Аліна поверталася з роботи пізно. Вона зайшла у свій підʼїзд і почала підніматися сходами. Раптом вона помітила дівчинку.
-Ти що тут робиш? – Аліна нахилилася до дівчинки, що сиділа на сходах.
Маленька Ліза підвела очі на жінку. На замурзаних щоках було видно сліди сліз. Брудна сукня, а на босих ногах були одягнені шльопанці на пару розмірів більше.
-Сиджу.
-А чому ти тут сидиш? Вже пізно та й холодно тут, на сходах. Чому ти додому не йдеш?
-Мені не можна. Мама сваритиметься.
-Чому?
-Вона сказала, щоб я сиділа тут. Скоро Павлик прийде, і тоді мені можна буде додому.
Аліна сумно і здивовано дивилася на дівчинку. Що відбувається? Дитина маленька, скільки їй на вигляд? Років п’ять, не більше! Сидить на сходах посеред ночі. На годиннику було пів на першу. Аліна сьогодні затрималася на роботі, потім їздила до бабусі, тож поверталася так пізно.
У цей будинок Аліна переїхала лише два місяці тому. Колишня власниця розхвалювала майбутню покупку:
-Тут буквально все ідеально: зелений тихий район, квартира має чудове планування, а головне – хороші сусіди. Ви мені потім дякую не скажете.
Аліна ходила по кімнатах і думала – чи варто? Це була її перша серйозна покупка та найголовніша. Якщо все пройде вдало, то вже за кілька днів вона з’їде від бабусі, добре, що ця квартира за два кроки від неї. Саме тому квартира потрібна тут, у цьому районі.
-І почнеться самостійне життя, – думала вона. – А може й з Максимом…
Поки це були тільки мрії, адже зустрічалися вони всього кілька місяців. На новорічному корпоративі до Аліни підійшов симпатичний хлопець і запитав:
-У вас є друга половинка?
-Ні, поки, я що я сама, – засміялася Аліна.
-Не може бути, щоб у такої вродливої дівчини нікого не було.
-Уявіть собі таке. Дівчині ніколи було крутити романи, дівчина дуже багато вчилася, щоб отримати роботу своєї мрії.
-Вдалося?
-Аякже! Поки що я завжди домагалася того, чого хочу.
Аліна опустила очі. Вії здригнулися і тільки це видало її думки:
-Ох, бабусю, як же ти була права і не права одночасно. Потрібно було домагатися, але й про себе забувати не треба було. Не вмію нічого, навіть фліртувати не навчилася. Адже поки інші дівчата це робили, я сиділа, читаючи підручники.
Максим залишився біля неї на весь вечір. Вони балакали, сміялися і з’ясувалося, що їм подобається та сама музика, кіно, тільки на літературу погляди трохи розійшлися, але знайшлися і тут точки дотику.
Якоїсь миті Аліна зрозуміла, що їй легко спілкуватися з цим молодим чоловіком. А її подружка і, за сумісництвом, колега Ірка шепнула їй, коли вони пішли поговорити:
-Це ж зам директора новий. А ти молодець! Я його трохи знаю, він працював раніше в іншій фірмі. Гарний хлопець, напрочуд порядний, що рідкість у нашій сфері, ти знаєш.
Тому його і взяли до нас. Хоче поруч мати когось, кому можна довіряти.
-А як же колишні роботодавці?
-Він на батька працював. Вирішив спробувати сам.
-Он воно що… – Аліна задумалася.
-Навіть не думай, вперед! – Ірка підморгнула подрузі і помчала шукати свого чоловіка Артема, який працював у цій же фірмі.
Аліна з Максимом почали зустрічатися і все йшло до серйозного роману.
Аліна ще раз подивилася на дитину та запитала:
-У якій квартирі ти живеш?
-Не треба, будь ласка! Мама сваритиметься. Я не сидітиму на сходах, я стоятиму.
Ліза встала. Вона втомилася і їй було холодно. Крім того, вона цілий день нічого не їла. Тепер повернеться від бабусі Павлик, старший брат, і можливо принесе їй щось поїсти. Бабуся завжди щось та передавала молодшій онучці.
