– Мамо, а ми вирішили розписатися з Віктором, – посміхаючись, сказала Оксана. – А його батьки хочуть познайомитися з тобою. У суботу чекають, прийдеш?
Антоніна відірвалася від прасування і пильно подивилася на дочку.
– Що ви надумали, Оксано? Ти ще студентка, закінчити навчання треба, Віктор твій на батька працює, вважай – нічого свого немає, звідки гроші? Я зараз навіть не про весілля, а про особисте життя. Де ви житимете? Ти ж знаєш, я зараз нічим допомогти не можу, у Каті випускний на носі, її треба одягнути як королеву. У нас тут тісно, утрьох штовхаємось у суміжній квартирі.
– А ми поки що будемо у батьків Віктора жити. А потім вони переїдуть до свого заміського будинку, коли закінчать будівництво, а нам квартиру залишать. Вони не проти, я їм подобаюсь, кажуть, що я перспективна!
– Що ж вони такі багаті, що будинок будують? – Здивувалася мати. – Ну, тоді ми їм явно не рівня! Ваш батько аліменти не платить навіть Каті, я все сама кручуся – вдень в ательє, увечері домашній підробіток, від швейної машинки до праски бігаю.
– Ну може і не дуже багаті, але у тата свій бізнес невеликий, а ще вони якусь спадщину отримали, от і будуються, – відповіла Оксана. – Та ти не бійся, вони люди добрі, просто хочуть познайомитися з тобою. А завтра ми з Віктором подаємо заяву. Прийди у суботу, до його батьків, будь ласка.
Взагалі-то Віктор подобався Антоніні, добрий хлопець, ввічливий і веселий. Він закінчив економічний, але за спеціальністю не працював, пішов до батька працювати. Батько очолював бізнес з художнього кування виробів з металу, одного разу навіть Віктор приніс Оксані красиву ковану троянду – тонка робота та чудовий подарунок.
Але якщо на те пішло, то Оксана теж не така проста – вона з відзнакою закінчила школу, вступила на юридичний факультет у ВНЗ, причому в неї безкоштовне навчання, сама всього добивається. Вона справді перспективна дівчинка, мамина гордість, тому в майбутньому невідомо хто кого вартий – Віктор Оксану чи Оксана Віктора. Ну що ж, треба йти, якщо діти надумали одружитися.
У суботу Антоніна з Оксаною зайшли до магазину, купили тортик та вирушили. Бідолашну Оксану трясло від хвилювання, але Антоніна була спокійна – це знайомство. Двері їм відчинила невисока, повненька жінка в атласному халаті, розписаному на китайський манер. Темне волосся, висока зачіска, яскравий макіяж, манери провінційної аристократки. За маминою спиною замаячив радісний Віктор.
– Здрастуйте, мене звуть Тоня! – представилася Антоніна.
– Доброго дня, а я Алла Михайлівна! – відповіла господиня.
Антоніна зніяковіла. Вона хотіла одразу назвати своє по батькові, але передумала. Нехай буде так, як вона представилася. Гості були запрошені у велику кімнату, де було накрито розкішний стіл. Маленький тортик загубився у цій розкішності.
– Ви нас вибачте, але доведеться трішечки почекати, Миколу Дмитровича, тато Віктора затримується, – сказала Алла Михайлівна. – Присядьте поки що, давайте поговоримо, я вам покажу наші альбоми.
Гортали сімейні альбоми, на сторінках якого був маленький Вітя у пелюшках, у повзунках, у коротких штанцях, у манежику, з іграшками, з котом. Були групові знімки із родичами, починаючи з найстаріших, чорно-білих та закінчуючи сучасними.
– Ви знаєте, я не люблю фото у телефоні чи на комп’ютері, тому прошу Віктора зробити друк знімків, які добре вийшли і вклеюю їх у альбом, – сказала Алла Михайлівна. – Це наші родичі із Києва, це з Польщі.
Закордонних та київських родичів вона перераховувала з глибокою повагою, як якихось найясніших осіб.
– А це рідні з села, – продовжила вона, швидко перегортаючи сторінки альбому.
