Олена мовчки зайшла в кімнату, сіла на стільчик і поклала перед Мариною Петрівною папери на дитину.
Та відкрила папку і раптом її очі округлилися від здивування.
-Ви у своєму розумі? – завідувачка відділення зняла окуляри і зі щирим нерозумінням дивилася на щасливу матусю.
-А ви мені не вказуйте, будь ласка, – усміхнулася їй у відповідь Олена. – Я у вас, Марино Петрівна, дозволу питати не зобов’язана. Це моя дитина, і мені вирішувати, яке ім’я йому давати, розумієте?
-Та мені то зрозуміло, але ви хоч усвідомлюєте, що це не іграшка, а маленька людина, яка виросте, піде до школи… Ви знаєте, які діти зараз? А потім ваш син вчитися піде далі, на роботу влаштовуватиметься, сім’ю створити захоче…
Ні, він, звичайно, зможе ім’я поміняти, але тільки після повноліття, а доти що… Буде соромитися, дорогенька, і всяке таке… Ви про дитину подумайте, а не про свої амбіції. Адже самі наплачетесь, і йому жити з цим.
-Давайте сюди папери, я сама після виписки документи оформлю, – невдоволено підібгала губи Олена. – Ще не вистачало вислуховувати нотації від когось.
-Та будь ласка, – знизала плечима Марина Петрівна і повернула документи.
Олена повернулася до палати і роздратовано кинула папери на тумбочку.
-Не плакав? – запитала вона у сусідки Наталки, яка колихала на руках свою крихітну доньку.
-Ні, він у тебе тихий, не такий як моя, – напівпошепки озвалася Наталка. – Оформили?
-Та ну їх! – відмахнулася Олена. – Ім’я, бачите, дивне, а я погана мати. Сама потім все зроблю.
-Знаєш, це не моя справа… – обережно почала Наталка.
-Ну ти ще тут не починай мене життя вчити, гаразд? Розумні всі такі, далі нікуди.
-Доню, ну неправильно хлопчику таке ім’я давати. Інакші часи, – вмовляла Олену мати. – Сміятися ж будуть…
-Нормальне ім’я, мамо, – твердо сказала Олена. – Якщо суспільство не в змозі нормально ставитись до різних імен, то це проблеми суспільства.
-Та твої це будуть проблеми, доню! І хлопчика. Як же він буде…
-Мамо, відчепись.
-От був би в нього батько…
-Має тільки матір, і я, як єдина з батьків, маю повне право вирішувати, як назвати свою дитину. Ти за годину його погодувати не забудь, а я поїхала документи робити.
-Ви впевнені? – підняла на Олену запитальний погляд співробітниця ЗАГСу.
-Більш ніж, – суворо зсунула брови Олена. – Тільки похмурих розповідей, що там буде у мого сина не треба, добре? Це не ваша справа. Просто робіть свою роботу.
-Право, звісно, ваше…
-Дівчино, мені до вашого начальства піти, чи ви самі можете оформити свідоцтво?
-Ну, як знаєте.
-Ви перебували у шлюбі з батьком дитини? – уточнив юрист Іван Степанович, до якого Олена прийшла на консультацію з приводу аліментів.
-Ні. Він залишив мене, коли дізнався, що я вагітна. У свідоцтво про народження він не вписаний, там тільки моє ім’я.
-І разом ви не жили?
-Ні, тільки зустрічались у мене.
-Адреса, де він мешкає, вам відома?
-Він приїжджий. Жив у друга, та вже з’їхав звідти. Я не знаю, де його шукати.
Іван Степанович задумливо потер перенісся.
-Ну, можна, звичайно, спробувати встановити батьківство, але маючи лише прізвище та ім’я… Давайте сюди ваші документи, я зніму копії та пораджуся з колегами.
-Порадитеся? – насупилась Олена. – Тобто ви зараз зізнаєтеся у власній некомпетентності?
-Я зараз визнаю те, що ваша ситуація є проблемою, яка не вирішується за п’ять хвилин. Можливо, у неї взагалі немає рішення, тому що ви про батька своєї дитини не знаєте зовсім нічого.
-Аа, ну звичайно. Зробили двоє, а винна лише я. Тест на батьківство не можна зробити чи що?
-Можна, але кому його робити? Ви паспорт свого… друга бачили? Впевнені, що його звуть саме так, як він вам представився? Дату його народження знаєте?
-Дванадцяте серпня.
-А рік?
Олена замовкла, насупилась і простягла через стіл папку з документами. Юрист підняв кришку на принтері, вийняв із файлу свідоцтво про народження дитини… і брови його здивовано поповзли вгору.
-Що? У ви туди ж?! – розізлилась Олена.
-Та ні, – знизав плечима Іван Степанович і поклав документ у принтер. – Я у своїй практиці і не з таким зустрічався. Просто таке ім’я здорово ускладнить вашому хлопчику життя.
Олена стиснула губи, але промовчала. Дочекалася, доки будуть зроблені копії, залишила номер свого телефону для зв’язку і пішла з гордим виглядом.
-Афосечку, онучику…
-Мамо, ти що зовсім?! – обурилася Олена, повернувшись додому і побачивши матір, яка колихала онука. – Який він тобі Афося? Він Панас! Панасик… Мамо, ну хоч би ти мене не нервуй! Набридли вже, чесне слово!
-Набридли твоїй мамі, моє сонечко… – буркнула жінка, пеленаючи онука і не звертаючи жодної уваги на крики дочки. – І це тобі ще місяця нема. А їй вже всі набридли. І навіть я їй набридла. Ти мій гарнюній…
Ось підеш ти, моя крихітко, у садочок, і твоя матуся посивіє на всю голову, бо там ти будеш і Панасиком, і Опанасиком і ким тільки не будеш. Ти мій зайчик…
Наступного дня Олена з самого ранку поїхала до ЗАГСу і написала заяву на зміну імені дитини на Богумил.
Слов’янське ім’я… А на застереження матері про те, що його «богомолом» називатимуть, тільки махнула рукою.
Всім не догодиш, а поступатися своїми бажаннями через злі язики… Зрештою, це проблеми суспільства, якщо воно навіть «миле Богу» ім’я не в змозі сприймати нормально.
