Наталя Петрівна стояла біля прилавка з овочами з сумним поглядом: картопля була дрібна, капуста величезна, цибуля проросла.
“Тааак….а я борщ хотіла зварити, а тут навіть вибрати немає з чого. В житті більше за овочами не піду в цей магазин. І чому я, взагалі, зайшла сюди?» – розмірковувала Наталя Петрівна.
-Що, нікудишні овочі? – пролунав поруч чоловічий голос.
Наталя Петрівна подивилася і побачила поряд із собою чоловіка приблизно її літ. Він був звичайний і особливо нічим не виділявся. Якби він не поставив їй запитання, то вона б просто пройшла повз нього і не звернула б на нього жодної уваги.
-Ну так, щось не дуже… А в інший магазин йти якось не дуже хочеться. Погода, як кажуть, нельотна.
І Наталя Петрівна сумно усміхнулася.
Погода справді була “нельотною” – весь день йшов дощ. Він то моросив дрібними крапельками, то починав барабанити асфальтом, калюжами, машинами, дахами будинків, листям дерев величезними краплями. Та ще й незважаючи на те, що було літо, дощ був не теплий, а холодний.
-А Що ви хотіли б купити?
-Морковку, цибулю, картоплю і невелику капустину.
-Так, – по-господарськи раптом сказав незнайомець. – Зараз все буде. Стійте тут і нікуди не йдіть.
А потім він пошукав очима якогось представника магазину і, побачивши, попрямував до нього.
Через пару хвилин у візку Наталії Петрівни лежали всі овочі, які їй були потрібні і вони були саме такими, які вона хотіла б купити.
-Велике вам дякую! – подякувала вона незнайомцю. І рушила далі, по дорозі кладучи в візок інші покупки.
Здавалося б, ця швидкоплинна зустріч нічого не обіцяла надалі, але потім вони перетнулися на касі. А потім, на її подив, цей чоловік чекав її на виході з магазину.
-Дозвольте довезти вас та ваші покупки до дому? – Наталі Петрівні надійшла дуже галантна пропозиція.
-Ну навіть не знаю…Я з вами не знайома і бачу перший раз у житті.
-Мене звуть Володимир, а вас?
-Наталя…
-Ну От і познайомилися. То що, їдемо?
Він помітив, що Наталя Петрівна все ще вагається.
-Так повірте мені, довезу вас у цілості та безпеці. Та й погода дивіться яка… Дощ знову пустився. Хочеться вам під дощем додому йти?
Наталя Петрівна зітхнула. Володимир мав рацію, дощ знову посилився. Машини у неї вже рік як немає і тягти такі важкі сумки їй не дуже хотілося.
-Не хочеться, звичайно. Умовили. Поїхали.
Вона сіла в машину та спостерігала, як Володимир завантажував усі покупки у багажник. Потім він сів за кермо і спитав:
-Куди їдемо?
-Он той будинок бачите? Довгий такий, 12 поверховий?
-Звичайно бачу. Номер 29?
-Так.
-Я недалеко від вас живу. У сусідньому, 27-му.
-Треба ж … І давно живете?
-Давно. Все своє свідоме життя. А ви?
-Нууу …. я звичайно не все життя, але вже років 10 або 11.
Володимир довіз Наталю Петрівну додому, доніс сумки до квартири та вклонився.
А Наталя Петрівна зайшла до квартири, поринула у домашній кругообіг і практично одразу забула про Володимира.
……………………
-Наталя, та що ти вагаєшся? Такий шанс! Я переїхала б до нього не роздумуючи.
-Оля… ну як тобі сказати… так, він хороший, добрий, при грошах, але… ну не знаю… не моя це людина, розумієш?
-Не твоя людина, при цьому ти з ним скільки зустрічаєшся? Наскільки я пам’ятаю вже 2 роки!
-Так, зустрічаюся. Але від початку ми домовлялися, що це будуть зустрічі без зобов’язань.
-Наталя… У тебе донька росте, а зарплата у тебе не така вже й велика.
Наталя розсміялася.
-Оля, мені смішно… Моїй доньці вже 17 років. 17! Вона вже підробляє де тільки може. Це мені було важко коли я з Дмитром розлучилася. А зараз нам цілком вистачає.
-А квартира? Де твоя дочка житиме з чоловіком?
-Ну по-перше, може у неї чоловік із квартирою буде, а по-друге, коли вона заміж вийде, тоді й подумаємо.
-Ну як хочеш. Ще раз кажу, я вибрала б твого Толіка. Тим більше, нікого іншого на прикметі в тебе немає, – підсумувала Оля. І Наталя Петрівна відповідно кивнула.
………………………
День у Наталі Петрівни видався важким. Вона зайшла додому, з величезним задоволенням стягла туфлі на підборах.
-О, мамо, привіт! – у коридор визирнула її дочка, Катя. – Що так пізно?
-Та просто багато роботи накопичилося, – Наталя Петрівна пройшла до своєї кімнати.
-Вечеряти будеш? Я приготувала найсмачніше рагу.
-Звичайно буду, – відповіла Наталя Петрівна. Вона зайшла на кухню та здивувалася. У центрі столу у вазі красувався букет квітів.
