Віра сиділа на ванні, закривши вуха руками. Через замкнені двері, в які вона забігла п’ять хвилин тому, все було чути.
Як у спальні плакав син.
Як на кухні чоловік брязкав каструлями і жалівся:
-Віра, я їсти хочу.
А вона мріяла тільки про те, щоб перемотати час на два роки назад. У той час, коли вона була зовсім одна і вільна.
Віра була з тих, про які говорять, нічого особливого.
Невисока, повненька, з розсипом веснянок на обличчі. Як би вона не намагалася, поміняти зачіску, колір волосся, макіяж чи вбрання, наречені проходили повз.
А якщо й траплялося диво і на неї звертав увагу чоловік, на неї раптом находила розбірливість.
Цей дуже багато говорить, але нічого не робить. Інший мовчун, слова не витягнеш. А у третього ніс, як картопля.
А коли вони зникали з її обрію, Віра починала сумувати. На відстані вони здавались їй принцами. Але спроб повернути їх від не було. Їй подобалося, що її всі шкодують та співчувають.
Жили вони вдвох із мамою. Батька, крім запису у свідоцтві про народження, у Віриному житті не було.
Мама була для неї всім. І подругою і жилеткою, в яку так солодко було плакатися.
У їхній двокімнатній квартирі завжди було чисто та затишно. З кухні вилися апетитні запахи маминого куховарства.
Віра жила чудово. Свого часу закінчивши інститут, вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі.
У начальники не рвалася, про збільшення до зарплати навіть не натякала. Їм із мамою всього вистачало.
Нечисленні подружки вже давно повиходили заміж, понароджували дітей. А вона так і ходила у “наречених”.
Мама часто говорила:
-Вірочка, тобі б заміж та дітей народити. Ось не стане мене, як ти одна будеш?
При цих словах Вірі ставало сумно.
-Ти завжди будеш поряд зі мною і проживеш сто років, а може й більше.
-Мама ласкаво гладила її по волоссю і примовляла:
-Доню, я б і рада. Але скільки мені Господь відміряв, стільки буду поруч. А ти все ж таки подумай над моїми словами.
-Віра кивала, уткнувшись в материнські коліна, а самій було страшно.
Того дня, Віра як завжди прийшла з роботи. Але вдома було дуже тихо. Віра здивувалася, її мама завжди зустрічала.
Вона чомусь навшпиньки пройшла в кімнату і побачила сплячу маму в кріслі. На колінах в’язання, клубок на підлозі.
Тільки Віра зітхнула з полегшенням, як вона звернула увагу на тишу, в якій було чути тільки її подих.
Вона чомусь відразу все зрозуміла, хоч ніколи з цим не стикалася. Але підбігла до матері і довго намагалася хоч подих.
А потім було багато народу, і маму відвезли. А вона залишилася сама в порожньому будинку. Сліз чомусь не було. Вона пробувала плакати, але тут же зупинялася.
Їй здавалося, що це звучить неприродньо та не потрібно.
Якось заснувши біля того самого крісла, вона прокинулася на світанку. А потім довго чекала, коли можна буде обдзвонити родичів та повідомити на роботі, що не вийде. Все це було автоматично.
Незабаром зібралися всі, хто міг приїхати. Вірі сказали нічого не робити, вирішивши, що дівчинці й так важко.
Вона отямилася, тільки тоді, коли на місці останнього притулку мами, з’явився невеликий горбок. Ось тоді із неї і виплеснулася вся гіркота втрати.
Віра довго звикала до самотності, але час лікує.
-Тобі б заміж, – твердили все навколо.
-Дитину народиш, відразу стане легше. Тобі вже тридцять сім, встигай застрибнути в останній вагон.
Звичайно, вона й сама розуміла, що якщо не зараз, то потім пізно буде.
Її шукаючий погляд вичепив з юрби підходящих їй чоловіків його. Костя, так його звали, працював у будівлі навпроти.
Вони часто зустрічалися в одному кафе на обіді. Він був приїжджим і працював збирачем меблів у салоні.
Хоча насправді цей салон був простим меблевим магазином недорогих товарів.
Якось вони опинилися за одним столиком і через місяць Костя переїхав до неї. Вони тихо розписалися у та стали сім’єю.
Настала черга для народження дитини. Цілий рік нічого не виходило, Віра вже й не сподівалася, коли сталося диво. Вона завагітніла. Іванко дався їй не просто, їх навіть виписали лише через два тижні.
Від усього цього у Віри зникло молоко. Й Іванко постійно плакав.
Йому підходила лише одна суміш, але вона коштувала недешево. Грошей не вистачало. Костя, як працював за копійки, так нічого й не міняв.
Зате вимагав сніданок, обід та вечерю. І щоб з м’ясом, та густіше. А на що купити?
Віра постійно про це говорила, але він її здавалося не розумів. Казав:
-Навіщо Іванкові ця суміш? Он молоко та каша манна. Наші батьки так нас ростили, а ми чим кращі? А памперси? Попрала пелюшки і все. У тебе он гаряча вода і холодна під боком.
Віра розуміла, що пояснювати йому важче, ніж першокласнику алфавіт. І вона махнула рукою, хай думає що хоче, а вона робитиме, як треба.
Терпіння у Віри закінчилося, і вона забігла у ванну кімнату. Закрилася на клямку.
«Останній вагон» – лунало у неї в голові.
-Та ну його цей вагон, – закричала вона голосно.
І раптом все стихло. Син і чоловік замовкли. Віра відпустила руки, тиша.
Вона вийшла та зайшла на кухню. Костя з Іванком на руках намагався посмажити яєчню.
-Заспокоїлася? – запитав він її.
Вона кивнула і забрала у нього вилку.
-Сідай, я зараз.
Їй справді полегшало. Щоб не трапилося, чи трапиться далі, вона тепер не одна. Має сім’ю. Нехай вони, дякуючи Богу, завжди будуть поряд з нею.
