Юля поспішала. Закупивши все необхідне, ще встигла підібрати для себе красиву сукню. Її Олегу має сподобатися. Завтра його день народження. Сюрприз приготувала. Окрім святкового столу, запросила всіх найближчих друзів. Отож і сама повинна виглядати чарівно.
Поспішаючи до паркінгу, почула ледь тихе: ⁃ Ви маєте щось поїсти?!
Юля аж здригнулася від цього голосу.
Перед нею стояла дівчинка років шести-семи. Неможливо було не помітити її недоглянутий стан.
На дворі зима, мінус п’ять, а на дівчинці було всього навсього легеньке вбрання. Наче й зовсім не її розміру.
Але попри це все, у неї були неймовірно-діамантові очі. Великі, і …. дуже сумні.
Юля аж не знала, як відреагувати одразу. В голові промайнуло безліч запитань. Звідки взялася ця дитина?! Містечко не таке вже й велике в них. Бездомних майже немає.
⁃ Сонечко, зараз обов’язково щось купимо. Ти давно їла?! – намагаючись говорити якомога ніжніше, Юля присіла навпочіпки біля дівчинки. Її очі – вона не могла відвести погляду від них.
⁃ Скажи, а де твоя мама й тато?! – Юля одразу зрозуміла, яким неприємним для неї було це питання. Після чого вона почала відступати маленькими кроками назад, наче готувалася втікнути.
⁃ Дитинко, почекай, ми зараз тобі щось купимо поїсти. Буль ласка, не втікай… – вже майже перейшовши на відчайдушний крик, Юля спробувала наздогнати її.
Але дівчинка почала дуже швидко бігти, що Юля не змогла відреагувати нормально. Машин було багато. І … все…
Вона її загубила. Дівчинка просто зникла. Юля хотіла плакати, наче немовля. Не розуміла від чого найбільше: чи тому, що не змогла нагодувати маленьку дитину, й та залишилася голодною, чи від того, що усвідомлювала, яка важка доля випала вже на таку маленьку дитину.
Юля не зовсім розуміючи своїх дій, кинулася до охорони паркінгу та торгового центру. Вона довго вмовляла їх глянути на відеокамери, щоб зрозуміти, куди могла дітися дитина. Але, після того, як вони дізналися, що ця дівчинка їй зовсім чужа – охорона навіть не реагувала.
Розгублена, Юля сіла за кермо, і аж зараз згадала, що вже зовсім запізнювалася.
⁃ Кохана, ти якась дивна сьогодні?! Засмучена?! Щось трапилося? – Олег турботливо обійняв дружину, і заглянув їй прямісінько в очі. Адже непомітити її гнітючого настрою було неможливо. А вона ніколи йому не брехала.
⁃ Знаєш, зі мною трапилася одна історія сьогодні, навіть не знаю, як це все описати. І… власне це не дає мені спокою…
Юля розповіла Олегові свою зустріч з маленькою дитиною сьогодні. Закінчивши її, вона плакала
⁃ Розумієш, я не можу уявити, де може бути зараз та дитина?! Чи вона поїла?? !! Де, зрештою її батьки, чи відповідальні за неї особи.
⁃ Ми можемо спробувати знайти її.
⁃ Як?! – не віривши своїм вухам, Юля ніжно глянула на свого чоловіка
⁃ На мою думку, та дівчинка всеодно прийде знову до торгового центру. А ще ми можемо зайти в Центр опіки малозабезпечених сімей. Спробувати щось дізнатися. Але основним питанням тут є інше – навіщо це тобі?! Зрештою – нам?!
⁃ Любий, зрозумій, я б дуже хотіла ще раз побачити її. Вона попросила в мене щось поїсти, а своїм запитанням, я її налякала. І я не змогла виконати її просте дитяче прохання. А втім, я сама не можу зрозуміти себе, чому не забуваю її блакитних очей. І цей сум в них…. Це дуже важко бачити маленьку дитину з таким сумом.
Після святкування дня народження Олега, одразу ж наступного дня Юля поїхала до торгового центру. Просидівши увесь день на паркінгу, вона так і не побачила дитини.
Її голова була зайнята лише думками про цю маленьку дівчинку.
Пройшло кілька днів.
З часом вона почала заспокоювати себе, а можливо в неї все добре. І можливо, їй лише здалося, що все так погано. Час повертатися до своєї реальності.
Юля зайнялася своїми звичними справами. Яких було достатньо, щоб заповнити її вільний час.
Через місяць молода жінка з повними пакетами вийшла з торгового центру, розмовляючи по телефону:
⁃ Так, коханий. Все купила. До зустрічі з твоїми батьками все буде якнайкраще.
⁃ Я хочу їсти, – почула Юля вже майже знайомий голос маленької дівчинки. Перед нею стояла та сама маленька дитина. Одразу відключивши телефон, залишивши всі пакети, вона присіла біля дитини, і міцно її обійняла.
⁃ Люба моя, йдемо, я тебе погодую. Можливо так ти мені щось розкажеш
В найближчому кафе Юля замовила для дитини гарячого бульйону, та ще щось смачненького. І не могла втримати сльози, коли бачила, як бідне дитя почало їсти.
Поки дівчинка їла, Юля розглядала наскільки вона не доглянута, волосся було брудним, ручки всі подряпані, худесенька.
⁃ Юля.
⁃ Так серденько. Слухаю тебе
⁃ Мене звати Юля, – сказала дівчинка.
⁃ Ні, це мене звати так. А в тебе яке імя?!
⁃ Виходить таке ж, як і в Тебе.
⁃ Серйозно?! Як класно.
Не довго роздумуючи, Юля старша спитала:
⁃ А де ти живеш?!
⁃ У тітки, тут недалеко.
⁃ А чому в тітки?!
⁃ Якщо ти хочеш знати, де мої батьки, то їх немає. Вірніше вони завжди дивляться на мене. Так тітка сказала. Але тітка не любить мене… І їсти не дає. – наче на одному диханні виговорила маленька. І продовжила їсти.
В голові Юлі (старшої) переплуталися думки. Їй хотілося захистити це дитя. Але як?! Вона не знала, що їй робити. І до того ж, Олег. Вони домовилися ще почекати з дітьми. А тут чужа дитина. Яку вона не могла просто так покинути.
⁃ Хочеш, я підвезу Тебе додому?! Тільки покажи де це?!
Маленька кивнула головою.
В машині вона міцно заснула.
Юля зупинилася просто на одному місці. І довго дивилася на сплячу дівчинку. Вона чітко усвідомлювала, що не має на неї жодного права. Але вона може спробувати захистити її.
Взявши до рук телефон, вона зателефонувала до чоловіка:
⁃ Олеже, коханий! Я хотіла б з Тобою дуже серйозно поговорити … І попросити Тебе зрозуміти мене…
