Головна - Життєві історії - – Здрастуй Ларисо! Я твій тато, – запобігливо усміхнувся чоловік. – Що? – здивувалася жінка. Вона відчинила двері, навіть не подивившись у вічко, бо чекала чоловіка з роботи. – Не впізнала? – Усміхнувся чоловік. Я твій батько, – повторив він. – Мого батька давно вже не стало… Ви не мій батько! – випалила вона

– Здрастуй Ларисо! Я твій тато, – запобігливо усміхнувся чоловік. – Що? – здивувалася жінка. Вона відчинила двері, навіть не подивившись у вічко, бо чекала чоловіка з роботи. – Не впізнала? – Усміхнувся чоловік. Я твій батько, – повторив він. – Мого батька давно вже не стало… Ви не мій батько! – випалила вона

– Здрастуй Ларисо! Я твій тато, – запобігливо усміхнувся чоловік.

– Що? – здивувалася жінка. Вона відчинила двері, навіть не подивившись у вічко, бо чекала чоловіка з роботи.

– Як же? Не впізнала? – Усміхнувся чоловік. – Я твій батько, – повторив він.

Лариса придивилася до обличчя незнайомця ледь помітне у світлі тьмяної лампочки. Чоловік невеликого зросту був одягнений дуже бідно і неохайно, його змарніле бліде обличчя, вкрите щетиною, не розташовувало до себе, а очі були маленькими і злими. Відчувши, як по спині пробіг холодок, жінка ледь чутно прошепотіла:

– Мого батька давно вже не стало…

– Не стало? Твоя мати все мріяла про це, а я живу, – він прицмокнув від задоволення і додав: – Ось приїхав до дочки, важко мені одному щось жити.

– Але…

– Невже не впустиш?

– Ви не мій батько! – випалила вона.

Чоловік кинув на неї невдоволений погляд і поліз рукою в кишеню. Трохи повозившись, він витяг звідти якийсь пом’ятий конверт і простяг Ларисі. Тремтячими руками жінка відкрила його: всередині був лист і фотографія. Вона глянула на чорно-біле зображення і обімліла – така ж фотографія була у її мами.

– Це я, ліворуч. Ну а маму ти мабуть впізнала, – сипло промовив чоловік. – Наша єдина фотографія разом, Марія тоді якраз тобою вагітна була. А цього листа, – він тицьнув пальцем у пом’ятий папір, – вона написала мені після твого народження. Я якраз тоді, на заробітках був.

Лариса застигла на місці. Вона мовчки дивилася на мамину фотографію, не знаючи, що з цим робити. Почерк листа і фрази — все говорило про те, що його написала вона. Раптом грюкнули металеві двері під’їзду і на сходах з’явився її чоловік, Євген.

– Що тут відбувається? – Здивовано спитав він. – Хто це?

– Мій тато…

Женя округлив очі і окинув чоловіка з ніг до голови поглядом, що оцінює.

– Нічого не розумію… – промимрив Євген. – Ларисо, його ж не стало. Мама тобі сама казала…

– Мало що вона казала, – пробурчав чоловік, закашлявшись. – Образу Марія на мене зачаїла, ось і сказала дурість.

– Але, навіть якщо Ви дійсно батько Лариси, то що Вам потрібно? – не вгамовувався Євген

– Дмитро мене звати.

– Що Вам, Дмитре тут треба? – Процідив чоловік.

Батько Лариси подивився на неї в упор і простяг:

– Жити приїхав до тебе, дочко. Одному мені не зручно вже.

– З якого дива?! – обурився Євген. Він подивився на конверт, який йому простягла дружина, відсунув старого вбік і протиснувся до квартири. – Ларисо, йди чайник постав!

Похитуючись на нечутних ногах, Лариса повільно побрела в бік кухні. Женя уважно подивився на “родича” і тихо сказав:

– Йди звідси, негайно. Ти батько їй тільки за документами, та й те, це ще довести треба. Мало де ти цей конверт паршивий взяв, – він свердлив старого поглядом. – А якщо тобі грошей треба – забудь. Ні копійки не отримаєш!

– Не тобі вирішувати, – огризнувся Дмитро.