-Хм … Квіти … У тебе з’явився шанувальник? – Запитала Наталя Петрівна у дочки.
-У мене?! Взагалі це в тебе з’явився шанувальник.
І донька передала картку і квіти Наталі Петрівні. На ній було написано: Наталі від Володимира.
Наталя Петрівна впіймала себе на тому, що вона стоїть, дивиться на цю картку і безглуздо посміхається.
-Мамо, Від кого це?
-Та так, підвіз мене тут нещодавно один сусід.
-Хм… Як так у тебе виходить? Просто підвіз і одразу букет квітів! Навчи, мамо!
Наталя Петрівна скуйовдила волосся дочки і притиснула її до себе.
-Моя дівчинка, я тебе люблю!
……………………..
Так і почався у Наталі Петрівни роман із Володимиром. Майже кожен день він дарував їй квіти та невеликі подарунки.
-Ну і що ти вирішила? – запитала якось Наталю Петрівну Ольга. – Кого ти обрала Толіка чи Володимира? Адже Толік досі чекає. Та й він такий, вірний. А Владимир… так ти його знаєш всього 5 місяців.
-Оля, ну не починай. Я сама розумію, що Володимира знаю всього нічого. Та й Толік завжди підтримував мене. Я – розриваюся між боргом та любов’ю. І це жахливо.
……………….
Минуло ще трохи часу і Наталя Петрівна наважилася та прийняла пропозицію Анатолія.
-Мамо, Ти добре подумала, мамо? – Наталя Петрівна бачила благаючий погляд доньки.
-Катю, Ну звичайно подумала. Звичайно добре.
-Але ж ти його не любиш!
-Катю, зате він вірний, на нього можна покластися, та ще він заможний. Катю, ти не розумієш…
-Так все зрозуміло.
-Ні, Ти не розумієш! Через кілька років ти вийдеш заміж, я залишусь сама.
-Правильно, ти залишишся з ким? Хто з тобою буде поряд? Анатолій? Але хіба ти будеш з ним щаслива? – Наталя Петрівна бачила, що очі її доньки сповнилися сльозами.
-Катю, я правда не розумію.
-Вибач мамо, звичайно, це твоє життя. Просто коли, як ти говориш, ти залишишся одна, я б хотіла, щоб ти була щаслива поряд з коханим чоловіком, а не з тим, з ким ти маєш бути поряд на твою думку.
-Дочко, все буде добре. Ось побачиш.
І Наталя Петрівна переїхала до Анатолія.
………………….
Був день.
Катя була вдома. Раптом пролунав дзвінок у двері – прийшов кур’єр і приніс посилку для її мами від Володимира. Це були їхні фотографії, поєднані у вигляді серця.
Катя зітхнула: дуже романтично, але… її мама оцінити цю романтику не змогла.
Катя набрала номер мами.
-Мамо, Привіт! Кур’єр надіслав дуже романтичний подарунок від Володимира … Ти йому взагалі сказала, що ти віддала перевагу іншому?
-Ні. Я не змогла, – Катя почула на тому кінці дроту тиху відповідь мами.
-Мамо! Ну, як же так?
“Ну як же так? Ну як же так? Ну як же так?” – повторювала це питання Катя. Вона просто не могла зрозуміти, як взагалі це можливо. Раз прийняла рішення, то скажи про це!
Пройшов день, два, три …. Але Катя все ніяк не могла заспокоїтися і постійно думала про взаємини її мами та Володимира. Це вибивало її з колії. Раніше в цей час вона завжди раділа, гуляла вулицями міста, милувалася його оздобленням і передчувала наступ Нового року.
Але зараз вона лише сумувала. Але незважаючи на її смуток день змінювався іншим, іншим третім і так, крок за кроком, наближалося 31 грудня.
І ось 31 грудня не встигло зійти сонце, як Каті зателефонувала мама.
-Катю, вибач, що турбую, але щойно дзвонив Володимир і попросив визирнути у вікно. Сама розумієш, я цього зробити не можу, тож вся надія на тебе. Подивися та розкажи мені що там таке.
-Добре, мамо. Тільки не відключайся.
Катя підійшла до вікна і ахнула: прямо перед їхніми вікнами було намальовано серце і всередині було написано: виходь за мене. Сонечко повільно піднімалося і освітлювало серце і напис, сніг іскрився і переливався. Було так гарно, що захоплювало дух.
Катя стояла біля вікна і плакала.
-Катя, Катруся! Чому ти плачеш? Що таке?
Катя притулилася лобом до вікна, повільно опустила руку з телефоном униз і розтиснула пальці. Телефон полетів униз і вдарився об підлогу.
……………………
-Мамо, я так за тебе рада! Я впевнена, що ти зробила правильний вибір. Адже кохання – це найкраще, що є на Землі.
-Катю, якби не ти, не твоя наполегливість, не твої питання, які мені абсолютно не подобалися, то нічого не було б. Я просто обрала б Анатолія та й усе. Отже, дякую тобі.
-Мамо, я просто хочу, щоб ти була щаслива. А тепер йди. Вас вже викликають.
Наталя Петрівна підійшла до Володимира і вони зникли за дверима. Пройшло хвилин 15 і вони вийшли з кабінету чоловіком та дружиною.