-Так не годиться! – Аліна дістала телефон. – Мені доведеться зателефонувати кудись. Ти маєш спати зараз у своєму ліжечку, а не сидіти тут.
-Не треба! – позаду пролунав хлопчачий голос.
Аліна обернулася і побачила хлопчика, років восьми, який стояв на кілька сходинок нижче.
-Будь ласка! – він повторив уже тихіше. – Не треба телефонувати! Від цього буде лише гірше. Ми підемо додому, гаразд?
Аліна дивилася, як він узяв сестру за руку і пішов.
-Почекай! Павлику, так?
Хлопчик кивнув головою.
-Я живу ось у цій квартирі. Якщо раптом таке трапиться, що вам потрібна буде допомога – прийдете до мене, гаразд?
Хлопчик мовчки дивився на Аліну.
-Я не дзвонитиму нікуди, поки ти не дозволиш. Але, погодувати вас і випрати речі, я можу. Ти розумієш?
-Так! Тільки нам нічого не треба, у нас все гаразд! – останні слова Павлик майже вигукнув, і повів сестру за собою.
Аліна провела дітей поглядом і зітхнувши, відчинила двері до своєї квартири.
Аліна нагодувала кота і пішла спати. Завтра був складний день на роботі.
Вранці вона вийшла у двір, коли побачила голову ОСББ, що йшов по двору. Аліна звернулася до нього.
-Геннадію Аркадійовичу, здрастуйте! Можна вас на хвилинку?
-Привіт! А ви хто?
-Аліна, ми з вами зустрічалися, коли я приходила оформляти документи.
-Точно! Слухаю вас, щось трапилося? Допомога потрібна?
-Не мені. У моєму під’їзді, на поверх вище, чи далі, мешкають діти? Хлопчика звати Павликом і дівчинка, років п’яти.
Геннадій Аркадійович зітхнув:
-Так, живуть, на жаль. Це діти Світлани.
-Чому вони в такому вигляді і чому вчора ввечері я бачила дівчинку на сходах посеред ночі?
-Аліна… Я можу вас так називати? Ви молодші за мене, так що я вже по-простому, гаразд? – Аліна кивнула. – Розумієте, складно там усе. Світлану всі жаліють, вона живе тут із самого народження, увесь будинок її знає.
Рік тому в неї не стало батьків і чоловіка зі старшою донькою. Отаке трапилося раптово… В голові не вкладається.
Ну вона і не витримала… Скільки вже її і просили, і вмовляли, адже діти залишилися – гульбанить далі.
Сусіди шкодують дітлахів, підгодовують, та тільки скоро, мабуть, доведеться дзвонити кудись. Не буде там діла. Вона нікого не чує. Погана справа.
-Зрозуміло… А, я можу з нею поговорити?
-Та скільки завгодно. 45-та квартира. Тільки ви до неї після обіду приходьте. Вона якраз відіспиться, а надвечір компанія збиратися почне.
Аліна подякувала та поїхала на роботу.
На обіді вони пішли з Максимом в їдальню.
-Як справи? Ти щось сумна? Чи мені здається?
-Не здається.
Аліна коротко розповіла Максимові, що сталося вчора.
-А чому ти вирішила, що це тебе стосується? Навіщо тобі лізти у чуже життя? Це їхні проблеми, не твої. Нехай мати сама вирішує свої питання, а не може – про дітей подбають.
Аліна пильно подивилася на Максима.
-Можливо тому, що свого часу до мене поставилися так небайдуже. Але я не хочу зараз про це. То ти вважаєш, що я не повинна втручатися?
-Звичайно, ні. У тебе своє життя, у них – своє, ніяк з твоїм не пов’язане. Я вважаю, що не треба пхати носа в чужі справи.
-Не пхай ніс у чужі справи…
Саме так сказали тітці Марії всі сусіди і родичі, коли вона годувала маленьку дівчинку, до якого матері, яка думала тільки про гулянки, не було жодного діла.
Саме тітка Марія поставила вжила всіх заходів, щоб дитина опинилася в затишному місці, де про неї дбали.
Саме тітка Марія знайшла бабусю по батькові, з яким мама маленької Аліни припинила усі зв’язки та вмовила взяти внучку до себе.
