Бабуся знову дзвонила до Каті з мобільного телефону сусідки. Зі своїм, хоч і кнопковим, вона так і не могла розібратися.
-Катя, Катрусю. Привіт! Іванівна дала мені свій телефон, щоб я тобі зателефонувала. Алло! Алло! Мене чути?
-Чути, бабусю, – тепло відгукнулася Катерина. – Все чути. З тобою все гаразд? Тільки ж бачилися…
-Так, все гаразд, люба… Ось тільки… Заслабла я… Ми тут одні, в Іванівни син на заробітках, приїде тільки через два тижні. Та й не з руки йому чужу бабусю до лікарні везти…
-Так, бабусю. Заспокойся. Господи, скільки ж разів я тобі говорила переїжджати до мене! Тут все поряд і головне, я. Гаразд. Сьогодні ж виїжджаю.
-Так ти ж до вечора не встигнеш! Не треба!
-Треба, рідна, треба. Нічого, доїду.
Бабуся для Каті була і матір’ю і батьком в одній особі. Єдиною рідною людиною на всьому білому світі. Мати пішла рано, Катя її навіть не пам’ятала. Батько спочатку був поруч, у неї навіть спогади про нього збереглися.
А потім поїхав на заробітки і більше не зʼявився. Надіслав лише пару листів, а потім і зовсім зник із їхнього життя. Бабуся цієї теми не торкалася. Дуже сильно він її образив своїм вчинком.
Катя, коли підросла, то вирішила знайти його. І ось вона нарешті в місті. Тримає в руці ті самі листи зі зворотною адресою. Звичайно, за стільки років могло статися всяке і навряд чи вона його знайде. Але може?
Двері відчинила якась повненька жінка у брудненькому фартуху і невдоволено подивилася на Катю.
-Вам кого?
-Мені… Євгена…
-Женька тобі мій навіщо? Коханка, чи що?
Катя застигла.
-Я дочка його…
-Яка ще дочка? Нема в нього нікого! Точніше, є. Наші діти, а ти йди собі. З нас і брати нічого!
-Дайте з батьком побачитися.
-Нема його. Тиждень тому його не стало… А ти??? Одразу й намалювалася, правда? Дочка! От тобі й на… Про квартиру навіть не мрій, та ще й з’ясувати треба, хто ти така насправді.
-Та не потрібні мені ваші квартири, я батька прийшла побачити… Але раз так. Всього хорошого!
Катя заплакала. Батька вона майже не знала, як і матір, але так сподівалася! А раптом? А раптом вони ще можуть стати рідними людьми? Але батька більше нема… Та й не сказав він про неї нікому. Наче викреслив. Бабусі про свій невдалий візит вона нічого не сказала. Навіщо засмучувати бідну жінку? Їй і так жилося несолодко.
З того дня минуло багато років. Озираючись, Катя зрозуміла, що майже нічого за ці роки вона не бачила. Робота, робота. Чоловіки приходили, йшли. Ніхто не затримувався поруч із нею надовго, як і батько. Катя думала, що винна вона сама і навіть не припускала думки, що їй просто трапляються не ті.
У 36 років у неї була своя крихітна двокімнатна квартира та стара стара машина, яка постійно ламалася.
Але скільки ж зусиль їй коштувало на все це нехитре хазяйство заробити! Вночі біля комп’ютера вона сиділа над звітностями. Крім основної роботи, весь час брала підробітки. Зараз борги за квартиру закриті, можна відпочити і зітхнути спокійно. Але спокою на душі не було. Так хотілося хорошої людини поряд. А ще дітей дуже хотілося.
Бабуся, Ганна Захарівна, теж слаба стала – ще б пак, скоро 90-річний ювілей. З села на 5 будинків їхати ніяк не хоче.
-Нічого, онучко, ми від міста недалеко: трапиться що, ти одразу й приїдеш. А я тут залишусь: де народився, там і став у нагоді. Тут звично все, а там що я робитиму в цих ваших квартирах?
І ось Катя як відчувала, що щось трапиться…
Жінка швидко забігла до супермаркету та поклала пакети з продуктами у багажник.
Бабуся дуже любила пряники, а їх ніколи у сільському магазині не було.
Та й дійти бабуся до нього без допомоги не завжди могла. Хоча по городу досі бігала. Але зараз, узимку, Катя приїжджала по 2 рази на тиждень.
Сама привозила продукти та все необхідне. І щоразу просила бабусю поїхати разом. Тільки завжди отримувала ту саму відповідь:
-Як же я тут все кину? Нічого, дасть Бог, зиму переживу, а вже влітку!
Влітку, на городі, Ганна Захарівна справді начебто молодшала. Займалася городом, ходила до сусідок у гості. У них навіть своє містечко було під розлогою вербою, над ставком.
Там чийсь син зробив лавочки та столик. Жінки приносили чай і літніми вечорами сиділи довго: згадували, милувалися природою і дихали ароматним літнім повітрям.
-Влітку в мене життя! – часто говорила бабуся.
