Оксана з Василем купили квартиру. Витратили всі гроші, що їм подарували на весілля, і ті, що самі назбирали за три роки.
У квартирі було все, як вони мріяли – три світлі кімнати, велика кухня, гарний вид з вікна, тепло та затишно.
Поруч – школа та дитячий садок, торгові центри, парк. Словом, все, що потрібне молодій сім’ї.
І хоча дітей у них поки що не було, але коли вони зʼявляться, не доведеться нікуди переїжджати.
Квартиру Оксана з Василем купували на все життя і не збиралися в міру поповнення сім’ї міняти житло.
Василь був людиною ґрунтовною і всі рішення приймав виважено. Щоб потім уже не міняти їх.
При здійсненні угоди з купівлі квартири продавець сказав:
-Вітаю, вдалий вибір. Тихий двір, спокійні мешканці, пристойні сусіди. Житимете і турбот не знатимете.
І ось, через два місяці Василь і Оксана зробили ремонт та переїхали з орендованої квартири у свою власну.
На нові меблі грошей вже не вистачило, але це справа наживна.
Вони були впевнені, що все згодом у них буде.
Увечері, сидячи посеред коробок із речами на дивані, ще застеленому плівкою від пилу, Василь з Оксаною святкували новосілля.
Зрештою, своя квартира! Не треба більше поневірятися по кутах.
Василь відкрив ігристе, Оксана приготувала сир та фрукти, запалила свічки.
Вечір обіцяв бути затишним, незважаючи на те, що у квартирі ще не прибрано.
У двері подзвонили. Вони переглянулись – нікого ж не чекали. Василь пішов відчиняти.
На порозі стояла жінка середніх років у халаті та капцях. Вона протиснулася до коридору.
-Я ваша сусідка, живемо через стінку. Мене звати Ліза.
-Дуже приємно, Василь. А це моя дружина Оксана, – обійняв Василь дружину, яка теж підійшла.
Ліза так само безцеремонно пройшла далі коридором і заглянула в кімнату, де подружжя влаштували імпровізовану вечерю при свічках.
-Якщо ми вже сусіди, давайте дружити. Ну знаєте, іноді солі попросити, чи ще чогось… А діти у вас є? За скільки ви купили квартиру? В іпотеку брали чи на свої?
Ліза сипала питаннями. Їм було незручно виставити її, а сама вона явно не збиралася йти.
Ситуацію виправив хлопчик, який незабаром увійшов у незачинені двері.
-Мамо, ходімо додому, допоможи мені з уроками.
Ліза з сином пішли, а Василь сказав дружині:
-Сподіваюся, вона не буде до нас ходити надто часто.
Як же він помилявся…
Наступного вечора Ліза прийшла знову. Вже з пирогом.
-Яблучний, сама спекла, для вас.
Василь був на роботі і Оксані нічого не залишалося, як поставити чайник.
Хоча все, про що вона мріяла після цілого дня метушні з речами та прибиранням – це лягти на дивані і подивитися якийсь серіал в очікуванні Василя, а потім разом повечеряти.
Василь шкодував Оксану, яка й так весь день сама наводила лад, і обіцяв купити по дорозі готової їжі.
Але не тут було. Тепер вона сидить на кухні з Лізою та п’є чай з пирогом. Який виявився, між іншим, так собі.
Але Лізу нічого не бентежило. Вона із задоволенням пила чай і їла шматок за шматком. Паралельно з цим Ліза встигала поставити Оксані тисячу запитань, а також розповісти про себе.
Все це відбувалося так само безцеремонно, як і сам прихід Оксани. Вона питала про роботу, про зарплату, про те, чи зраджує Оксані чоловік і чому вони не мають дітей.
Оксана ледве встигала відповідати на незручні питання, до того ж майже всі вони були з тих, що не обговорюються з випадковими знайомими.
Навіть у Оксаних подруг вистачало такту не лізти до її сімейного бюджету чи планів поповнення сім’ї.
Лізі ж ніби були незнайомі слова «такт» та «виховання».
Кілька разів Оксана натякала, що час уже і йти, скоро прийде чоловік з роботи і треба буде займатися вечерею.
Але Ліза не чула, а Оксані було незручно виставити безпардонну сусідку.
Ситуацію знову виправив син Лізи, Михайло. Прийшов за нею і покликав додому, він прийшов зі школи і хотів їсти.
Увечері, сидячи за вечерею, Оксана поскаржилася Василеві:
-Ліза знову приходила. Сиділа тут години зо три, ледве дочекалася, поки піде.
-Виведи її наступного разу, та й усе, – знизав плечима Василь. – Такі по-доброму не розуміють.
Але сказати це одне, а зробити інше. Незважаючи на свою пораду, Василь сам не міг її виконати. Виховання не дозволяло.
