-Ні! Так не буває! Просто не буває! Це не моє життя. Це кіно якесь! – Світлана сиділа за столом перед чашкою чаю і намагалася осмислити весь свій сьогоднішній день.
А почався він то не дуже радісно. По-перше, Андрій трохи заслаб і Світлана хотіла залишити його вдома з чоловіком, але чоловік був проти.
-Я взагалі то працювати буду. За ним у мене не буде часу дивитися, – сказав він.
Світлана зітхнула і відвела сина в садок, хоча він і вередував, але на роботі у неї теж було купа справ.
І вона побігла на роботу.
Усю першу половину дня вона займалася звітами, договорами, документами. Вона навіть не мала часу сходити на обід. А потім…
Потім задзвонив телефон.
-Світлана Василівна? Це з дитсадка. Андрій заслаб. Приходьте і забирайте його.
-Ну от… Я так і знала! – подумала Світлана. – Треба було пару днів вдома потримати і може не було б нічого.
Світлана почала дзвонити чоловікові, але його телефон був недоступний.
-Світлано, де звіт? Я чекаю на нього з ранку! – підійшла до неї начальниця.
-Все, все, надсилаю!
-Світлана, ти дуже повільна! Дуже!
Що їй залишалося робити? Тільки вибачливо усміхатися.
Світлана вислала договір і знову набрала номер чоловіка і знову він був недоступний.
-Світлано! А де договір, який я просила узгодити?
-Так, так. Все готово. Зараз занесу.
Світлана знову набрала чоловіка і знову він був поза зоною. Вона почала нервувати:
-Та де ж він? Може на роботу вирішив заїхати?
Світлана взяла договір і віддала його своїй начальниці.
Вона бачила, що вона знову незадоволена.
Нарешті невідкладні справи було зроблено і Світлана зателефонувала мамі:
-Мамо, ти не могла б забрати Андрійка? А… У тебе сьогодні зміна. А тато? Працює, так…
-Ну і що мені робити? – думала вона.
-Світлано! Зайди!
І знову її начальниці щось треба було.
Вона стояла в її кабінеті і слухала, як її відчитують як якесь дівчисько. І хто? Невідомо хто. Якась родичка директора, яка уявила себе великим керівником.
-Та ну його все це…, – подумала Світлана.
-Марино Володимирівно, – зупинила вона начальницю. – У мене син заслаб і мені потрібно терміново піти.
Марина Володимирівна здивовано глянула на Світлану.
-Так ти минулого місяця брала відгул… І позаминулого… Ні, мені такий працівник не потрібен. Хочеш піти – пиши заяву за власним бажанням.
Тепер настав час дивуватися Світлані:
-Але ж я виконую всю роботу. І навіть коли я беру відгул, то працюю. І залишаюся завжди після роботи, якщо треба доробити щось терміново. Але зараз мені потрібно! Це ж дитина!
-Мене це не стосується. Підеш – отримаєш офіційний прогул і я зроблю так, щоб тебе звільнили.
-Але Марина Володимирівна…
-Або пишеш зараз заяву і я звільняю тебе одним днем або платитиму тобі без жодних надбавок, а ще, як я і сказала, прогул.
-Це все, – подумала Світлана.
Вона сіла за стіл і написала заяву, потім вийшла з кабінету, зібрала свої речі і помчала в садок за сином.
Дорогою Світлана встигла загубити ремінець від сумки, спіткнутися кілька разів і дивом не опинитися в грязюці.
Так що в садку вона з’явилася вся розчервоніла, з шапкою, що з’їхала на бік, і сумкою в руках, а не на плечі.
Світлана взяла Андрія і повела додому. А вдома… Вдома і справді нікого не було… Хоча чоловік і збирався працювати цього дня віддалено.
-Так, я розберуся з цим пізніше, – подумала Світлана.
Вона швидко дала синові сироп, поклала його в ліжко і сиділа поруч доки він не заснув. А потім пішла на кухню і побачила записку від чоловіка:
«Я покохав іншу і йду від тебе. Вибач.»
-Так не буває, – подумала вона.
Світлана поставила чайник, налила собі чай, коли він закипів і вмостилася за стіл.
Такі ситуації бували в кіно, але щоб у житті і по всіх напрямках таке! І чоловік, і син, і робота!
А головне сліз немає. Це настільки нереально, що сліз немає! А головне чоловік теж ще той! Записку написав… Мабуть в очі дивитися не міг.
Задзвонив телефон:
-Світлано, ну ти де?
То була подруга.
-Де, де? В самому низу! – хотілося сказати Світлані, але вона сказала зовсім інше:
-Я вдома.
-Як вдома? Ми ж сьогодні домовилися зустрітись у кафе.
-У мене Андрій заслаб.
-Зрозуміло. Одужуйте.
Світлана зітхнула, відставила в бік чай і пішла в кімнату до сина. Там вона лягла на маленькому дивані, щоб чути якщо він щось попросить і принести чогось йому ввечері або вночі, і заснула.
