Андрій повертався додому з відрядження. Зазвичай він повідомляв дружину Олену про те, що повертається, за день до приїзду. Але цього разу забув це зробити. Ну, так вийшло. Андрій зовсім не хотів таким чином перевірити, як його дружина проводить час, коли його нема. Він довіряв своїй дружині і не сумнівався у ній.
Підійшовши до дверей квартири, Андрій згадав, що не попередив дружину про свій приїзд. І згадав тільки тому, що за дверима чути була гучна музика і веселі голоси. Зрозуміло було, що у квартирі щось святкують.
Андрію стало трохи ніяково. Він швидко став продумувати можливі варіанти, що там могло бути. Але думки плуталися і нічого путнього йому на думку не спадало.
Андрій злякався. Він злякався того, що в його житті може статися те, чого не хотів; що Олена його більше не любить, і зараз вона там, у веселій компанії, радіє тому, що його немає поруч із нею.
– І як тепер бути? — думав Андрій, стоячи перед дверима своєї квартири. – Може, піти? Ніби нічого не було, і я не приїжджав.
Відчинилися двері сусідньої квартири. Андрій відволікся від своїх роздумів, побачивши сусідку.
– Здрастуйте, Андрій Іванович, — сказала сусідка.
– Здрастуйте, Валентино Георгіївно, — відповів Андрій.
Сусідка вічно сунула свій ніс у чужі справи. Вона була доброю жінкою, але цікавою.
– А у Вас щодня свято, – продовжувала сусідка, мило посміхаючись. – Вже два тижні веселощі. Що відзначаєте, Андрій Іванович?
Дізнавшись, що це триває вже два тижні, Андрій, звичайно, був вражений, але виду не показав.
– Та, – спокійно й тихо відповів Андрій, – нічого особливого. Зустріч друзів.
Андрій справді подумав, що це може бути звичайна зустріч друзів.
– А минулих місяців? Що святкували? – Запитала Валентина Георгіївна. – Теж зустріч друзів? Чотири місяці – суцільні свята. У Вас багато друзів, Андрію Івановичу. Що дивно за весь час, коли Ви щось святкуєте, я Вас вперше зустріла.
Сусідка посміхнулася і пішла до ліфта.
Андрій Іванович, приголомшений почутим, продовжував стояти перед дверима. За дверима лунала музика та жіночий сміх.
– Ось вже майже півроку я щомісяця на два тижні їду у відрядження, — думав Андрій. – Що виходить? Як тільки я їду, Олена влаштовує свято?
Андрій знову захотів уникнути всього цього. Тому що він не розумів, як треба поводитися в такій ситуації. Він дуже любив свою дружину і не хотів її втрачати.
– Чому я не попередив її про своє повернення? – переживав Андрій. – Що я тільки думав?
У цей час відчиняються двері його квартири і з квартири вийшли незнайомі йому люди.
– Здрастуйте, — машинально промовив Андрій. – А Олена там?
Нічого іншого, як запитати саме це, йому на думку не спало.
– Може, й там, – байдуже відповідають йому і проходять повз люди, навіть не звертаючи на нього особливої уваги.
Андрій увійшов до квартири. У коридорі на вішалці висіло багато чоловічого та жіночого верхнього одягу. У кожній кімнаті були чужі люди. Нікого з них Андрій не знав. Зважаючи на все це, ці люди щось святкували, бо у великій кімнаті був накритий стіл.
Андрій зазирнув на кухню. Олени там також не було. А якийсь суворий чоловік у фартуху Олени із серйозним виглядом нарізав ковбасу. Він похмуро глянув на Андрія і продовжив своє заняття.
Андрій тоді подумав, а чому він у фартуху його дружини.
– Ви шукаєте когось? – Запитала незнайома жінка, яка входила на кухню.
– А де Олена? – спитав Андрій. – Ніде не можу її знайти.
– Олена годину тому поїхала з Вадимом, – відповіла жінка. – Найімовірніше, вона в нього. Зателефонуйте Вадиму.
– Так ось у чому річ, — подумав тоді Андрій. – Вона виявляється з Вадимом поїхала.
Андрій відчув легке запаморочення. Але взяв себе в руки і задумався над тим, а хто такий, власне, цей самий Вадим?
– Я краще Олені зателефоную, — сказав Андрій жінці.
Він вийшов із квартири. Думки в його голові скакали. Якийсь Вадим. Олена поїхала з ним. І хто всі ці люди у квартирі?
Андрій викликав ліфт, але чекати на нього не став, а спустився вниз бігцем. Вискочивши з під’їзду надвір, він набрав номер дружини.
– Привіт, – радісно відповіла Олена. — Ти колись повертаєшся?
– Завтра, – швидко відповів Андрій. – Вечірнім поїздом.
– У тебе все впорядку? – Запитала Олена. – Голос у тебе якийсь тривожний.
– Ні, ні, – швидко сказав Андрій. – У мене все чудово. Втомився трохи. А в тебе як?
– У мене все добре, – сказала Олена. – Чекаю тебе. Приїжджай швидше.
Вони попрощалися, і Андрій задумався.
— М-да, — думав Андрій. – І що робити?
Дуже хотілося їсти. Він пішов у бік найближчого магазину. В магазині він взяв пакет молока, сир у нарізці, ковбасу в нарізці та хліб теж у нарізці.
Вийшовши, він сів на лавку, що стояла неподалік входу, і почав вечеряти. Андрій їв бутерброди з ковбасою та сиром, запиваючи їх молоком. І ось, коли він вже майже все з’їв і збирався йти, він помітив, як до магазину входить жінка, дуже схожа на його дружину.