Ліза зачастила, стала приходити щовечора, як на роботу. Від її балаканини Оксана втомлювалася так, ніби не сиділа у себе на кухні, а знаходилася в цеху з купою працюючих верстатів.
Оксана сердилась на неї, на себе, навіть на Василя, який вечорами часто працював, і основне спілкування приймала на себе Оксана. Вона намагалася не відчиняти двері, але Ліза починала стукати в них.
Одного вечора Оксана не витримала. І коли Ліза вже зайшла у відчинені двері, Оксана сказала:
-Вибач, у мене сьогодні багато справ. Ніяк не можу з тобою побалакати.
-Я тоді через годинку забіжу! – прощебетала Ліза.
-Не треба, я буду зайнята до ночі. І взагалі, у тебе там Михайло один сидить увечері, це нічого? Може йому з уроками допомогти треба чи просто погратись з ним.
-Мені ніхто з уроками не допомагав, і нічого, якось вивчилася, – заявила Ліза. – І взагалі, я думала, що подруги так не роблять.
Пішла Ліза, голосно гримнувши дверима. А Оксана відчула неймовірне полегшення. Нарешті вона звільнилася від чужої нав’язливості.
Коли прийшов з роботи Василь, вони були дуже раді, що все так вирішилося.
-Ось бачиш, як це виявилося легко, а ти переживала. Сподіваюся, вона більше не буде нам заважати, – сказав чоловік.
Ліза перестала заходити в гості, а за випадкової зустрічі ледь кивала у відповідь на вітання сусідів. Що ж, так було навіть краще, ніж нав’язлива увага.
Але рано вони раділи. Через місяць Ліза знову з’явилася на порозі.
-Оксано, позич 300 гривень до зарплати, – як ні в чому не бувало попросила Ліза. Наче ось тільки вчора забігала до них на чай і ніяких образ не було.
Оксана зрозуміла, що якщо не дасть – Ліза не відчепиться. І не випровадиш її. А їй не хотілося, щоб Ліза знову сиділа у них вечорами і ставила безпардонні питання, чому вони не мають дітей і скільки отримує Василь.
Через тиждень Ліза знову прийшла. І знову попросила грошей.
-Зарплату затримують, а Михайлу черевики треба, нема на що купити. Позич тисячу, що тобі, шкода? У вас дітей немає, куди вам витрачати?
Оксана застигла від такого нахабства.
-Ти ще ті не віддала.
-То ж зарплати не було. А через тиждень я тобі все одразу й віддам.
Чи треба говорити, що через тиждень Ліза не з’явилася.
Пройшов місяць. Не те щоб Оксані було шкода грошей – сума не така велика, але сам факт, що Ліза користується її добротою, їй не подобався.
Звісно, у гості Ліза не заходила. Якось, зустрівши її на сходах, Оксана запитала:
-Лізо, що там із боргом?
-Слухай, Оксано. От я не розумію, тобі що, шкода? Та я віддам ці твої нещасні гроші! Якщо ти так просиш.
Гроші Ліза повернула через місяць. І Оксана якимось шостим чуттям вловила – зараз знову будуть прохання.
-Дорогенька, тут така справа, – приступила Ліза до головного, без прелюдій. – Я познайомилася з людиною… Такий, знаєш, брюнет, не надто молодий, зате багатий. А ти ж знаєш, що я тягну Михайлика одна. Йому батько потрібний. А мені фінансова допомога.
Оксана слухала мовчки, намагаючись вгадати, що ж цього разу попросить Ліза.
-У нас сьогодні побачення. Візьміть Михайла до себе на вечір. Лише до десятої.
І не чекаючи відповіді, Ліза крикнула у свої двері: – Михайло, йди сюди.
Хлопчик вийшов із квартири, а Ліза квапливо продовжила:
-Ну ось, тітка Оксана за тобою пригляне. Допоможе тобі з уроками, пограє. А я незабаром повернуся.
Тут Ліза метнулася до своєї квартири і з’явилася вже з рюкзаком Михайла і невеликим пакетом. – Тут його підручники, та й речі деякі.
О десятій вечора Ліза не прийшла. О першій годині ночі Оксана, яка не лягала спати – раптом Ліза прийде, треба буде вставати – почула, як на майданчику хтось порається з ключами.
Вона визирнула і побачила Лізу. Та була весела, від неї пахло чоловічими парфумами. Сусідка намагалася відчинити двері, але ключ весь час падав на підлогу.
-О, Оксанко! Чого не спиш?
-Ліза! Чого так довго? Михайло вже заснув. Тепер доведеться його нести на руках.
