– Ну от і все, – вголос сказала Зоя і злякалася – дуже незвично голос пролунав відлунням у її трикімнатній квартирі. Сьогодні вона поховала останню рідну людини. Маму. І зараз, коли вона залишилася зовсім одна, їй стало страшно та незатишно.
– Тобі б, Зоя, квартирантів завести. Пару сімейну, наприклад. Вже веселіше було б, – радила мамина подруга тітка Валя.
– Я сама про це думала. Ходжу, від кожного звуку здригаюся. Спати не можу, безсоння як на зло, – скаржилася Зоя.
Але шукати нікого не довелося. Через два дні їй зателефонувала троюрідна тітка.
– Зоя, вибач що на прощання не приїхала. Вирватися не змогла. Як ти там, рідна?
У Зої потекли сльози і вона схлипнула…
– Не плач, моя хороша, всі ми там будемо. Тобі напевно там самотньо одній? – перейшла вона до справи. – Моя старша дочка Юля , ну ти пам’ятаєш її.
Зоя напружилася, але в пам’яті нічого не спливло.
– Так ось. Містечко у нас невелике, роботи немає. А вона в мене перукар. Курси закінчила. Тож до чого це я. Пусти її до себе пожити, будь ласка. У вас столиця, багато вибору. Може й заміж вдало вийде, – хихикнула тітка.
Зоя розгубилася. Вона вже якось звикла до думки, що пустить до себе лише сімейну пару. Але й відмовити незручно, все ж таки рідня, хоч і далека. І вона погодилася.
Юля виявилася височенною дівчиною з ярким макіяжем та зеленим волоссям.
– Де я житиму? – Запитала вона з порога, жуючи жуйку.
Зоя показала їй мамину спальню, яку два дні старанно прибирала.
– Фу, який запах, – фиркнула дівчина і дістала флакон парфумів і щедро побризкала по кутках.
– Ти тут влаштовуйся і приходь чай пити, – сказала Зоя.
І потекло життя п’ятдесятирічної жінки та двадцятирічної дівчини.
Юля не готувала і не мила посуд. Все це і ще прибирання, лягли на плечі Зої. А комунальні платежі зросли мало не втричі. Юля дуже любила митися. Двічі на день вона приймала ванну. І це задоволення оплачувала Зоя. Ні тітка, ні Юля грошей їй не давали. І Зоя напросилася на підробіток у бібліотеку, де відпрацювала все життя до того, як мама занедужала, прибиральницею.
А Юля до обіду спала, а потім кудись ішла. Зої говорила, що шукає роботу. Жінка одного разу не витримала:
– Юля, на роботу з ранку влаштовуються!
Юля фиркнула: – Багато ви розумієте. Зараз все по-іншому.
Зоя знизала плечима, може вона справді відстала від життя.
Зоя звикла готувати на весь день. А останнім часом приходячи з роботи, знаходила у мийці порожню каструлю та брудні тарілки. Вона раз промовчала, другий, а потім викликала Юлю на розмову.
– Юля, я прихистила тебе в розрахунку, що ти мені допомагатимеш. А виходить навпаки. Мало того, що я прибираю одна, так ти мене ще й вечері позбавляєш.
Юля почервоніла: – Вибачте, це напевно Андрій. Він завжди голодний, – хихикнула вона.
Зоя обурилася: – Ти приводиш чоловіків до мене в хату?
Юля знизала плечима, – А що тут такого. Я молода, неодружена. Чи ви хочете, щоб я все життя, як ви прожили? – І пішла в кімнату.
Зоя нерозуміючи дивилася їй услід.
Вона не завжди була такою. У молодості вона була дуже красивою дівчиною. У них у хаті часто бували молоді люди. За одного з них вона навіть збиралася заміж. Олег. Так його звали. Гарний, веселий, він надавав їй знаки уваги. І навіть подарував їй обручку. Але мама і бабуся відмовили її.
– Він з села, він тобі не пара. По-друге, дитино, якщо чесно, ти простенька, а він красень. Значить, гуляти буде. Подумай, Зоя, у нас досвід, а в тебе закоханість.
І Зоя послухала, хоч і шкодувала про це все життя. Правда, Олега вона з того часу не бачила. Говорили, що він поїхав до себе на батьківщину.
А Юля ставала все нахабнішою. Її Андрій вже відкрито оселився в будинку Зої. Вранці вітався і підходив до холодильника. По хазяйськи його відкривав, робив собі бутерброд і йшов.
Зоя не витримала: – Молодий чоловік, перш ніж брати, треба в нього покласти чи спитати дозволу.
Він мовчки розвернувся і поклав надкусаний шматок назад: – Ось, поклав, – і зареготав.
І Зоя не витримала, зателефонувала тітці: – Ви вже вибачте мене, тітко Ніна, але я так більше не можу. Ваша дочка не працює, по дому не допомагає, та ще й грубіяна якогось притягнула. Мені доводиться працювати, щоб їх прогодувати.
Тітка вигукнула: – Ну, Зоя, ти перегинаєш. Юля офіціанткою працює вечорами. А Андрій добрий хлопчик. А щодо грошей. Не думала, що ти така меркантильна. Ви там такі гроші заробляєте. Зараз Юлі зателефоную, нехай переїжджають до Андрія. Теж мені рідня називається, – і кинула трубку.
Через півгодини зла Юля та Андрій, згинаючись під вагою сумок та пакетів пішли. Зоя зітхнула з полегшенням. Зайшла вперше до спальні, де жила Юля і мало не впала. Там був такий бардак. Пил мотався скрізь, по кутах, по стелі. Всю ніч Зоя відмивала кімнату.
За тиждень у двері подзвонили. На порозі стояла Юля з сумками.
– Тьотя Зоя, вибачте мені. Андрій мене вигнав. Я чекаю дитину і піти мені нікуди, крім вас, – розплакалася вона.
Зоя розчулилася, Юля зараз виглядала, як маленька дитина, яка заблукала: – Ну, проходь, – зітхнула вона.
Спочатку Юля Зої допомагала. Але її вистачило на місяць. І всю свою вагітність вона або лежала, або жувала. Зоя кілька разів дзвонила тітці та просила ту приїхати.
– Нагуляла пузо, шо люди тепер скажуть. Більше вона нам не дочка, – відповіла та і більше навіть не брала слухавку.
Народився здоровенький хлопчик, Вітя. Зоя одразу полюбила його всією душею. Всією своєю невитраченою материнською любовю. Вона вставала до нього ночами, годувала з пляшечки. Загалом замінила йому маму, яка зовсім скотилася. Пропадала на день, два, тиждень. А якщо Зоя починала її дорікати, та обіцяла забрати сина та піти. І Зоя одразу затихала. Вітю втратити вона не хотіла. Прикипіла до нього сильно.
Минуло п’ятнадцять років. По дому бігали ще двоє дітей. Юлю було не впізнати. Неохайна, вона перетворила завжди чисту квартиру – на захаращене ганчірками, банками житло.
А Зоя не виходила зі своєї кімнати. Після сварки з Юлею вона злягла. За нею доглядав лише Вітя. Допомагав їй, читав книжки. Вона говорила йому: – Хлопчику мій, любий, – Хоча з боку це були невиразні звуки, але Вітя її розумів. І посміхався, – Я тебе теж люблю.
Зої не стало за півроку. Найбільше плакав Вітя. Адже він втратив найріднішу людину у своєму житті. Юлька філософськи сказала: – Віджила своє, стара. Зате квартира наша буде.
Але за півроку вона дізналася, що тепер залежить від старшого сина. Зоя залишила все своє майно своєму улюбленому Віті. Її нерідному, але синові.
