-Алло, Галя. Це я, Олена. Що? Олена кажу. Зв’язок жахливий.Чому дзвоню? Я, Галю, до вас цього року не приїду. Не приїду, кажу на свята. Чому? А навіщо? Ти з Віктором будеш, дочка твоя з чоловіком та дітьми. А я що. Наїмся салатів і на таксі за подвійним тарифом? Ну не можу я в чужій хаті ночувати, сама знаєш. Що робитиму? Та нічого, спати ляжу і все, – крізь шуми і шурхіт на лінії, Олена дзвонила подрузі. У якої останні п’ять років після розлучення відзначала Новий рік та інші свята.
-Що? Ти й сама хотіла зателефонувати? Їдете? Куди? У Львів, до тітки Віктора. Щасливої дороги та гарного настрою. Проблема? Яка? Хто приїжджає? Саша? Яка така Саша? Племінниця? Алло? Що вони там із зв’язком роблять? Приютити на кілька днів? Ну ти ж знаєш, що не люблю сторонніх у домі. Ну добре, виручу, нехай приїжджає. Та що таке? Зв’язок перервався, – з роздратуванням поклала трубку Олена.
Посиділа, подумала. Може і на краще, що на свято не одна буде. Тут вона схаменулась, треба хоч салатик приготувати. Сама вона і бутербродами наїлася б, а гостю почастувати треба. Поставила варити овочі, приготувала зелень і задумалась.
Раніше, коли за Толіком була одружена, вона так не сиділа. Вже тридцятого вся рідня його сільська до них з’їжджалася. І починалось. Кухню було не впізнати. Пар, гар, навіть відкрите вікно не допомагало. Варився холодець, пеклися пироги, смажилися котлети. А це все жирне. Олена тільки й встигала бігати зі стравами. Чи то холодець на балкон, чи то овочі на вінегрет чистила. До приготування її не допускали, після того, як вона салат з авокадо зробила.
– Гид0та якась, – сказала тітка Толіка і всі дружно з нею погодилися.
А в них не гид0та, обурювалася потім Олена, все в майонезі, аж з ложки капає. Та ще й чоловіки одразу за стіл, наливку сільську дегустувати. До тридцять першого ледь до дванадцяти витримували.
А числа другого вони їхали, попередньо все доївши і допивши. А Олені залишався весь безлад. Вона потім весь тиждень мила, чистила та прибирала. А Толік у цей час у селі свято продовжував. Приїжджав похмурий, неголений і злий. Наслухається від рідні, що одружився з жінкою, яка навіть готувати не вміє. І розпочинається скандал. І все згадував Віру, у якої Олена нібито його відвела. Вона терпіла докори, вважала, що правда, то правда. Ну не вміла вона готувати ті страви, до яких він змалку звик. Жирні, зі шматками сала.
Їй тільки й залишалося, як скаржитися подрузі дитинства Галі. Та була жвавою і коли їй набридли вічні скарги Олени, вигадала план. Змусила подругу обдзвонити родичів та поставити умову, що вона все приготує до свята. А їх просить приїхати до Нового року. Разом із подругою вони весь день робили ситні, але легені закуски. Родичі приїхали, розсілися.
– А де м’ясо? – розчаровано запитала тітка.
– Так от гусак фарширований, – люб’язно відповіла Олена.
– А пюре? – Не заспокоювалася та.
Тітка демонстративно встала з-за столу: – Наготувала силоса якогось. Ану Федя вези мене додому.
Всі одразу схопилися, одягнулися і грюкнули дверима.
– Ну ти…,- видихнув Толік і замахнувся.
– Зачекайте, я з вами, – крикнув він услід рідним.
– Речі не забудь захопити – сказала Олена і дістала сумку.
– Живи сама, зануда. Я то один не залишуся, а ось ти? – Покидав речі в сумку Толік і пішов.
Коли з каструлі побігло, Олена прийшла до тями. Відхилила кришку і почула дзвінок у двері. “Саша напевно” подумала вона і відчинила двері. І розгублено запитала: – А де Саша?
Чоловік років сорока посміхнувся: – Так це я. Дозвольте представитися, Олександр Ігорович Микитенко, племінник Віктора. Приїхав у гості, сюрпризом, а вони до Львова поїхали. А ви, мабуть, Олена?
Та машинально кивнула і ляпнула: – Але Галя про племінницю говорила.
Олександр посміхнувся: – Може ви не так зрозуміли?
Олена згадала перешкоди на лінії і кивнула: – Може бути. Ну проходьте, раз прийшли.
