю майбутньою однокурсницею Іриною, яка була корінною киянкою.
І хоча до початку занять залишалося трохи більше місяця, Тетяна не поверталася в село, а прийняла пропозицію своєї нової подруги погостювати в будинку її батьків. Батько Ірини був відомим бізнесменом, і в його будинок часто відвідували різні люди. Природно, що Ірина з Тетяною через молодість не брали прямої участі у цих зустрічах.
Якось один із гостей звернув увагу на Тетяну. І всіляко залицявся до неї. Молодий чоловік, якого звали Олександром, запросив її на побачення і з того часу у них почався роман.
Одного дня вранці Олександр подзвонив у двері Тетяни. Коли вона відчинила двері, то він, вставши на одне коліно, простяг їй кільце і зробив пропозицію руки та серця. Тетяна, яка не очікувала такого розвитку подій, несподівано розплакалася.
– Я не можу прийняти твоєї пропозиції, – крізь сльози вимовила вона.
– Я тобі зовсім не подобаюсь? – Запитав Олександр.
– Ти мені дуже подобаєшся, але наш союз неможливий, – насилу вимовила Тетяна.
Олександр спробував дізнатися причину її відмови, і вона зізналася йому, що чекає на дитину. Ця новина для Олександра була шо*ом. Але він, взяв себе в руки, заявивши, що любить її і, за великим рахунком, йому неважливо все те, що було в неї в житті до нього.
Олександр та Тетяна узаконили свої стосунки. Коли у Тетяни народилася дитина, то Олександр ставився до нього як до свого рідного сина. І ні в кого зі знайомих і рідних не було й думки, що дитина має справжнього батька.
Минуло дев’ять років спільного життя. Одного разу Олександр, після чергових переговорів, зголосився провести дівчину. А повернувся він тільки до ранку і, прийнявши душ, одразу завалився спати.
– Ну, все – сказала Тетяна з мене вистачить. Зради я не стерплю. Тетяна зібрала валізу і вирушила до рідного села до своїх батьків.
Після того як Тетяна закінчила свою розповідь, на якийсь час запанувала пауза. А потім вона спитала Михайла:
– Ти мене ненав*диш?
Михайло дивився на Тетяну і не міг відвести очей. Незважаючи на той б*ль, який вона принесла йому, він відчував, що продовжує її любити.
– І які у тебе плани? – поцікавився Михайло, – що ти справді хочеш жити тут у селі?
– Ні, звичайно, – відповіла Тетяна, – але з життям у столиці покінчено назавжди. Куплю у місті квартиру. Ти допоможеш мені підібрати житло?
– Обов’язково допоможу. Тільки це займе якийсь час. Тому пропоную тобі разом із сином переїхати до моєї квартири.
– Вибач, Михайле, – зупинила його Тетяна, – але я поки що не готова до нових відносин.
– А я тебе не кваплю. Житимете там удвох із сином. А мені є де перекантуватися.
– Я подумаю, – відповіла Тетяна.
– А що тут думати? Наведу квартиру в порядок і одразу приїду за вами. Чого вам у сільській хаті жити.
У цей момент у душі Михайла раптом спалахнула надія, що він зможе знову підкорити її серце. «Адже, напевно, – думав Михайло, – вона погодиться вирощувати сина з рідним батьком.»
Потрапивши до міста, Михайло насамперед відвідав Настю, щоб поставити крапку в їхніх стосунках. Перед ним вимальовувалося нове життя, в якому Насті не було місця. Він розумів, що з його боку це дуже підло, але іншого шляху, на його думку, просто не було.
Потім Михайло заїхав додому, щоб хоч трохи упорядкувати квартиру і заповнити холодильник продуктами. Прибирання зайняло не так вже й мало часу. До села Михайло повернувся лише наступного дня. І одразу попрямував до будинку Тетяниних батьків.
На порозі зупинив його батько Тетяни.
– Михайле, а ти куди розбігся? Якщо до Тетяни, то за нею сьогодні вночі приїхав чоловік, і рано-вранці всім сімейством вони вирушили в аеропорт. А цю записку вона просила передати тобі. Михайло взяв до рук складений навпіл зошитний листок і відійшов убік.
«Михайле, вибач, але я не люблю тебе. Єдине прохання: не шукай зустрічей зі мною та з сином. Так буде краще для всіх, тим більше що ми переїжджаємо на постійне місце проживання в Париж».
В очах Михайла потемніло і він, хитаючись, пішов до своєї машини. Сівши за кермо, він одразу вирушив у місто, навіть не зазирнувши до своїх батьків. Тоді він нікого не хотів бачити. Всі його мрії впали разом.
Минуло півроку.
Михайло все частіше згадував Настю і про те, як підло він вчинив із нею. Йому було зрозуміло, що вона ніколи не вибачить його. І він не шукав зустрічей з нею, усвідомлюючи їхню марність. Але зустріч таки відбулася.
Одного разу, зовсім випадково, Михайло зіткнувся віч-на-віч у Гіпермаркеті з Настею. Вона, глянувши на нього, як на пусте місце. поспішила відійти убік. І раптом Михайло побачив, що постать Насті помітно змінилася. У цей момент до нього дійшло, що Настя матиме дитину. Не було у Михайла сумнівів і в тому, що батьком дитини, яка з’явиться на світ, є він.
Михайло дочекався Настю біля виходу з магазину і спробував заговорити з нею.
– Відійди! – Скомандувала Настя, – бачити тебе не можу!
Михайло слухняно відійшов убік.
Наступного дня Михайло зранку чергував біля під’їзду, де проживала Настя зі своїми батьками. І коли на вулиці з’явилася мама Насті, Михайло поспішив підійти до неї.
– Маріє Володимирівно, ви пробачте мене. Підкажіть, що я маю зробити, щоб повернути Настю.
– Михайле, вона щойно прийшла до тями, а ти знову в її життя лізеш, – сказала мама Насті.
– Маріє, Володимирівно, допоможіть мені, будь ласка, – не відступав Михайло.
– Якщо чесно, то я не знаю, як допомогти тобі. А хвилюватись їй зараз у її становище не можна. Так що сам викручуйся.
Коли Настю виписували з пологового будинку, то зустрічати її прийшла численна рідня. Михайло стояв осторонь з букетом квітів. Коли Настя з’явилася у дверях, то Михайло кинувся їй назустріч.
Він упав навколішки і, не зважаючи на численну рідню, сказав:
– Настя, пробач мені. Я жити без тебе не можу.
– А Настя, тримаючи дитину в руках, з незворушним виглядом обійшла його, як певну перешкоду, що виникла на її шляху.
Повернувшись додому, Михайло впав на застелену постіль. У цей момент йому хотілося плакати від самотності. Михайло вмів тримати себе в руках, будучи у найскладніших життєвих ситуаціях. Він навіть у дитинстві ніколи не плакав. А цього разу, мабуть, уперше в житті, він не зміг стримати своїх сліз.