-Дякуємо тітко Маріє, за ваш ніс і за те, що ви його пхали в моє життя! – подумала Аліна.
Тітки Марії вже не було. Рік тому Аліна поставила пам’ятник і їздила раз на кілька тижнів відвідати її та розповісти про свої проблеми.
Їй здавалося, що тітка Марія її чує, як і тоді, коли Алінка бігала до неї після уроків, щоб розповісти, як справи, що нового.
Тітка Марія жила сама. Син поїхав на заробітки на і там влаштувався, лише зрідка згадуючи про матір.
Згадавши, він писав їй коротенький лист-повідомлення. А тітка Марія раділа і цій короткій звістки.
Аліна швидко зрозуміла, що невитрачений океан кохання, що скупчився в серці цієї жінки, шукає і не може знайти виходу.
Так і було, поки в її житті не з’явилася маленька скуйовджена дівчинка з дому по сусідству, яку Марія привела одного разу додому пізно ввечері.
Їй було до сліз шкода цю малу з величезними сіро-зеленими очима.
Бабуся Аліни погодилася взяти внучку до себе та оформити всі папери, але чесно попередила Марію:
-Якщо побачу, що вона не звикає, чи їй погано, я віддам її кудись. Вона стільки років прожила з матір’ю у всьому цьому, мало що вийде з цієї дівчинки…
-Ви просто спробуйте дати їй дім, де буде їжа, чисте ліжко та тепло. І спробуйте її трохи любити. Все-таки вона ваша!
-Моя?
-А ви подивитеся на неї уважніше. Я бачу – ваша копія!
Бабуся хмикнула, але мимоволі задивилася на онучку. І згодом зрозуміла, що ця дитина стала їй не чужою, а пізніше і коханою.
Вона наполягла на тому, щоб Аліна вчилася, допомагала, як могла, їй з уроками, а потім домовилася з подругою – директоркою школи, і та взяла дівчинку під своє крило.
У перший клас Аліна пішла вже повністю підготовленою і навчалася не гірше, а десь і краще за інших дітей.
Успішно закінчивши школу, Аліна вступила до університету. Бабуся була слаба, але продовжувала всіляко підтримувати онучку. А після закінчення вузу, сказала:
-Аліночко! Тобі час будувати своє життя. У мене є невеликі заощадження, і я продала кімнату, яка залишилася від твого батька.
Жаль, що він не захотів з тобою спілкуватися, але хоч так він тобі допоможе, нехай і не безпосередньо. На перший внесок тобі вистачить, а далі сама. Ти маєш жити окремо, влаштувати своє особисте життя.
-Бабуся, ну навіщо, хіба нам погано разом?
-Добре, рідна, але тільки для мене. Сюди ти чоловіка не приведеш, я «старий холостяк», звикла жити так, як мені зручно, та й йому на таку красу милуватися нема чого. Ти пошукай квартиру десь ближче, тоді зможеш за мною наглядати і своє життя влаштуєш.
Так і вирішили.
І ось зараз Аліна дивилася на Максима, крутила в руках чашку з недопитою кавою і думала, як вона могла так помилитися в людині.
-Ти вибач, я піду, справ ще багато.
-Гаразд, мені теж час.
Вони розійшлися в різні боки.
Після обіду Аліна, попередивши начальство, поїхала додому з твердим наміром поговорити з матір’ю Павлика.
Вона піднялася на поверх вище за свою квартиру і постукала в двері. Довго ніхто не відкривав і вона вже подумувала, чи не повернутися пізніше, як, раптом, двері відчинилися і звідти виглянула заспана скуйовджена жінка:
-Вам кого?
-Світлану.
-Це я… А ви хто?
-Я ваша сусідка, Аліна.
-А… Що треба?
-Поговорити.
-Ну заходь, – двері відчинилися ширше.
Аліна увійшла до квартири. За брудом, який добряче оселився тут, було видно, що колись тут жили люди, які любили свій дім. Зараз все занепало.
Підлога була брудною настільки, що колір було вже не вгадати. Аліна зробила крок у бік кухні і, змахнувши з табуретки стару газету, присіла.