-А навіщо? Нехай спить, чого будити, – безтурботно відповіла Ліза і, нарешті відчинивши свої двері, зачинила їх за собою.
Наступного дня Ліза як ні в чому не бувало прийшла за сином, замість «дякую» вона розповіла Оксані захоплюючу історію про вчорашнє побачення.
Через два тижні Ліза знову прийшла з сином.
-Оксано, допоможи! Ну нікуди його подіти! А мені дуже треба, ти знала б, куди ми підемо, – мрійливо закотила очі сусідка. – А тут цей, – кивнула вона на сина.
Оксана хотіла відмовити, але глянула на Михайла, в його нещасні очі, і погодилася.
Увечері Ліза не прийшла. Другого дня, у суботу, теж не з’явилася.
-Зателефонуй їй, раптом щось трапилося? – запропонував Василь.
-Та я знаю, що в неї трапилося. Вихідні трапилися, – сумно відповіла Оксана і пішла домальовувати з Михайлом літак.
Увечері в суботу Михайло заслаб. Оксана випадково побачила. Дивиться – він якийсь млявий, їсти не захотів.
Оксана злякалася. Подзвонила Лізі. Та не взяла слухавку. Залишила їй голосове повідомлення.
-Терміново приїжджай! Михайло заслаб.
Ні через годину, ні через дві відповіді не було, хоча Оксана бачила, що повідомлення було доставлене та прочитане.
На ніч ситуація погіршилася. Василь викликав швидку.
Спроби додзвонитися до Лізи не мали успіху. Вона просто не брала слухавку.
Наступного дня вранці Оксана поїхала до лікарні, щоб дізнатися про Михайла, але з нею навіть не захотіли говорити.
-Ви не мати? Не родичка? Тоді до побачення.
І тільки коли Оксана сказала, що мати залишила дитину на неї, дозволили відвідати.
-А де мама? – Михайло лежав на ліжку.
-Михайлику, мама скоро приїде, – збрехала Оксана. – Вона просто ще не знає, що ти заслаб.
Вийшовши із лікарні, Оксана знову набрала Лізу. Та взяла слухавку.
-Ну, що ти надзвонюєш другий день? Бачиш – не відповідають, отже, зайняті люди, – роздратовано відповіла Ліза.
-Михайло у лікарні. Приїдь терміново.
-Ось і залишай вам дитину! Не встежили, – одразу почала Ліза.
Оксану це так розлютило, що вона підвищила голос.
-Ти що, не чуєш?! Твій син заслаб! Терміново приїжджай.
-А навіщо? Він же все одно у лікарні, мені його не віддадуть. Так чого смикатися, тим більше, що ще цілий вихідний залишився. Ось завтра приїду і схожу до нього.
Ліза поклала слухавку.
А Оксана пішла купувати для Михайлика іграшку та фрукти, щоб хоч якось порадувати бідну дитину. Егоїзм Лізи так зашкалював, що Оксана не мала слів, вона вся кипіла, коли розповідала про все чоловікові.
Минув місяць, у Василя з Оксаною сталася радісна подія: вони чекали дитину. Але думки про те, що їхня квартира зовсім не така ідеальна, навідували їх все частіше.
Приблизно так само часто їх відвідувала і Ліза, то залишаючи Михайла, то позичаючи гроші до зарплати.
Одного разу сусід з п’ятого поверху, проходячи повз них, зауважив:
-Ви як, ще тримаєтеся там? Попередніх господарів Лізка за рік вижила із квартири своїми витівками. Це вона ще на вас заяви не писала, що ви взяли нібито в неї гроші і намагаєтеся забрати сина.
Василь цілий день мовчав. За вечерею він сказав:
-Оксано, я тут подумав… Давай змінимо район, підберемо, де краще екологія, де є поруч парк, у нас буде малюк, а тут все-таки навколо дороги, автомобілі.
Оксані тепер цей район теж не здавався вдалим. А ще більше вона не хотіла, щоб у їхню маленьку сім’ю лізли безпардонні сусідки.
Вона погодилася з Василем і подружжя почало підшукувати варіант нового житла.
Син у них з’явився вже у новій квартирі. Сусіди були людьми зайнятими і не цікавими, і це влаштовувало їх повністю.
Оксана із задоволенням гуляла з дитиною у сусідньому парку та тішилася життя.
Вона анітрохи не шкодувала, що їм довелося змінити нову, щойно куплену квартиру, бо за той короткий час, що вони в ній прожили, обоє встигли її незлюбити.
Якось, прогулюючись у парку, Оксана здалеку побачила Лізу. Вона поспішно перейшла на другий бік і звернула до тінистої алеї.
Сіла на лавку, малюк міцно спав, а Оксана дістала з сумочки книжку і почала читати. Вона була повністю щасливою.
