Світлана дивилася, не відриваючи очей, на свого чоловіка Віктора, як той збирав з полиці шафи свої речі: сорочки, штани, светри і кидав їх у сумку.
– Ти машину думаєш продавати? – Запитала вона у чоловіка.
– Так, вчора оголошення в інтернет відправив, – похмуро відповів він.
– Ну дивись! Ділимо на три частини гроші – нам з тобою та дитині. Так як дитина зі мною, значить, і дві частини мені!
– Угу, – погодився Віктор, і, перекинувши сумку через плече, пішов до виходу.
– Ну почекай, ми нічого ще, як слід, не обговорили! Давай сядемо за стіл! – Світлана зробила ще одну відчайдушну спробу зблизитися з Віктором, хоча б у розмові.
– А що тут обговорювати? І так все зрозуміло: квартира ваша з Юльою, машину продам – гроші поділю, аліменти платитиму справно! Все, бувай! – Віктор взувся і пішов.
Ось чорт! Світлана з силою хлопнула кулаком по столу і заплакала. Так, вона у всьому винна! Але якщо подивитися вглиб ситуації, то не така вона й порочна. З Віктором вони одружилися 13 років тому, взяли іпотеку, народили дочку, якій зараз 11 років. Виплатили квартиру всього за 10 років, живи та радуйся. Хоча так і було донедавна – раділи. Машина у них хороша, з «крутих», і чого Світлані тільки не вистачало? Романтики? Ну, так отримала!
Перед весіллям Віктор попереджав Світлану, що він буде ревнивим чоловіком. Він зі своєю колишньою нареченою розлучився лише тому, що побачив у її телефоні компрометуючу СМСку. Коли Віктор їй про це розповідав, Світлана щиро обурювалася – ось як могла та мадам так вчинити з коханою людиною? Так їй і треба! До речі, колишня наречена довго діставала Віктора дзвінками та СМС із благаннями про прощення, але Віктор такого не прощає, тому й її не пробачив.
Протягом усього подружнього життя у Віктора зі Світланою не було жодного приводу запідозрити один одного в невірності. Але було маленьке «але»: Віктор був позбавлений романтики, а для жінки потрібна романтика, хоча б легка. Світлана створювала її сама: ну хоч тими ж вечерями при свічках на свята тет-а-тет. Тільки вони проходили так: чоловік сідав за стіл навпроти Світлани, дружина говорила тост, подружжя цокалося келихами, Віктор за хвилин 10 з’їдав свою вечерю, і зі словами: «Мені треба відпочити, день був важкий», він падав на диван.
Були вони кілька разів на морі, але з дитиною – не до романтики, а коли Юля підросла, то Віктор став відправляти своїх дівчат на море вдвох. Теж нічого цікавого. Ось так, втративши будь-яку надію на зближення, Світлана шукала спілкування на сайтах. Ні, без жодних знайомств, адже було з ким спілкуватися – ось, хоч би з колишнім однокласником. Він шукав «жилетку», щоб поплакатися, як його дружина покинула. Співчуття по листуванню перейшло у реальне побачення. Нічого інтимного просто кафе, просто вечеря. Слова Світлани чоловікові: «Я затримаюся на роботі, у бухгалтерки день народження» не викликали в Віктора жодних підозр, до того ж він сам попередив, що теж затримається – треба на годинку заїхати до автомайстерні.
Знала б Світлана, що навіть цей безневинний обман обернеться для неї особистою трагедією, то навіть не подумала б піти на побачення з однокласником. Але вона давно не була в якомусь романтичному куточку, як ось вечірнє кафе. Чоловік її не запрошував. Сіли в самий закуток, навпроти барної стійки, щоб ніде не маячити. Крихітна кабінка, абажур з м’яким світлом над столом. Однокласник Ігор сам вимовляв тости, робив Світлані компліменти, загалом усе те, що вона чекала зазвичай від чоловіка. Якоїсь миті Ігор узяв Світланину руку, притиснув її до своєї щоки і почав говорити милі дурниці. Інші руки просто торкалися лежачи на столі.
Світлана миттю глянула на барну стійку і обімліла – сидячи за стійкою з чашкою чаю, за нею пильно дивився Віктор. Дивився якось задумливо і навіть трохи байдуже. Вона машинально відсмикнула руки від Ігоря, ніби той був під високою електричною напругою.Віктор покивав головою, на кшталт: «Так-так, я все зрозумів, можеш нічого не пояснювати!», Розплатився за чай і пішов. Катастрофічна випадковість – автосервіс знаходився поряд із цим кафе! Просто така іронія долі майже як у серіалах.
Нічого не допомагало – ні дзвінки, ні пояснення, ні благання, ні сльози. Віктор тільки на секунди давав їй висловитися, але твердив одне:
– Світлано, ти можеш доводити мені все, що хочеш! Нічого не обговорюється, я подаю на розлучення!
– Вікторе, не було жодної зради і навіть натяку на неї! Якщо ти хочеш розлучення, то я все висужу, все, що можна!
– Я згоден із будь-якими умовами. Квартира ваша з донькою, і аліменти я платитиму. Сподіваюся, що ти не претендуватимеш на те, що я візьму свій одяг?
– Машина теж була у шлюбі куплена. І за неї я судитимуся. Продавай її, гроші розділимо.
– Згоден. Але жити з тобою я не буду. Не терплю зради і ніколи я тебе за це не пробачу!
– Вікторе! Але ж я тобі не зраджувала!
У телефоні почулися гудки. Світлану трясло. Майно мало вторинне значення, воно було просто соломинкою за яку хапалася Світлана – раптом поділ стане зачіпкою для довгої та конструктивної розмови, шансу для примирення. Але нічого не виходило. Віктору дзвонила Юля, сподіваючись, що тато зглянеться і повернеться. Світлана просила дочку пустити більше сліз у розмову, але Віктор сказав:
– Юля, я не з тобою розлучаюся, а з твоєю мамою, нам разом жити категорично не можна. Ти велика дівчинка і знаєш, що я зараз живу поруч – у твоєї бабусі, дві зупинки один від одного. Наші з тобою стосунки залишаються незмінними, але не вимагай від мене того, що я морально не зможу зробити!
Була підключена й важча артилерія у вигляді всіляких родичів та друзів. Марно! Одна була надія на сьогоднішній день, коли прийшов чоловік по речі, і розмова не вийшла. Ну невже Віктору настільки наплювати на їхній шлюб? Вона ж виходить, що без вини винна. Невже вона не має виходу?
За тиждень прийшов Віктор. Дуже спокійний і навіть трохи веселий. Сказав, що дуже вигідно продав машину, навіть не очікував що куплять, ось так без торгу. Ось гроші, все чесно поділено. Світлана заметалася по кухні – начебто є невелика надія помиритися з чоловіком. Що подати – чай чи каву? Може супчик налити, дуже смачний вийшов.
– Ні, нічого не треба. Я спішу. Світлано, я подав на розлучення, тобі повістка прийде. Ну все бувай! – Сказав Віктор і пішов. І всі, надії звалилися.