– А ось це цікаво, – сказала Антоніна. – Люблю село, у мене рідна сестра у селі живе, своє господарство має, може овочами на весілля допомогти.
– Так, гаразд, – зітхнула Алла Михайлівна і відклала альбом. – Пора вже приступати до головної розмови, не чекаючи на батька. Прошу всіх до столу. Віктор, доглядай за дамами.
Сіли до столу, Віктор заметушився.
– Так ось, – почала Алла Михайлівна. – Ми на весілля плануємо витратити 100 000 гривень – половину Вітя нам дає зі своєї зарплати, половину ми. Самі знаєте – ми будуємо будинок, кожна копійка – дорога. Скільки готові скластися?
– Мамо ти що таке кажеш? – Здивувався Віктор, але його мама підняла палець вгору, вимагаючи помовчати.
– Ну у мене накопичень всього 20 тисяч, – розгубилася Антоніна. – І то, я хотіла їх залишити доньці на випускний, але якщо така справа…
– Ні-ні, не продовжуйте, – м’яко сказала Алла Михайлівна. – Скажіть, скільки у вас родичів, які, ймовірно, запрошуються на весілля?
– Ну от у мене старша сестра, вона з чоловіком недалеко живуть, 20 км від нашого міста, у неї чоловік, дочка щойно вийшла заміж, і син живе з дівчиною, – відповіла Антоніна. – А ще брат мій молодший одружений, але дітей у них немає.
-Так…, – Алла Михайлівна задумалася. – Ну от дивіться, у нас рідні буде більше, але ми далеко не всіх запрошуємо, лише людей серйозних. Все ж таки хочемо для єдиного сина гарне весілля. Але як вам сказати делікатніше … Можливо, ви не запрошуватимете своїх бідних родичів, і тоді вам нічого платити не треба, просто приходьте зі своєю молодшою донькою. Це все-таки вісім чоловік, вісім дорогих місць, а що ваші родичі можуть подарувати крім овочів?
Оксана з мамою розгублено ляскали очима, Віктор в гніві став висловлювати матері, що вона нетактовна, і взагалі ніякого весілля не потрібно, все спочатку обговорювалося по-іншому. Саме в ці хвилини переполоху з’явився батько.
– Доброго дня мене звуть Микола, – представився він перед Антоніною. – Що за шум, у вас? Одну секунду, тільки руки вимою.
Коли батько сів за стіл, всі вже спокійніше стали обговорювати тему весілля.
– Тату, я вас попереджав, що Антоніна Сергіївна живе одна із двома доньками! – обурювався Віктор. – Що ви тут надумали? Не потрібне нам багате весілля, та ще й таке, що рідню Оксани ігноруватимуть!
– Микола, ну може бути я десь різко сказала, може бути нетактовно, але я ж права! Ми всіх не можемо потягнути, ми будуємо будинок! – виправдовувалася Алла Михайлівна. – Ну, що взяти з бідної рідні? А нам платити за них доведеться.
– Алла, ту ти й тріпалка! Несеш таку нісенітницю, що мені завжди за тебе доводиться червоніти! – усміхнувся Микола і звернувся до Антоніни. – Вибачте, мою дружину, голубонько! Так от, овочі потрібні, з вашою ріднею ми обов’язково зв’яжемося. Я щойно домовився з другом, власником літнього кафе – весілля ми робитимемо в нього з ріднею з обох боків. Обійдеться все це недорого, враховуючи свої овочі, вважайте, що син все оплачує, а ти Алка, забирай свої гроші собі та будуй свої стіни.
– Як, у цій шашличці гулятимемо? – розгубилася Алла Михайлівна. – То ж до нас київські на весілля тоді не приїдуть!
– Не в шашличці, а в літньому кафе! – уточнив Микола. – А хто в тебе там у рідні такий гонористий, нехай не приїжджають!
Влітку справді гуляли весілля у кафе всією ріднею, і київські приїхали. Було дуже весело! Алла Михайлівна по-своєму обіймала Антоніну і просила пробачення за той інцидент у перший день знайомства. І взагалі вона ніяка не Алла Михайлівна, а просто Алла.
