– Синку… Що тут скажеш? Наталю не повернути, а тобі треба влаштовувати своє життя.
-Так. Але Оксана… Вона поставила мене перед нелегким вибором. Хоча… Я вже ухвалив рішення.
У Наталії та Віктора була чудова сім’я. Прекрасні стосунки, мир та злагода. Молоді, відчайдушні, веселі. Хто у такому віці думає про погане? Але так сталося, що Наталя серйозно заслабла. За рік її не стало. На той час вони мали сина — Андрійка, якому ледве виповнилося три роки. В останній рік він майже весь час проводив у батьків Віктора: вдома була тяжка атмосфера.
Мама Віктора була на пенсії. Вона відводила до дитячого садка і забирала малюка. Батько Віктора ще працював, приходив згодом. Олена Іванівна з онуком іноді зустрічала його з роботи, якщо була хороша погода, а потім вони всі йшли додому вечеряти.
Коли вже не стало Наталії, Олена Іванівна продовжувала допомагати, але син сам намагався якнайбільше проводити часу з Андрійком, головним чином для того, щоб заповнити в душі порожнечу. Андрійко ріс хлопчиком жвавим, допитливим і нудьгувати з ним ніколи. Поступово він зміг відвернути Віктора від тяжких переживань, та й час зробив свою справу. Через два роки непереборна туга за коханою дружиною стала його відпускати, і чоловік потроху приходив до тями. Щоправда, жодних нових стосунків він не хотів. Пам’ять про Наталю все ще була жива в його серці. У них було справжнє кохання. Однак час від часу Віктору спадало на думку, що Андрійкові не вистачає мами. Бабуся, яку малюк дуже любив, була чудовою, але маму вона замінити не могла.
І одного разу у Віктора з Оленою Іванівною була про це розмова. Мама зітхнула сумно і сказала, що не можна все життя сумувати за минулим. Його треба вміти вчасно відпускати. Три роки досить великий термін, щоб забути, взяти себе в руки і зуміти почати нове життя.
– Ти ще дуже молодий, синку. Тобі треба влаштовувати своє життя. Андрійко виросте, створить свою сім’ю. Житиме окремо, а ти? Що лишиться в тебе? Так не можна. Навіщо ставити на собі хрест? Наталці ніяк не можна було допомогти. Ти зробив все, що міг. Відпусти її… А Андрійко — хлопчик добрий, не розпещений, але йому не вистачає мами, я ж бачу. Тобі треба знайти хорошу жінку, і у вас знову буде сім’я.
Вони сиділи на кухні, та Олена Іванівна плакала, коли говорила ці слово. Їй було неймовірно шкода і сина, і онука, і невістку. Вона витирала сльози маленьким рушником і з любов’ю дивилася на Віктора. Було тихо, тільки чутно, як цокав кухонний годинник, і з кімнати долинали голоси: Андрійко, забравшись з ногами на диван, дивився по телевізору мультфільми. За вікном гамірно проїхала велика машина. Завила автомобільна сигналізація, загавкав собака. Але Віктор нічого не чув, він був занурений у свої думки. Друга жінка? Зрадити Наталю? Та й чи зможе він? Він навіть не уявляв, як можна спілкуватися з іншою, якщо він все ще любить Наталку? І він вже давно відстав від життя, і, напевно, виглядатиме смішним при знайомстві з дівчиною.
Віктору здавалося, що у його віці (а йому виповнилося тридцять шість років) вже пізно все починати спочатку. Йому здавалося, що він прожив багато років, а всі ці знайомства, зустрічі, хвилюючі побачення були так давно, що й не згадати… Олена Іванівна дуже засмучувалася через те, що син такої думки, але переконати його не могла. Зрештою, вона вирішила, що туга за дружиною у нього ще не минула і, мабуть, має пройти більше часу.
І тут втрутився «випадок». У Олени Іванівни була сестра, а в неї — доросла дочка, яка збиралася виходити заміж. Планувалося пишне свято з безліччю гостей. Звичайно, Віктор і Андрійко були запрошені: як можна пропустити весілля двоюрідної сестри, яка до того ж живе недалеко?
Свято йшло своєю чергою, тамада старався на славу, всім було весело. Віктор сидів трохи осторонь інших гостей. До міцних напоїв він не прикладався, тому що був за кермом, ні з ким особливо не спілкувався, а все більше стежив за Андрійком, який знайшов собі друзів — таких же дітей його віку, і вони постійно затівали пустощі. Віктор серйозно турбувався, як би вони чого не розбили.
— Можна запросити вас на танець?
Віктор підняв голову і подивився на незнайому симпатичну жінку, що стояла біля нього. Вона оцінювало його, і під її поглядом Віктор відчув себе незатишно. Проте вона була наполеглива і, не отримавши відповіді, потягла Віктора до центру зали. Зазвучала повільна музика.
Цілий вечір вони танцювали. Насамкінець — обмінялися телефонами.
Віктор навіть не думав дзвонити. Він сам не знав, що на нього найшло, ніби він корився якійсь невідомій силі. Коли пелина після чарівного вечора минула, чоловік відчував, ніби все це відбувалося не з ним. Зрештою він вирішив, що так воно і було. Проте за тиждень дівчина, Оксана, зателефонувала сама і запросила його на побачення.
Віктор не знав, що відповісти і спочатку хотів було відмовитись, однак вирішив, що нехай буде, як буде. Мама якраз хотіла зводити Андрійка в зоопарк, і до вечора він був вільний. Подумавши, Віктор погодився.
