Ніна вже хотіла іти спати, як раптом на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера:
«Мами не стало. Поминки 1 листопада».
Вона швидко подзвонила і переговорила зі своїми сестрами та братами. Усі отримали такі повідомлення.
Ті, що жили далеко від маминого будинку вже зібралися і щоб встигнути, виїжджають у ніч…
Ніна мала ще трьох сестер і трьох братів і всі поспішали, щоб попрощатися і проводити її.
Вражена і засмучена такою звісткою, Ніна не спала всю ніч.
Вранці, купивши квіти, вони всією родиною вирушили до села, де жила мама. Ніна схлипувала всю дорогу, чоловік Ніни нервував, йому було шкода дружину, але, будучи за кермом, він намагався уважно дивитися на дорогу.
Діти принишкли, розуміючи, що у їхній родині трапилося щось нехороше. Машина заїхала до рідного села і Ніна плакала вже в голос.
Біля будинку мами стояли чотири легкові машини, хвіртка у двір була зачинена.
-Хвіртка закрита, – подумала Ніна. – Вони що зовсім про звичаї забули, хоча б сусіди підказали…
Сім’я Ніни з квітами увійшли у двір. Ніна відчинила хвіртку навстіж і підперла її каменем. На подвір’ї, біля будинку була купа квітів.
Під густими кронами дерев стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною та дерев’яні лави. З дому вийшла старша сестра з купою тарілок. Ніна кинулася до сестри, обійняла її і заплакала.
-Ніно, заспокойся, – сміючись сказала Надія. – Все добре, все добре. Треба зачинити хвіртку, бо сусіди побачать квіти у дворі. З мамою все добре.
Ніна подивилася на неї, не розуміючи, що вона таке говорить.
-Готуєш поминальний стіл, а кажеш, що все добре, – плакала Ніна. – Надя, що з тобою?
Брати підійшли і по черзі обійняли сестру.
-Кріпися, Ніно, – сказав Михайло. – З мамою все гаразд. – На город із Сашком пішла, по огірки і похвалитися своїми городніми здобутками. Нам екскурсію по городу провела, тепер от Сашку показує. Іди теж на город, а то й тебе потім поведе туди, а так разом із Сашою на пару, екскурсію пройдеш.
Вся сімʼя Ніни стояла здивована, але щоб переконатися в правдивості слів, всі поплелися на город.
Ніна побачила матір, яка розмахуючи руками, щось розповідала та сміялася. Поруч із нею стояв Сашко не дуже слухаючи її, з кошиком огірків.
-Мамо! – сміючись і плачучи, Ніна кинулася до матері і обняла її.
-Ой, Ніно, доню, що ж ти так кричиш, налякала мене.
-Мамо, як ти нас налякала. Що це за повідомлення? Що це було?
-Ввечері, доню, всі за столом зберемося, все розповім, – пообіцяла мати. – Ти теж квіти привезла?
-Ну звичайно…
-Іди знімай з них ті стрічки з написами, бо хтось із сусідів зайде, прочитає ці написи, бозна що подумає.
-Мамо, дозволь тобі сказати, але я теж бозна що думаю.
Зять дивився на тещу широко відкритими очима, а онуки обійняли бабусю і запитали:
-Бабусю, ти що, передумала нас залишати?
-Не дочекаєтеся, – твердо сказала бабуся. – Я навіть і не думаю про це.
До вечора всі діти Катерини Петрівни зі своїми сім’ями сіли за стіл. Всі були здивовані і запитливо дивилися на матір, а та, як ні в чому не бувало, пригощала своїх дітей, зятів, невісток, онуків.
-Ну що ви мовчите, мої рідні, нічого не говорите? – запитала Катерина Петрівна всю свою величезну сім’ю.
Встав старший син Михайло і урочисто промовив:
-Давайте за здоров’я нашої матусі.
Усі мовчки сиділи, як на поминках, а Михайло продовжив свою промову:
-Мамо, поясни нарешті, що за повідомлення ми отримали і хто їх надіслав нам.
-Я надіслала, – твердо відповіла мати.
Всі подивилися на неї з жалем, як на навіжену.
-Мамо, з тобою точно все добре, – тепер запитала Надя. – Може щось сталося і ти хочеш нам про це розповісти? Але надсилати такі повідомлення, ти вже вибач!
-Вибачаю, я абсолютно здорова, – відповіла мати, – Хотіла подивитися, чи всі ви з’явитесь, як мене не стане, чи залишилися у вас до мене хоч якісь почуття, як до матері.
До хвіртки увійшла сусідка, тітка Клава.
-Ой, як вас багато, – вигукнула вона. – А я думаю, що за шум у Катерини, а тут все сімейство прибуло. Щаслива ти, Катю, які у тебе дружні діти. Ой, а що за квіти у вас? – злякалася сусідка.
-Діти на батьку привезли покласти, – сказала Катерина Петрівна.
-Ну добре, тоді, святкуйте, просто прийшла подивитися, шум з радісного приводу, або може що трапилося, – з такими словами, тітка Клава пішла геть.
Всі запитливо дивились на Катерину Петрівну, а та як би не помічаючи їхніх поглядів, їла з апетитом і примовляла:
-Їжте, мої хороші, поки все гаряче. Ніч попереду, ще наговоримося. Чи вже їхати зібралися?
-Та як можна так спокійно говорити про це? – тепер Ніна намагалася зрозуміти, мати в своєму розумі або все ж таки ні.
-Ну гаразд, якщо вже вам так не терпиться все знати, так слухайте. Та ви їжте, пригощайтеся, а я розповім вам мої милі діти.
Дуже я сумую за вами. Ви пам’ятаєте, коли ви в останній раз у мене були? От і я не пам’ятаю. Онуки он як підросли. Вже деякі женихи та наречені. Семеро вас у мене, а живу, ніби й нема у мене дітей. Як подзвоню вам, спитаю, коли ж ви приїдете? Чую тільки, що роботи багато, що ніколи, що втомилися… Ну ось знайшли час, щоб приїхати до мене? Значить для такого у вас час знайшовся, а для мене – живої у вас зовсім немає часу. Вам що приємніше отак приїхати?
Усі принишкли, розуміючи, що мати має рацію.
-Вибачте, дорогі мої діти, що відірвала вас від ваших невідкладних справ, – у матері по щоках покотилися сльози. – Вважайте, що це репетиція.
Катерина Петрівна встала з-за столу і згорбившись, пішла в будинок.
Діти дивилися на фігурку постарілої матері, що віддалялася, і в їхні серця прийшло розуміння, що свою маму, вони можуть втратити в будь-яку хвилину і як вони будуть далі жити з образою матері.
Один за одним діти Катерини Петрівни скочили з-за столу і кинулися до матері. Дочки плакали, обіймаючи матір, всі діти майже хором промовили:
-Пробач нас, мамо…
-А я не серджуся на вас, я вас просто люблю і сумую, от і все…