– Квартира ця моя, тому робити тут тобі татку нічого.

– Я нікуди не піду. І Лариса мене не вижене…

– Ти їй ніхто, – перервав його чоловік. – Батько це той, хто виховав, а не той, хто у свідченні про народження записаний. Втік коли Ларисі виповнився місяць, а тепер хочеш грошей і пошани? – голосно сказав Євген. – Їдь туди, звідки приїхав: до дружини, коханки, інших дітей. А Ларисі дай спокій.

– Я її люблю, і квартира ця її!

– Ах ось ти як заговорив?! Виходить, усе знаєш? З’ясовував про добробут, так? – Чоловік вийшов на сходи і хотів було виштовхати старого з майданчика, але той упевнився.

– Зрозумів, сам піду, але ви ще пошкодуєте! – отруйно сказав чоловік і став повільно спускатися сходами.

Женя зайшов на кухню, де за столом сиділа ридаюча дружина. Почувши кроки Лариса схопилася на ноги і кинулася чоловікові на шию. Її очі були сповнені сліз, вона тремтіла і ніяк не могла заспокоїтися.

– Все добре, рідна! Він пішов і більше не повернеться.

– Він… я думала… що його немає, – плакала Лариса.

– Мабуть, мама хотіла вберегти тебе з сестрою, тому і сказала, що його не стало. Зараз уже не дізнаєшся правди, – зітхнув Женя, згадавши тещу якої не стало три роки тому.

– Що йому треба? Чому він прийшов до мене? Господи, він може заявитися до Тані, а вона вагітна! – випалила Лариса і кинулася до телефону.

Вона швидко знайшла потрібний номер і притиснула трубку до вуха.

– Михайле! Таня з тобою? Мені потрібно тобі терміново дещо розповісти…

Коли Лариса закінчила телефонну розмову, вона без сил опустилася на стілець.

– Ще не приходив? – Запитав Женя.

– Ні… Михайло сказав, що відправить Таню до своїх батьків. Нехай поки що там погостює, тим більше, що вона збиралася до них з дня на день.

– Добре.

– Чому він приїхав? – схвильовано сказала Лариса. Вона смикала край вафельного рушника, намагаючись заспокоїтися.

– Думаю, йому потрібні гроші. Ти ж бачила, як він одягнений? А запах… Напевно, не далі як вранці, пару стопок перекинув.

Лариса поморщилася. П’ятнадцять років тому вони з сестрою питали у мами про батька, але жінка лише відмахнулася, сказавши, що нічого не бажає про нього чути.

“Після того як він кинув мене з двома маленькими дітьми на руках, і поїхав у іншу країну, я викреслила цю людину зі свого життя. І ви, забудьте, – говорила Марія Вікторівна. – Тобі, Таня, було два роки, а тобі, Ларисо, всього місяць зроду. Хіба можна його вважати батьком? У вас нерідний батько, кращий за кровного, його і любіть!

І жінка мала рацію. Другий чоловік Марії, Микола Олександрович, прийняв дівчаток як своїх. Він став їм непросто вітчимом, а справжнім татом.

Пізніше, дочки знову запитали Марію Вікторівну про батька, і тоді, жінка сказала як відрізала: “Немає його більше. Забудьте.” Більше дівчатка не згадували про існування Дмитра, до сьогодні, поки він не з’явився сам, несподівано.

– Тридцять п’ять років минуло, – пробурмотіла Лариса. – Що якщо, мені доведеться утримувати його, або ще гірше, поселити в себе?

Вона злякано подивилася на чоловіка.

– Без паніки! Ти йому нічого не повинна, – відрізав Євген. – Головне, щоб він Таню не налякав. Їй скоро народжувати, мало що.

Жінка схопилася за голову. Вечір тягнувся неймовірно довго, а вночі Ларисі не спалося. Вона прокручувала в голові слова матері, згадувала неприємне обличчя батька. А вранці, жінка вирішила зателефонувати Миколі, своєму вітчиму. Чоловік уважно вислухав молодшу дочку і безапеляційно заявив:

– Нехай тільки спробує ще раз прийти! Я йому покажу…

– Тату…

– Вам мама нічого про Дмитра не розповідала, зате я про нього знаю багато цікавого.

