Погожим весняним днем троє літніх жінок Галина Іванівна, Ольга Петрівна та Тамара Вікторівна сиділи у дворі на лавці. Подружки обговорювали свої буденні питання: хто що приготував сьогодні на обід, чи немає найближчим часом магнітних бур, і таке інше. Вони дивилися на перехожих і спостерігали за тим, хто що робить у дворі.
Раптом задзвонив телефон Ольги Петрівни:
– Алло! Так, синку, я на вас чекаю, приїжджайте, – вона поклала слухавку. – Це мої. Зараз привезуть дітей до вечора, бо в них якісь справи сьогодні, – пояснила подругам жінка. – Так що піду я, дівчатка, гріти обід. Побачимося завтра зранку, коли привезуть молоко. Бувайте.
Жінка пішла додому, а через 15 хвилин до під’їзду під’їхала машина, з якої вийшли її син і дві його дочки.
Через годину пішла додому і Тамара Вікторівна, бо до неї в гості збиралися прийти дочка з чоловіком і маленьким сином.
– Бувай, дорогенька, не сумуй тут одна. Завтра я з Іванком буду няньчитися після обіду, то покличу тебе до нас, він так любить з тобою гратися, – пообіцяла старенька своїй самотній подрузі, адже в неї нікого не було – ні чоловіка, ні дітей, і всім було її дуже шкода.
Усі розійшлися у своїх справах. Усі, крім Галини Іванівни. Вона б теж дуже хотіла піти додому, приготувати свої смачні пиріжки і виглядати у вікно, з нетерпінням чекаючи на рідних, але не склалося… Вірніше, усе б могло скластися, якби не її син…
Так-так, у неї був син, але про це ніхто з її оточення не знав. А що їй було говорити, коли останній раз вона бачила його 10 років тому? Жінці просто було соромно, за те що вона, значить, допустила якусь помилку у вихованні й син виріс невдячним. А нічого ж не віщувало їй такої самотньої старості…
Галина Іванівна в молодості була справжньою красунею. За нею бігали всі курсанти училища зв’язку їхнього невеличкого міста. Тож ні для кого не було дивним, що вона досить рано й швидко вийшла заміж за одного з найкращих хлопців Василя. Кохання було неземним. Молоде подружжя жило дружньо, весело, підтримувало одне одного навіть у найскладніші часи безгрошів’я та інших проблем. У них народився довгоочікуваний синочок Максим, який скріпив сімейний союз ще міцніше. Батьки любили його всім серцем, віддавали найкраще, що в них було.
Прожили вони щасливо ще 10 років, але одного дня Василя не стало… Що тоді пережила бідна Галя, важко описати словами, але життя для неї закінчилося і вона так більше й не вийшла заміж. Багато хто робив їй пропозицію, адже вона ще й досі була дуже гарною, але жінка усім відмовляла, тому що в серці був лише її коханий Василь. Та й не хотілося їй, щоб сина виховував якийсь чужий чоловік, хоча це, мабуть, було помилкою. Якби хлопця виховував хай не рідний, але батько, той би виріс вдячною людиною. А вийшло, що Галина його розбалувала своєю любов’ю і ласкою, все дозволяла, завжди захищала та підтримувала, хоч би що він не зробив, неначе компенсуючи відсутність любові другого з батьків.
Коли в підлітковому віці хлопця Галина збагнула, що той став неконтрольованим, було вже пізно. Що б вона не робила, як би з ним не розмовляла, це вже не діяло. Не дарма говорять, що виховувати дитину треба доти, доки вона вміщається поперек ліжка…
Навчатися після закінчення школи він категорично відмовився. Скільки сліз жінка пролила — знає тільки вона. Радувало тільки одне, що сусідські чоловіки навчили його ремонтувати машини й хлопець підробляв таким чином, а не обдирав з матері останні копійки.
Через кілька років Максим вирішив поїхати до Іспанії, куди його покликав працювати автомеханіком товариш. З того часу Галина Іванівна втратила свого сина назавжди. Хоча, здається, це сталося набагато раніше, просто вона собі в цьому боялася зізнатися.
