Марина мовчки сиділа на дивані і нудилась. Щось робити, зовсім не хотілося…
Віктор повернеться зі свого відрядження завтра. Вранці потрібно буде замовити його улюблені котлети по-київськи.
А сьогодні вона викликала прибиральницю – треба зробити генеральне прибирання в квартирі до приїзду чоловіка.
Залишатися вдома сама, Марина не любила. Але тепер треба було звикати. Дочка живе своїм життям – недавно вийшла заміж, поїхала в інше місто. Марина розуміла, що треба знайти якесь нове заняття, щоб не нудьгувати отак, коли чоловіка немає вдома.
Вона могла б піти працювати, але грошей їм повністю вистачало. Чоловік на цьому не наполягав. А з її дипломом, хоч і червоним, навряд чи без знайомства влаштуєшся… Та й починати робити кар’єру на п’ятому десятку навряд чи буде гарною ідеєю… Усюди молодь тільки беруть…
Дзвінок у двері відволік її від думок. На порозі стояли дві жінки у комбінезонах та з інвентарем – працівниці фірми з прибирання.
Марина показала квартиру і знову сіла на диван. Раптом вона помітила, що обличчя однієї з працівниць здається знайомим.
Вона знову глянула на жінку і все зрозуміла – колись у дитинстві вона знала її і досить близько!
Так, здається, це Алла, її колишня однокласниця, яку Марина не бачила ще зі школи…
З Аллою Марина не дружила. За весь час навчання дівчата навряд чи сказали одна одній більше кількох фраз. Марина – відмінниця, приклад для наслідування, а Алла – трієчниця із задньої парти, неуспішна і тиха, наче тінь…
-Ну, ось, – подумала Марина. – Як вчилася, так і працює. Далі швабри не піднялася…
Вона з цікавістю скоса поглядала на колишню однокласницю. Струнка жінка спритно справлялася з прибиранням, неголосно роблячи зауваження молодій напарниці.
-Схоже, що вона тут головна, – зауважила Марина. – Вчить молоду. Ну, що ж – це вже прогрес…
Марина посміхнулася і відвернулась до вікна.
Коли робота була закінчена, і жінки почали складати свій інструмент, Марина, не витримала і запитала:
-Алла, це ти? Не одразу впізнала тебе, скільки років минуло!
-Так це я. А я одразу тебе впізнала, та от посоромилась… Думаю: чи пам’ятаєш? Так, час летить…
-Час летить, я дочку заміж віддала, сама ось вдома. Чоловік у хорошій компанії працює. А ти… Задоволена своєю роботою? Хоч платять трохи? На життя вистачає? Заміжня?
-Так, – спокійно відповіла Алла. – Все добре. Вистачає і на життя, і на розвиток. Розширюємося, росте наша фірма рік у рік, радіємо. Що ще бажати?
-Та я не про фірму. Так чула, що хороша фірма, найкращі відгуки у вас, тому й запросила. Я про тебе.
-Так, фірма моя, наша з чоловіком. Це я тільки під робітницю іноді маскуюся, – засміялася Алла. – А принцип у мене такий – нових людей сама в курс справ вводжу, а не через п’ятого-десятого.
Я і людину відразу бачу, як працює, як вчиться, як зауваження виправляє, характер, знову ж таки, який. Ми ж із людьми працюємо. Від кожної людини наш успіх залежить.
-Ах, он як… Ти? Ну, це здорово, – Марина кивнула, сказала дякую, і жінки пішли.
Машинально глянувши на себе в дзеркало у коридорі, Марина побачила свій здивований вираз обличчя. Вона підійшла до вікна і глянула на подвір’я. Алла з напарницею сідали в дорогу іномарку з великим багажником. Потім колишня однокласниця завела машину і поїхала з двору.
Марина дивилася на чисту підлогу, намиту до блиску плиту і меблі, і все ще дивувалася. Така відома фірма… І Алла. Вона змогла організувати і просувати успішний бізнес…
-Та бреше. Не може бути. А я вуха розвісила, повірила. Зараз подзвоню – про все розпитаю…
Марина набрала номер фірми. Їй одразу відповів приємний жіночий голос.
-Дівчино, а можна дізнатися, як вашого директора звуть, забула по батькові… Алла… Як? – запитала Марина.
-Алла Леонідівна. Зараз її на місці немає, але дуже скоро вона буде. У вас є якісь претензії чи хочете замовити прибирання квартири?
-Ні-ні, претензій немає, дякую. Я пізніше передзвоню…
Марина сіла на диван. Мда… Ось тобі й тихоня.
А що вона, Марина, зробила у житті? Чоловікова дружина, як про неї, сміючись, говорила свекруха…
Це пощастило ще, що тобі чоловік такий трапився хороший, – часто хвалилась вона.
-Так, чоловік хороший. Тому мені й не довелося ось так важко працювати, як інші, – подумала Марина і пішла на кухню сама готувати котлети.
-Яке там замовляти! Вітя любить домашні більше. Ресторани йому набридли, мабуть, у відрядженнях… А завтра і пиріг сметанний спечу до його приїзду, щоб ще теплий був. Він так його любить. Ох і, скучила я за цим!
-А про роботу все ж таки треба подумати. Обов’язково…