Їй снився сон. Уві сні, навколо неї була темрява і темрява не закінчувалася.
-Мама мама…
Світлана стрепенулась:
-Так…
-Води…
-Зараз синочок.
Світлана принесла води. Вона діяла машинально. Та й взагалі, після всіх подій її почуття застигли.
Незабаром Андрій одужав, Світлана стала водити його в садок, а сама приходила додому, сідала на диван і дивилася в одну точку.
Звичайно, вона була не одна. Поруч із нею були батьки, подруги, та й син зрештою. Усі допомагали чим могли. Але сама вона прийти до тями не могла.
-Світлано! Та що це таке! Коли ж ти оговтаєшся? – говорила їй одна з її подруг, Наталя.
-А що зі мною не так?
-Та все не так… Все!
Але Світлана нічого не могла вдіяти.
Щодня їй снилася темрява.
Якось вона привела Андрія додому і знову застигла, мовчки сидячи на дивані. Вона не знала скільки пройшло часу, але раптом вона почула плач – це плакав Андрій.
-Андрійку, що трапилося? – Світлана миттєво побігла до сина.
-Нічого.., – схлипував він. – Просто ти мене не любиш…
Це було неймовірно, таке почути…
-З чого ти це взяв. Це не так…
Світлані стало соромно. Вона притягнула Андрія до себе:
-Я тебе сильно люблю… Сильно – сильно… Хочеш пограємо в машинки?
-Хочу!
-Яку машинку ти мені даси?
-Ось цю…
-Я така велика машинка. Хо-хо-хо… Хто зі мною наввипередки?
-Я… Я!
А потім вона розплакалася.
-Мамо, тобі недобре? – запитав Андрій.
-Ні, синку, ні… Вже все добре…
Цієї ночі їй не снилася темрява. Їй наснилося, як вона досягла низу, відштовхнулася і полетіла вгору.
-Світлано, привіт! – це була Аллочка з відділу кадрів із останньої роботи.
-Привіт…
-Ти як? Де зараз працюєш?
-Ніде. Я ще не шукала, – відповіла Світлана, а сама подумала навіщо Алла запитує її.
-Ну І не шукай. Повертайся до нас, – раптом запропонувала Алла.
-Це як це? – Світлана була здивована.
-А ось так. Петрович звільнив Марину. Та вона сама винна – розʼєднала таку злагоджену команду. Я тепер знову всіх збираю. Підеш?
-Піду, – погодилася Світлана.
-Ну тоді завтра і виходь. Гаразд?
-Гаразд.
Світлана поклала трубку і здивувалася: ось як буває… Робота сама взяла і знайшлася!
У цей момент вона зрозуміла, що життя почало налагоджуватися.
Минув час.
У неї все було непогано. І ось одного разу, на вихідні, вона опинилася вдома сама.
Андрійка забрала мама на пару днів, а подруги були зайняті. Світлана перемила всю квартиру, переглянула всі фільми, які хотіла і навіть причепила картину, яка припадала пилом на полиці вже цілий рік. А тепер їй було нудно.
Раптом дзенькнув телефон – Світлана знала, що це надійшло повідомлення. Вона взяла телефон у руки. Це було лише одне слово – “привіт”. І від кого… Від хлопця з яким вона зустрічалася на першому курсі інституту. А це було 10 років тому.
-Ого! – Світлана була здивована.
-Привіт, – написала вона у відповідь.
-Що робиш?
Пʼю чай, а ти?
-А я вирішив, що нам треба зустрітися – адже ми офіційно не закінчили наші відносини.
-Хм… І дійсно, – подумала Світлана. – Вони ж не розлучалися… Просто жили далеко один від одного… І їх спілкування саме зійшло нанівець…
Світлана посміхнулася і включилася в гру.
-А ти живеш зараз у місті?
-Так.
-Тоді давай…
Вони справді зустрілися. Поспілкувалися. Посміялися. Розповіли як у кого склалося життя. Виявилося, що обоє вільні. А потім почали зустрічатись.
-Світлано! Вітаємо тебе! Ми вже думали, що ти взагалі ні з ким не зустрічатимешся. Так жваво відмовляла всім чоловікам, – галасували подруги. – А ти раз… І заміж виходиш…
-Так я сама не думала… Так вийшло…
-До речі, я недавно твого колишнього бачила, – сказала Оксана.
-Я знаю… Він приходив до мене. Хоче повернутися.
-А ти що?
-Знаєте, дівчата, я не хочу бути з ним разом. Могла б… Ну як би заради дитини. Але це було б не кохання, а просто сусідство…Тому я йому сказала “ні”. А взагалі, дівчата, коли ти досягаєш низу, відштовхуєшся від нього і летиш угору, то розумієш, що повернення до старого – це гальмування і, можливо, чергове опускання вниз. А такого я більше не хочу…