-Оксано, дочко, приїжджай швидше. Там у твоїх діда та баби не все гаразд. Ділять все, посуд, худобу, будинок. Не знаю, що трапилося. Вже тиждень, як сваряться постійно – схвильовано кричала в трубку сусідка, баба Галя.
Оксана зайшла в будинок і відразу помітила дзеркало, що тріснуло. Тишу порушували тільки рій мух, які літали над неприбраним посудом.
-Бабо, діду, де ви? Вдома хто є? – вигукнула вона, ставлячи сумку на лавку.
З кімнати вийшов, пом’ятий дід.
– О, Оксана, приїхала. Здрастуй, рідна, – і обійняв її.
– Діду, а бабуся де? – запитала Оксана.
– А я звідки знаю, де вона вештається? Знову напевно у подружок своїх сидить і на мене скаржиться, – насуплено відповів дід.
Тут у будинок забігла бабуся і заплакала.
– Оксана, моя дорога приїхала. А мені баби сказали, що тебе бачили, я одразу додому.
– А тепер розкажіть мені, дорогі, що у вас за справи творяться? Чому дзеркало у тріщинах? Вдома бардак? – обіймаючи бабусю, запитала Оксана.
– А ти це у старого ду_ня запитай. Встав вранці і каже, я все життя з тобою Поліна прожив, хватить. Хотів у місті жити, не дала. Все за хату чіплялася. Хотів до моря поїхати, знову те саме. А я йому кажу, чим наша річка тобі не море? Ну і всі хотілки свої по порядку мені і виклав, – надумаючи губи промовила баюуся.
– Я, Поліна Захарівно, все життя тебе терпів. І навіщо внучці щось брехати? Слухай, Оксано, як це було. Ми колись молоді були, був у нашої бабки залицяльник. Грицьком звали. Я служив тоді. Вона ж мене чекати обіцяла. А сама?
Бабуся засміялася в хустку
– Ну, повернувся я, до неї пішов, як належить. Питаю, чи вірно чекала? Вона в сльози та на коліна впала. Грішна каже, біс поплутав. Віриш, тиждень не просихав, онучко. Але любив її надто, ось і пробачив. Одружився, дітей народили.
Він замовк.
Оксана не витримала: – Ну це ж минуле. Тепер навіщо його ворушити?
Дід гірко засміявся: – Так і продовження є. Грицько все життя пробовтався десь і на батьківщину прикотив. Так, Поліна Захарівна, до нього на побачення бігати почала. Я якби не бачив, дарма не говорив. Жену корову додому, а вони на задвірках воркують. Він їй на вушко щось шепоче, а вона хихикає і червоніє. Ну скажи, що брешу. Зізнайся, хоч онучці.
Бабуся висморкалась і різко сказала: – Ми випадково зустрілися. Про молодість згадали, що тут такого? Ти ж зі своєю колишньою Маруською теж воркуєш. Мені що теж треба було вила хапати, як ти на Григорія?
Оксана зітхнула: – Все з вами зрозуміло. Стільки років разом і якісь ревнощі? Вам не соромно? Добре, завтра до РАГСу йдемо, розлучитеся. Потім до Григорія бабуся підемо. Свататися. Негоже в такому віці по закутках схиляться. Ну а ти дід, вибирай. Або один будеш жити або я тебе з сусідкою своєю бабою Валею познайомлю. Вона жінка непогана, тільки слабкість у неї, котів дуже любить. Їх у неї четверо. Зате в місті будеш жити. Ну, що згодні?
Бабуся, як заволає: – Та навіщо мені цей Григорій здався. З майна, тільки валіза, та капелюх
Дід став вторити: – Та я котів з дитинства ненавиджу. Після них сморід, такий. Нехай твоя сусідка одна живе, а я краще у своєму домі останні дні доживатиму.
Оксана зареготала: – Ось це так парочка. І то їм не це, і то їм не треба. Може помиритеся?
Дід буркнув: – Не знаю, – і вийшов надвір.
– А що це я? Внучка в гості приїхала, а я на стіл нічого не поставила. Ти йди, приляж з дороги, а я скоренько.
Оксана прокинулася і потяглася. Все ж таки добре в селі. І тут почула тиху розмову.
– Ти це, Поліно, не гнівайся. Сам не знаю, що на мене найшло, – казав дід.
– Та й ти мене теж, я ж не знала, що ти в мене такий, – хихикнула бабуся. – Гарячий, заводний.
Оксана посміхнулася і обернулася на бік. Вони дорослі та без неї до кінця помиряться.