Машина Каті цього разу зупинилася прямо на дорозі, якою їздили всього лише пару машин на день. В кращому випадку.
До села залишалося трохи, якщо пройти через ліс. Катя закрила машину, перевзулась у чоботи, які вона придбала спеціально для поїздок у село.
Снігу там завжди було хоч греблю гати. Вона озирнулась. Якщо йти дорогою, вона не встигне повернутись до вечора. А через ліс вона дістанеться до села за півгодини. Тим більше знає його, як свої п’ять пальців.
Катя подивилася на годинник. Темніти почне скоро, але вона встигне.
Ліс виглядав чарівно.
Снігу цієї зими було багато і дерева стояли в білому оздобленні. Він сріблився на гілках, під ногами: безмежний і чистий… Катя мимоволі залюбувалася неймовірною красою зимового лісу.
Доріжки в лісі були втоптані: жителі з сусідніх сіл і котеджного селища, що побудувалося поруч, часто тут гуляли. Сьогодні, як не дивно, не було нікого.
Катя дихала морозним зимовим повітрям: несподівана прогулянка піде на користь. Вона навіть не зрозуміла, як це сталося. Швидко потемніло. На сонце найшли темні хмари.
-Невже завірюха? Оце буде зовсім недоречно, – промайнуло в думках у Каті.
До машини повертатися сенсу не було: вона пройшла більшу частину шляху. Ліс раптом перестав здаватися чарівним та дружнім.
Несподівано вона почула чийсь голос.
-Агов, я тут!
Катя підійшла ближче. Увімкнула ліхтарик на телефоні і ахнула: вона стояла перед неглибокою ямкою, що була засипана снігом. Там вона побачила якогось чоловіка.
-Ви допоможете мені? У мене щось тут нога. Не можу вибратися. Я тут кілька годин… Зв’язку немає, і нікого поблизу… Я вже приготувався був подумав… А тут ви, – сказав чоловік.
Катя спустилася і допомогла чоловікові. Це буде важко, але вона впоралася. Чоловік сперся на неї, намагаючись допомагати. Вона глянула на телефон. Зв’язку, як і раніше, не було.
Коли вони знову вийшли на стежку, вона озирнулася.
До села залишалося трохи, але ж йому треба в лікарню! Катя сподівалася, що туди вдасться викликати швидку. Вони йшли лісом. Тут почулися голоси. Компанія чоловіків. Вони були трохи веселі, але вибору не було.
-О, це що ж ви пані, таку ношу несете?
-Хлопці, допоможіть! Йому треба в лікарню…
-Так, ми ж без машин! Он з села додому повертаємось, другий день весілля відзначали. Сама розумієш, ми його ніяк не відвеземо!
-А Михайло?! Він же сьогодні на чергування заступає і не відзначав. Він може відвезти… Тоді треба до села з ним повертатися. Головне нам тебе, до села донести. Тебе як звуть?
-Григорій.
-Ну, Гришка, тримайся!
Катя вийшла з чоловіками з лісу: тут їхні шляхи розходилися. Чоловікам треба було в один бік: Їхнє село розташовувалося трохи далі від бабусиного села.
-Ви його точно відвезете? – запитала Катя у чоловіків, які всю дорогу, не переставали жартувати.
-Звичайно, красуне! Ми твого коханого швидко довеземо!
-Та який коханий, ми вперше один одного бачимо. Я знайшла його. Там, у лісі. Просто хвилююся…
-Ну раз знайшла, то тепер не втрать! – засміявся один із них, а Катя мимоволі скривилася.
Не хотілося їй залишати Григорія під опікою цієї веселої компанії, але вибору все одно не було. Невідомо ще, що там із бабусею.
Вона зайшла в теплий сільський будинок, коли старий настінний годинник показував десяту вечора. А їй здавалося, що вже глибока ніч. Стільки всього сталося.
Бабуся сиділа за своєю звичною справою: щось вишивала.
У будинку було тепло і затишно, пахло пирогами.
-Бабусю! Це я!
-Ох, рідна ти моя! Що ж так пізно! А я вже до Іванівни виходила. Все дзвонила, дзвонила тобі. А там жінка якась відповідає: Абонент недоступний. І так весь час…
-Бабусю, це автовідповідач… – усміхнулася Катя. – Він такий у всіх.
-Ааа, он воно що. Та хіба я знаю? Кому я окрім тебе дзвоню…
-У мене телефон вимкнувся, мережа тільки зараз з’явилася. Ох, бабусю. Тут таке було…
Катя переказала старенькій свої пригоди. Ганна Захарівна все підливала їй чай і підкладала пиріжки. То з рисом та яйцем, то з повидлом.
-Бабусю, я від твоїх пиріжків скоро у двері не пройду – сміялася Катерина.
-Нічого нічого. Їж…
Наступного дня Катя викликала таксі, щоб відвезти бабусю на процедури. Що робити зі своєю машиною, вона поки не вирішила.
Весь цей час Катерина не забувала про Григорія: він мав бути у цій самій лікарні, куди вона везла бабусю.