— Не може бути, — думав Андрій. – Це не вона. Це якийсь поганий сон. Адже та жінка сказала, що Олена пішла з Вадимом. Господи, дався мені цей Вадим. Я навіть не знаю, хто він, а думаю про нього так, ніби він мій добрий знайомий.
Андрій біжить до магазину.
– Вона чи ні? – думає він, оглядаючи відвідувачів.
То була вона, його дружина, Олена. Андрій став за нею стежити.
Олена поводилася дуже спокійно. Вона набрала в візок все, що хотіла купити, і пішла до каси. Розплатившись, Олена вийшла з магазину і швидким кроком пішла у бік, протилежний до того, в якому був їхній будинок.
– Куди вона йде? – думав Андрій. – До Вадима? Тьху, ти. Забудь про Вадима.
Він йшов за десять метрів від неї, ховаючись за іншими людьми. Пройшовши не більше кілометра, Олена підійшла до під’їзду будинку.
– Це що, жарт такий! – подумав Андрій, впізнавши будинок, до якого зайшла Олена. — Та це ж будинок її мами, Ніни Петрівни. Який жах. Цього мені зараз лише не вистачало. Ніна що, теж у цьому замішана?
Андрій відійшов убік і став спостерігати за під’їздом.
– Так, – думав Андрій. – І що мені зараз робити? Вдома у мене — не зрозумій хто, а дружина – у своєї мами. І як це все розуміти?
В цей час Андрій побачив, як у під’їзд увійшла сама Ніна Петрівна.
Андрій після цього ще цілу годину вештався біля під’їзду тещі, сподіваючись, що Олена скоро вийде. Олена не виходила. Йому набридло чекати, і він вирішив зайти до Ніни Петрівни.
Він дочекався, коли з під’їзду хтось вийде і зайшов у будинок. Піднявся на поверх і подзвонив у двері. Двері відчинив Іван Павлович, батько Олени.
– Андрій? – здивувався Іван Павлович. – А ти як тут? Заходь, заходь. Роздягайся.
– Та ось, – відповів Андрій, – повернувся з відрядження, а Олени нема. Думав, вона у вас.
Відповідь, яку він почув, його приголомшила.
– Олени нема, – сказав Іван Павлович. – Давно вже не заходила. Тижня два її не видно.
– Так-а? – здивовано подав Андрій. – А може, Ніна Петрівна знає?
– Та її теж немає вдома, – сказав Іван Павлович. – Як зранку пішла, так і досі нема. Останнім часом вона стала такою діловою.
Андрій подумав, що коли вони всі тут у змові, то йому більше ловити тут нічого.
Андрій їхав ліфтом вниз. Він вже ні про що не думав. Але далі сталося найдивовижніше.
На восьмому поверсі двері ліфта відчинилися, в ліфт увійшли Олена та її мама. Вони навіть не одразу помітили, що у ліфті Андрій. Звернули увагу на нього, лише коли він привітався.
– Здрастуйте, – сказав Андрій.
Олена і Ніна Петрівна мовчки дивилися на Андрія і не могли навіть слова сказати. Було видно, що це для них повна несподіванка.
– Андрій? — слабким голосом промовила Олена. – А ти як тут?
Теща в цей момент почала сильно гикати.
– Ви вниз чи нагору? – спитав Андрій.
– Вниз, – тихо сказала Олена. – Ми зараз до нас додому. А ти ж сказав, що завтра будеш?
– Та ось, – сказав Андрій. – Так вийшло. Раніше приїхав. Зайшов додому, а тебе там нема. Думав, що ти у мами, – Андрій серйозно глянув на тещу. – Піднявся до Вас, а тесть каже, що вже два тижні доньку не бачив.
Ніна Петрівна нічого не говорила. Вона злякано дивилася на зятя та гикала.
Вони вийшли з під’їзду і пішли у бік дому Андрія та Олени.
– Треба йому все розповісти, – сказала доньки Ніна Петрівна.
– Треба, – слабким голосом відповіла Олена.
Ніна Петрівна розповіла зятю, що вже півроку вони з дочкою здають його квартиру, коли він їде у відрядження.
– Вибач, Андрію, – сказала Ніна Петрівна, – то була моя ідея. Олена була проти, але я її умовила. Хотіли тобі подарунок купити на день народження. Ну, ось і здавали твою квартиру.
Якийсь час Андрій перетравлював отриману інформацію.
– А на восьмому поверсі що робили? – Запитав Андрій.
– А ми там знімаємо невелику квартирку, – відповіла Ніна Петрівна. – У ній і живемо, коли свої здаємо.
– То ви і свою квартиру здаєте? — спитав Андрій.
– Аякже, – відповіла Ніна Петрівна. – Щойно Іван Павлович їде у відрядження, то одразу я його і здаю. Адже він буває по два місяці у відрядженні. Уявляєш, які це гроші.
– Уявляю, – задумливо мовив Андрій. – А Ви значить із Оленою разом працюєте?
– Вдвох легше, – відповіла Ніна Петрівна. — З прибиранням, та й іншими справами.
Але сказавши це, Ніна Петрівна злякалася своєю недоречною радістю і притихла. Далі йшли мовчки. Олена та її мама кидали на Андрія перелякані погляди, намагаючись зрозуміти, який у нього зараз настрій і що він думає.
Всю дорогу до хати Андрій мовчав. Головним для нього зараз було те, що Олена його, як і раніше, любить. Це тішило. А ось як бути з іншим, цього він ще не вирішив.
