– Дивний він якийсь, – сказала Зінаїда Петрівна своїй дочці після того, як познайомилася ближче з її «кавалером». – І де ти його знайшла?
– У поліклініці познайомилися,- тихо відповіла Вероніка,- він там лікарем працює.
– І добре отримує?
– Нам вистачає.
Вони разом із матір’ю сиділи на зупинці, чекаючи автобуса, якого все не було. А довкола лив дощ, стукаючи краплями об дах зупинки.
– І що, вийдеш за нього заміж? – здивувалася Зінаїда Петрівна.
– Вийду. Я дуже його кохаю.
Старенька, що сиділа поруч із ними, похилилася несхвально, ніби знала про кого і про що йдеться. Тут підкотив автобус і всі, хто ховався у зупинці, підбігли до нього.
* * *
Весілля грали у дорогому ресторані, все було «як у людей». А це і лімузин, і торт, і веселощі. А ще була тамада, конкурси загалом усе пройшло «благородно».
Вероніка була в шикарній білосніжній сукні, а Сергій (той самий «кавалер») у білому костюмі. Виглядали молоді надзвичайно. Зал, де грали весілля, був оформлений у білих кольорах, так само намагалися виглядати і їхні друзі. Щоправда, комусь із гостей чи родичів на всі ці вимог було начхати, тому вони приїхали в тому, що їм подобалося. Тому єдиної «білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло. Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила напутню промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоч вона ростила дочка одна, змогла і сама успіхів досягти, і дочку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.
Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт із грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко пішли. А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини та таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.
Весілля грали лише один день, а другого дня молоді відлетіли в Туреччину. Зінаїда Петрівна, що звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так і не те. Олег, її чоловік (цивільний), швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзик, який жив разом із ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.
Зінаїда Петрівна, помучившись на самоті, нарешті зрозуміла, чим їй не подобався зять. Був він якийсь надто самостійний, прямолінійний, жартував рідко, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився. У сім’ї Зінаїди Петрівни було прийнято навпаки: усе крутилося навколо неї. «Щойно повернуться, – подумала вона, – поставлю його на місце».
* * *
Молоді повернулися за два тижні. Проте жити у величезному двоповерховому будинку, де мешкала Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а винайняли однокімнатну квартиру на іншому кінці міста. Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегові або, коли його не було, коту Мурзику.
– Ні, ти подумай, – вигукувала вона, – забрав мою доньку, забрав невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можна? Я на нього до суду подам!
Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.
– Мамо, – говорила вона, – у нас все добре. Ми завжди чекаємо на вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій у звичайні дні працює допізна, тому найкраще приїжджайте до нас у вихідні.
– Знаємо ми, як він працює, – відповіла Зінаїда Петрівна, – по жінках, мабуть, вештається.
– Мамо, що ти таке кажеш?
– Добре, у ці вихідні нам ніколи, а за тиждень точно приїдемо.
Але проходив один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб відвідати дочку і «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни все не було. То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитись і з’їздити на якусь базу відпочинку, то зайнятися шопінгом… так чи інакше, а дні стрімко пролітали.
Але якось узимку Зінаїда Петрівна з Олегом таки вибралися до них. Зять зустрів їх привітно, правда, був небагатослівним, а все більше посміхався. Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали дорогою до супермаркету. Поки донька та Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія.
– Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся.
– Вибачте, Зінаїдо Петрівно, – відповів «дивний зять», – але нам із Веронікою й так добре. Ми вам не заважаємо, ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки що нам нічого і не потрібно.
– А коли лялька з’явиться, що робитимете?
– Ось коли з’явиться, то й подивимося…
На цьому вся їхня розмова і припинилася. Дочка покликала до столу, який тепер ломився від страв, Олег потирав руки в передчутті гарного застілля. Щоправда, зять здивував, відмовившись від напоїв. Зінаїда Петрівна вразилася цьому, адже всім відомо, що медпрацівники полюбляють хильнути. Дочка теж випила ігристого лише трішки, тому «свята душі» не вийшло.
Додому Зінаїда Петрівна їхала, мало не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її дочки найголовнішою людиною в житті, а вона, яка ростила її, годувала, плекала, дала освіту і майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк не могла зрозуміти.
* * *
За сім місяців з’явилася «лялька». Дитина народилася здоровою, доношеною. Виявилося, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія та Вероніки, дочка була вже на третьому місяці вагітності, але матері нічого не сказала. Тому та була вражена, коли дізналася, що в неї так швидко з’явився онук. Зять приїхав до пологового будинку трохи пізніше за них, в руках він ніс величезний букет троянд.
Побачивши Зінаїду Петрівну та Олега, трохи зніяковів, бо не чекав їх зустріти тут, але ввічливо привітався і навіть усміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася і повідомила про цю щасливу подію по телефону. Звичайно, була радість, плач немовляти, його ніжний запах. Але потім зять і дочка з онуком поїхали не до Зінаїди Петрівни, а до своєї знімної однокімнатної квартири. Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню, загалом усе, що потрібно, але вони відмовилися.
Дорогою додому вона заплакала, а Олег філософськи промовив:
– Зіно, не в зяті, значить, справа, а в тобі. Видно, не тільки земними благами ситий чоловік, треба подумати і про душу!
– Що ти розумієш, – кинула вона, розмазуючи туш зі сльозами на обличчі. – Що я зробила, щоб до мене так ставитися? Я ж для них старалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, будинок, дача, квартира, фірма, що треба?
– Відпустити їх тобі треба. І не заважати. Їм удвох було добре, а тепер утрьох ще краще буде. У них своє життя, у нас своє!
* * *
Коли Зінаїда Петрівна занедужає, її поклали до окремої палати. «Дивний зять» приїхав уже наступного дня. Як Зінаїда Петрівна не чинила опір, він оглянув її, подивився аналізи, поспілкувався з колегами, загалом, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її лікували ефективно та правильно. Майже щодня її відвідували не лише Олег, а й донька, а іноді й Сергій.
Зять поводився з нею чемно, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що справді це не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші та влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських стосунків. Вже за тиждень вона змогла самостійно пересуватися палатою, а ще через три дні її виписали. На подвір’ї лікарні її зустрічали Олег, дочка з онуком і він – найкращий у світі зять.