-Ну, кажи, чого прийшла?
-Світлано, а де твої діти зараз?
Та здивовано дивилася на Аліну:
-Гуляють, мабуть.
-А вони сьогодні їли?
-А я звідки знаю? Мабуть, їли.
-А як справи у Павлика в школі?
-У школі? – було видно, що Світлані важко навіть сформулювати думку. – Нормально, мабуть.
Аліна піднялася і строго запитала.
-Де твої діти?!
-Та звідки я знаю?
-Зате я знаю. Їх забрали, вони тепер окремо житимуть! Спасибі мамі скажуть!
-Як окремо? – Світлана розгублено подивилася на Аліну і та, вперше, побачила за цим обличчям жінку, на яку так схожа була маленька Ліза.
-Ось так! Їм недобре тут. Що з ними може статися, хто знає. Або вже сталося.
-Що сталося? – у голосі Свєти почулися істеричні нотки.
-А я звідки знаю, це ж твої діти, а ти їх на оце все проміняла.
-Я… Я не…
-Що? Не проміняла? Розкажи комусь іншому! Ти своїх дітей не любиш?
Світлана остаточно розгубилася.
-Що ти таке кажеш?
-Що є, те й говорю! Чому залишила їх? Чому забула? Ти думаєш, мабуть, що було б краще, якби вони були в тій машині? Разом із батьком?
Обличчя Світлани скривилося і з очей ринули сльози.
Аліна швидко дістала з сумки бланк згоди і дала їй у руку ручку.
-Світлано, слухай мене! Сама ти не виберешся. Я допоможу! Підписуй тут і поїхали!
-Та куди, Господи? Що тобі треба від мене?
-Я хочу, щоб твої діти були щасливі. Вони тебе люблять, Світлано, дуже люблять. Підписуй!
Світлана повільно піднесла ручку до паперу, а потім підвела очі на Аліну:
-Тобі це навіщо?
-Моя мати не змогла. Ти зможеш! Пиши!
Світлана поставила підпис. Аліна вихопила листок і сховавши його в сумку, взяла Світлану за руку.
-Ходімо!
Посадивши її в машину, вона відвезла жінку до центру.
Аліна повернулася до Світлани, яка сиділа на стільці біля стіни, чекаючи, поки її запросять і присіла навпочіпки:
-Дітей я заберу, вони поки що у мене побудуть. Нічого не бійся і, головне, видужуй.
Світлана лише втомлено кивнула.
Діти прожили в Аліни більше року, поки Світлани не було.
Сергій, який працював у тому центрі, де була Світлана, часто телефонував їй. Аліна розуміла, що знайшла ту саму «половинку», про яку колись питав її Максим. А з Максимом стосунки вона припинила, так і не розпочавши. Вони просто вдали, що нічого між ними не було.
Увечері, 31 грудня, Аліна піднялася у квартиру Світлани і подзвонила у двері.
-Хто там? – дзвінкий голосок Лізи продзвенів дзвіночком, а слідом пролунав голос Світлани.
-Відкрий, доню, це, мабуть, Аліна. Обіцяла зайти.
Двері відчинилися і назустріч Аліні вилетіла Ліза, обнявши її.
-Привіт!
-Привіт, сонечко! Тримай! Це тобі, а це Павлику. – Аліна простягла пакети із подарунками. – А де він?
-По хліб побіг, – Світлана вийшла з кухні і піднявши руки, обняла Аліну, намагаючись не торкатися її. – Руки в тісті!
-Пиріг печеш?
-Так. Ти залишишся?
-Ні, – Аліна хитро посміхнулася, – маю інші плани.
-Знаємо ми ці плани, – Ліза засміялася. – На побачення підеш із Сергієм.
-Ліза!
-А що? Ти розумна, гарна, і взагалі, дівчина, що треба! Ось! – Ліза показала великий палець. – Тобі заміж час!
-Ліза! – хором шикнули жінки.
-Прямо і сказати нічого не можна! – Ліза взяла подарунки і побігла до кімнати. Зупинившись біля кімнати, вона обернулася: – Ой! З Новим роком!
-З Новим роком! – засміялась Аліна.