– Про що ти? – здивувалася Лариса.

– Пізніше дізнаєшся. Я надвечір приїду, погостюю в тебе пару днів. Дуже хочеться мені з ним поговорити.

Коли на вулиці тільки почало темніти, Микола Олександрович уже стояв на порозі квартири Лариси. Здавалося, тепер все буде добре, але, наступного дня, в квартиру знову дзвонили – це був Дмитро.

Випроводивши розгублену Ларису з коридору, Микола відчинив вхідні двері. Чоловік, що стояв на сходовій клітці, похмурнів.

– Ти хто? – видав Дмитро. – Де Лариса?

– Я її батько, Микола. Справжній батько. А ти хто? – Процідив чоловік.

– Не зрозумів..

– А що тут розуміти? Думаєш, після тебе Марія одна залишилася? Е, ні! Я її доньок прийняв і виростив як своїх. А тепер, ти заявляєш про якісь права? Що тобі заборгували діти, яких ти в очі не бачив понад тридцять років?

– Я аліменти платив, – посміхнувся чоловік.

– Ой! Ті копійки, що з тебе примусово віднімали, ти називаєш допомогою? – засміявся Микола. – Їдь додому і забудь про те, що в тебе є діти.

Дмитро єхидно посміхнувся, а потім тихо сказав:

– Я інв_лід і по суду можу домогтися, щоб вони мені платили. Нікуди не дінеться!

Микола вискочив з дверного отвору і схопив чоловіка за грудки.

– Ти думаєш, я нічого не знаю? – Процідив він. – А якщо твої діти дізнаються правду? Що тоді? А раптом ще хтось дізнається … Марія мені все розповіла!

Він багатозначно подивився на зблідлого Дмитра. Відпустивши його, Микола поморщився:

– Ну і несе від тебе. Забирайся геть!

– Вона брехала, – тільки й зміг сказати Дмитро.

– Ну так, а тих людей вже немає в живих. Зате родичі їх є. Вони так і не знайшли винного… того, хто підійшов додому. Того, хто загубив цілу сім’ю… – викарбував Микола. – А ти на свободі, все ще…

– Ти не маєш доказів!

– Є. Ти це знaєш. Тому і втік.

Дмитро проковтнув і мовчки вставився на вітчима Лариси.

– Іди, поки дочки не дізналися, який їхній батько насправді, – з презирством подивився на нього Микола. – Піти на таке, щоб не віддавати гроші, які ти позичив… Хіба сварка з главою сімейства коштувала стільки життів? – вигукнув він. – Не здумай наближатися до дочок, бо я все розповім.

Розвернувшись на місці, Микола повернувся в квартиру і зачинив двері. Він глянув у вічко і задоволено кивнув: Дмитро дістав з кишені конверт і порвав його на дрібні шматочки, а потім, вилаявшись, пішов. Микола важко зітхнув і подумав про те, що Марія все вірно розрахувала – цей боягуз повірить у все, не вимагаючи доказів, яких, на жаль, не було … Жінка знала, що саме Дмитро здійснив жахливий вчинок, але довести це, в той час не могла.

– Тату… що він сказав? – Запитала Лариса заглянувши до коридору.

– Цей чоловік більше не повернеться.

– Звідки ти знаєш?

– Мама про все подбала, – усміхнувся батько, обіймаючи свою дочку. – Давай Тані подзвонимо. Потрібно дізнатися, як справи у майбутньої мами!

Через два тижні Тетяна народила хлопчика. Лариса з чоловіком та батьком приїхали на виписку.

– Який же в мене онук красивий! – усміхнувся Микола, дивлячись на малюка. – Як назвала-Таню?

Жінка почервоніла і, кинувши швидкий погляд на свого чоловіка, відповіла:

– Миколка…

Серце Миколи затремтіло. На душі стало так тепло і радісно, ​​напевно, вперше, відколи він втратив Марію. Чоловік помилувався на онука ще раз, а потім обійняв Таню. Ніхто й не помітив, як він змахнув зі щоки сльозу. Або помітили, але не подали вигляду…

Plitkarka

Повернутись вверх