Іншої все одно поблизу не було. Вона відвела Ганну Захарівну на знімок, а сама підійшла до чергової.
-Підкажіть, а надходив до вас учора чоловік на ім’я Григорій?
-Прізвище? – не підводячи голови від паперів, запитала та.
-Прізвища я не знаю. Я вчора знайшла його в лісі.
-То це ви його знайшли? – жінка опустила окуляри на перенісся і подивилася на Катю. – Слава Богу, що ви поблизу опинилися. Ті, хто його привіз, м’яко кажучи, собі допомогли б і то добре. Вони щось говорили про вас, та я не зрозуміла. Ну що. З ним все гаразд, якщо так можна сказати… Одужає. До речі, можете його відвідати.
Катя зайшла до палати. Вона його одразу впізнала, хоч учора й не було часу познайомитись.
-Здрастуйте, Григорію! Це я…
-Це Ви … – він посміхнувся.
Чоловік виявився надзвичайно привабливим.
-Ну Розповідайте, як ви примудрилися так… – усміхнулася Катя.
-Ох… Це все моя творча натура. Тягне на пригоди. Бродив лісом ще з обіду в пошуках гарних кадрів. Намагався зробити рідкісне фото. Іду, йду і раптом… Отаке. І з ногою так невдало вийшло! А взагалі, я фотограф, – пояснив він. – Не любитель. Це моя професія. Незабаром виставка. Останнім часом я мало щось фотографував.
-А як ваше прізвище? – запитала Катя.
Він назвав прізвище.
-Так це ви той самий відомий фотограф! – здивовано вигукнула Катя. – Я обожнюю Ваші роботи. Тільки Ви себе і своє життя не дуже афішуєте, чи не так? Про Вас майже нічого не відомо, ваших особистих фото дуже мало.
-Так… Я, можна сказати, самітник. Не люблю це все. Публічність та інше.
Раптом у кімнату забіг чоловік у білому халаті.
-Ви родичка Ганни Захарівни?
-Так… Я онучка. Що трапилося? Ви її на знімок повели?
-Їй раптово стало гірше. Добре, що ви тут, ми вчасно вжили заходів… Але прогнози… Розумієте, вона у такому вже віці.
Катя побігла до бабусі. До ранку Ганни Захарівни не стало. Катя бігала, метушилася, все організовувала, а в душі стало порожньо. Найдорожча і найулюбленіша людина її залишила…
Пройшло 4 місяці…
Катя пізно повернулася додому та лягла на диван. Порожнеча все не проходила. Порожні дні, порожня квартира, порожнє життя. Так хотілося поговорити з бабусею! Але її нема. Нема до кого тепер їздити, розмовляти і пити чаї.
Їй так подобалося дбати про бабусю і жодного разу вона не подумала, що їй це тяжко. Катя машинально перемикала канали і…
Виставка найзагадковішого фотографа Григорія…
У голові спливли образи. Ах, той самий фотограф Григорій. Катя зовсім про нього забула. Вона тоді саме сиділа з ним і раптом бабуся…
Потрібно жити далі.
-Що, може сходити на цю виставку? – думала жінка. – Їй треба розвіятися, відволіктися. Бабуся б туги не схвалила…
Катя ходила серед фотографій і раптом натрапила на ті самі, з лісу. Вона зупинилась. І раптом почула знайомий голос зовсім поряд.
-Катя, здрастуйте! Я так сподівався, що ви прийдете…
-Привіт! У мене тоді з бабусею сталося… Її більше немає.
-Ой, Вибачте. Мені шкода…
-Так. Я так сумую за нею. Вона замінила мені і матір, і батька.
-Це дуже сумно. Я теж любив свою бабусю. Скільки цікавого можна дізнатися від цих людей. Вони жили в непростий час і не зламалися, а навпаки, були стійкими та сильними, як кремінь. Нам треба брати з них приклад.
В очах Каті блиснули сльози, і вона з подякою подивилася на Григорія.
-Ну що ж, якщо ви тут… Це дуже добре, тому що… Тобто… – Григорій вдихнув, ніби готуючись сказати щось дуже важливе. – Я хотів запросити вас на чашку кави! – видав він. – Вибачте… Я не дуже добре вмію спілкуватися з жінками, хоч і прожив чимало років.
Катю його збентеження потішило. Давно так чоловіки не хвилювалися, запрошуючи її на побачення. Вона підвела на нього очі й усміхнулася.
-Несподівано. Що ж, із задоволенням.
Через півроку Катя та Григорій виходили із ЗАГСу. Не було жодних шикарних прийомів, купи людей та іншого… Вони тихо розписалися цього сонячного дня, а ввечері збиралися відлітати в подорож.
-Гришо, я тільки хочу заїхати до бабусі перед від’їздом.
-Звичайно, кохана…
Вона довго дивилася на фото Ганни Захарівни.
-Бабуся, я більше не одна. Я вийшла заміж. Мені так не вистачає тебе, щоб поділити цією радість! Але я вірю, ти бачиш мене звідти і радієш… – прошепотіла вона, а на очах заблищали сльози.