Хлопець поїхав туди нел_гально, а тому перші три роки їздити додому не міг. Та й чи потрібно воно йому було, якби й міг? Він телефонував матері, але дуже рідко. Частіше це робила вона, а в хлопця на розмови постійно “не було часу”. Іноді він надсилав їй гроші, але це був такий мізер, що ледь вистачало на їжу…
Через 3,5 роки, отримавши дозвіл на проживання в країні, Максим так до матері й не приїхав. Говорив, що немає ні часу, ні грошей, хоча хіба в це можна було повірити, коли всі її знайомі заробітчани приїздили на батьківщину як мінімум раз на рік?
Після одруження й народження дітей Максим взагалі сказав матері, що приїжджати до України не буде:
– Мамо, ну хіба ти не розумієш? У нас двоє дітей. Ти думаєш, у мене є час чи гроші кататися туди-сюди? Ми з тобою й по телефону нормально спілкуємося, нащо мені їхати? — говорив він незадоволено.
– Звісно, синку, нормально… Поки я не подзвоню, ти й не надумаєш цього зробити… А внуки? Як мені хочеться їх побачити, — старенька заплакала. — Вони ж навіть мене не знають! Що з того, що ти мені їх показуєш раз у місяць по відео на 3 хвилини? — вона не могла перестати плакати.
– Ой, мамо, а ще питаєш, чого я тобі не дзвоню. Як не подзвониш тобі, ти все плачеш. Це нестерпно. Хотіла б, приїхала до нас сама, — говорив він і клав слухавку.
До речі, коли Галина Іванівна була молодшою і хотіла приїхати до сина, той говорив, що йому ніде її прийняти, що він живе з хлопцями в тісній квартирці, ну куди йому ще матір туди. А як народилися діти і зняв своє житло, став казати, що місця в них мало, та й дружині не сподобається “стороння людина” в домі.
“Стороння людина, значить, синку…” — зітхала жінка, дивлячись у вікно…
Так Галина Іванівна вирішила, що сина в неї більше немає, тому навіщо про нього комусь розповідати? Після його від’їзду вона продала квартиру і купила однокімнатну в іншому кінці міста, де ніхто не знав ні її, ні покійного Василя, ні Максима. Подружилася тут з двома жіночками, які їй стали, наче сестри, допомагала няньчити їхніх внуків, щоб хоч якось заглушити біль самотності.
Пройшло ще кілька років. Максим телефонував матері раз на 3 місяці, гроші висилав так само рідко. Галина Іванівна перестала йому “набридати”, просити приїхати, плакати. Тільки іноді просила надіслати фотографії внуків, та й усе. Допомагала няньчити малечу своїх сусідок і тішилася хоча б цим.
А одного дня її не стало… Вона пішла тихо й неочікувано, хоча здоров’я мала не таке вже й погане.
– Бідна жінка… , — плакали люди на похороні, — така добра була, людяна, а Бог діток не дав, щоб було кому віддати свою любов.
Після того, як не стало Галини Іванівни подруги зайшли до її квартири, щоб перебрати її речі. Раптом, жінки знайшли безліч альбомів з фотографіями, які були підписані: “Максимкові 1 рік”, “Синочок іде до школи”, “Випускний синочка”… Там були і фотографії її онуків, яких жінка не бачила ніколи… Старенькі сиділи над цими альбомами й плакали.
“Чому вона від нас це приховала?” — звучало в їхніх головах.
Потім вони знайшли у телефонній книзі номер якогось Максима і вирішили, що це і є “синочок”. Набрали його й запитали, чи знає він, що мами не стало?
Після відповіді чоловіка жінки зрозуміли, чому подруга стільки років його приховувала:
– Не стало, кажете? — зітхнув Максим, але потім швидко додав. — Добре, найближчим часом я прилечу з Іспанії, щоб зайнятися квартирним питанням. До побачення.
В квартирі стояла невимовна тиша. Дві старенькі жінки плакали, тримаючи в руках альбоми.