На побаченні чоловік почував себе дуже не комфортно. Раз у раз йому на думку приходили спогади про Наталю. Як вони гуляли в цьому парку, коли познайомилися, як їли морозиво, що купували, куди ходили вдвох… Потім народився син, і вони гуляли вже тут утрьох. Тут же Андрійко робив перші кроки. Наталя витягувала малюка з коляски та показувала йому фонтан. Андрійко заливисто сміявся і намагався почерпнути долонькою холодну воду.
– Віктор! Чому ти майже весь час мовчиш? — Оксана зупинилася і запитала «прямо в лоб».
Чоловік отямився від спогадів, вимучено посміхнувся і сказав, що не знає чи зовсім забув, як треба поводитися на побаченні з дівчатами. Оксана засміялася і сказала, що теж не дуже це пам’ятає, тому запропонувала вчитися наново цій справі разом.
Обстановка розрядилася, і вони розговорилися. Жінка розповіла свою історію. Виявилося, що вона мала за плечима невдалий шлюб, потім розлучення і тепер вона вільна. Віктор розповів про те, що овдовів і тепер живе вдвох із маленьким сином. Оксана сумно зітхнула і сказала, що вона не має дітей, і вона про них дуже мріє. Але. Якось не склалося. Після цих слів, Віктор подумав, що ймовірно вона потоваришує з Андрійком, раз тема дітей їїй близька. На душі трохи полегшало. Цей момент завжди дуже непокоїв Віктора. Як будуватимуться стосунки його сина і тієї, яку він, можливо, зможе полюбити? І чи зможе він знову полюбити?
Віктор та Оксана стали зустрічатися. Вони виявились досить близькими за духом людьми. Їм завжди було про що поговорити. Або помовчати. Вони стали проводити багато часу разом. Коли Олена Іванівна забирала Андрійка на вихідні, Оксана залишалася на ніч. Мати Віктора раділа, що серце сина потроху відтавало, і сподівалася, що у них все складеться.
Якось син привів Оксану познайомитися з батьками, і вона їм сподобалася. Навіть батько Віктора сказав потім синові, що, мовляв, дівчина хороша, дивись не пропусти своє щастя.
Андрійко теж добре прийняв Оксану. Вони дружелюбно спілкувалися і все начебто було нормально. Проте коли Віктор запропонував Оксані переїхати до них із Андрійком назовсім, жінка його здивувала. Вона відмовилася, пояснивши своє рішення тим, що ще недостатньо звикла до Андрійка, і він її бентежить, що у його присутності їй не комфортно. Віктор після цієї розмови засмутився. Якось неправильно це, не добре. Він любив сина і полюбив Оксану. Він хотів бути разом із ними. Що не так? Адже Андрійко не виявляв жодних негативних почуттів до Оксани.
Зрештою, Віктор вирішив, що просто ще рано, і вони одне до одного не звикли. Так усе тривало ще близько року. І під Новий рік, у романтичній обстановці Віктор вирішив зробити Оксані пропозицію. Він придбав гарне кільце і, за всіма традиціями, урочисто запропонував їй вийти за нього заміж.
Реакція Оксани його здивувала. Вона нервово потремтіла в руках серветку (вони сиділи в дорогому ресторані), потім відставила келих, який до цього тримала в руках, і сказала, що не готова прийняти пропозицію. При цьому Віктор зазначив, що вираз її обличчя був абсолютно порожнім, ні радості, ні розчарування. Вона подивилася кудись убік і сказала:
— Але якщо Андрійко житиме з твоїми батьками, то я вийду за тебе заміж, — вона знову перевела погляд на Віктора, який сидів, уражений цими словами і, посміхнувшись, додала: — Вибач, любий, але, схоже, у нас так і не складеться нічого доброго з твоїм сином. Усім буде краще, якщо хлопчик житиме у бабусі з дідусем. А ми – з тобою вдвох…
Віктор не пам’ятав, як завершився цей вечір. Він нічого не відповів Оксані на такі промови. Потім, вдавши, що йому терміново зателефонували по роботі, чоловік оплатив рахунок і залишив ресторан. Оксана поїхала до себе додому, а Віктор “на роботу”. Насправді, він теж поїхав додому. І просидів дві години за столом у тяжких роздумах. Андрійко був у бабусі з дідусем. У них намічалася велика культурна програма. Напевно, їм було весело. Не те що, Віктору.
Жодних вагань не було. Він вирішив. Коробочка з кільцем, яке не прийняла Оксана, лежало у нього у внутрішній кишені піджака і здавалося, пал_ла його зсередини. Як же боляче… Він думав, що вона любить його. Як і він полюбив її. Але люблячі люди так не роблять. Не ставлять такі жорстокі умови. Андрійко означає для нього дуже багато, він не зробить з ним так, просто скинувши, як непотрібний баласт. І мама… Вона тут до чого? Як вона справлятиметься? Вона вже не молода, з чого Оксана взяла, що може краще за інших знати, як і кому буде добре?
– Ні! Ні і ні! Андрійко залишиться зі мною. Отже, житиму без неї, — рішуче промовив сам собі Віктор.
«Отже, не любить вона мене, раз навіть не спробувала налагодити стосунки з дитиною, який до того ж зовсім не поганий, а добрий, милий хлопчик семи років. І він мені найдорожчий на світі. Нехай іде на всі чотири боки. Мабуть, не настільки велике було її кохання, раз ставить подібні умови. Але все на краще. Невідомо ще до чого привів би цей шлюб … »
Такі сумні думки були в голові Віктора. Він вирішив, що надалі більше нікому не довірятиме. Вирішив, що даремно полюбив, даремно зізнався у своїх почуттях, і взагалі все дарма.