-Ви не засмучуйтесь. У мене білет першого на вечір, раніше місць не було. Так що я вас не довго потривожу.
Олена пішла на кухню, злила овочі і відкинула їх на тарілку, щоб остигали.
Олександр насмішкувато запитав: – А ви єдиним салатиком зібралися свято відзначати?
Олена несподівано для себе, грубо відповіла: – А вам повне сервірування треба? Щоб м’ясо на столі, олів’є тазик?
Він засміявс: – Та ви що? Я таке не люблю. Я більше рибу люблю.
Олена знизала плечима: – Ну риби у мене немає. Та й готувати її правильно не вмію.
Олександр одягаючись на ходу, вигукнув: – А про це не турбуйтесь. Зараз все буде, – і не встигла Олена заперечити, зачинив за собою двері.
Вона мимоволі розсміялася над абсурдною ситуацією. Чекала жінку в роках, а з’явився енергійний чоловік.
Олександра не було години півтори. Олена почала турбуватися. Все-таки приїжджий, раптом заблукав. І коли нарешті пролунав дверний дзвінок, вона бігом побігла відчиняти.
– Та куди ж ви пропали? Я ж хвилювалася, – почала вона з докору і замовкла. Пухнаста ялинка з’явилася в дверному отворі, а потім Олександр з повними пакетами.
– Навіщо? – тільки і запитала вона.
Олександр поставив ялинку біля стіни і з усмішкою сказав: – Ну який же Новий рік без ялинки.
Олена вдихнула незрівнянний смоляний запах ялинки і засміялася: – Тільки мандаринів не вистачає.
Олександр вигукнув: – Та ви що? Мандарини та ігристе це святе! Я все купив. А тепер допомагайте мені. Несіть пакети на кухню, почнемо підготовку до свята
А потім вони жартома і сміючись, вбирали ялинку, готували страви. Олена, сміючись, під керівництвом Олександра, чистила креветки, рибу. Дивилася, як він готував запеченого коропа.
До дванадцятої години у них було все готове. Відкорковано ігристе, бульбашки у келихах. Після 12 години вони чокнулися і зі словами: – В Новий рік, з новим щастям! – випили все до дна. А потім вони розмовляли.
– Ви розумієте, коли ми побралися він іншим був. Добрішим, людянішим. Або мені так здавалося? Адже закохані недоліків не помічають, – сумно розсміялася вона. – А потім лише грубість та докори. Не так роблю, не так готую. Та годі, що все про мене, про себе розкажіть. Ви одружені? – Запитала вона.
Олександр зітхнув: – Вже ні. Банальна історія, я з рейсу, а вона з іншим. Приїду, одразу на розлучення подам. Щось ми все про сумне і на ви. Давайте на брудершафт і про дитячі витівки згадаємо.
-А я посперичалась з хлопцями і на високе дерево залізла, а назад злізти не змогла. Сиділа плакала, поки мене дядько Сергій з третього під’їзду не зняв. А вдома потім у кутку весь вечір стояла, – згадала Олена, сміючись.
– А я в школі, у директора в кабінеті стілець до підлоги приклеїв. От мене батько ременем тоді відходив, – засміявся Олександр.
Так до самого ранку вони сміючись згадували кумедні казуси з життя. Олена позіхнула і Олександр сказав: – Заговорилися ми. Ідіть вже ви спати.
Олена сонно ляскаючи очима, відповіла: – Яке спати, треба зі столу прибрати.
Він твердо сказав: – Я все сам приберу!
І Олена здалася. Пішла до кімнати і за секунду вже спала.
Розбудив її Олександр.
– Олена, вставай. Мені час, закрий за мною двері.
Олена схопилася: – А що, вже вечір? Чому раніше не розбудив?
Він поправив її пасмо з чола і посміхнувся: – Але ти так солодко спала, не хотів будити. Але, мені справді час. Поки до вокзалу дістануся.
Оленка проводила його до дверей: – Ну, бувайте. Дякую вам за свято, – сумно сказала вона.
Олександр м’явся на порозі, а потім рішуче запитав: – А можна я до тебе приїду? Ну, коли вільним стану?
Олена зраділа: – Приїжджай, буду чека…
Він поцілував її і не давши сказати жодного слова, шепнув: – Ну тоді, до побачення!
А Олена ще довго стояла біля зачинених дверей і торкалася своїх губ, щасливо посміхаючись. Адже буває так, знаєш все життя людину, а вона виявляється негідником. А буває й інакше, знайомі добу, а здається все життя.
Ні, що не кажіть, а дива на Новий рік трапляються. Збіг обставин і раптом нове кохання, а з ним і нове життя.
